Майбутні парламентські вибори, які відбудуться 21 липня, крім того, що радикально оновлять парламент і, найімовірніше, призведуть до формування монопартійної пропрезидентської більшості, характеризуються ще однією особливістю. Уперше з часів Верховної Ради першого демократичного скликання український парламент може бути чітко поляризований, на одному полюсі якого – яскраво виражені проросійські політичні сили, на іншому – демократичні прозахідні.

Зважаючи на результати останніх соціологічних опитувань, саме до проросійського (або реваншистського, такого, що апелює до повернення політичних наративів часів Януковича чи пізнього Кучми) табору можна зарахувати і пропрезидентську партію «Слуга народу», яка разом із політичною силою Медведчука «Опозиційна платформа – За життя» може легко сформувати коаліційну більшість та уряд.

Такий сценарій стає все більш імовірним, якщо поспостерігати за поведінкою представників так званого демократичного чи прозахідного табору. Якщо партії та політики, які навіть не приховують своєї орієнтації на Москву, спромоглись об’єднатися та консолідувати відповідно налаштований електорат, то їхні ідеологічні опоненти загрузли в політичних сварках та суперечках. Відповідно, прозахідний електорат, який став рушійним ядром трьох українських революцій, виявився розпорошеним між «Європейською солідарністю», «Голосом», «Свободою», «Самопоміччю» та іншими партіями. Посварені, не спроможні відкинути дріб’язкові амбіційні суперечності заради майбутнього країни партії та їхні лідери вже не здатні об’єднатись – ані перед виборами, ані в парламенті. Ба більше, частина з них через взаємопоборювання взагалі опиниться за бортом великої української політики.

Однак є що одна категорія політичних гравців, які нібито декларують демократичні цінності, однак усю свою діяльність спрямовують на послаблення проукраїнського, патріотичного сегменту українського політикуму та виборців. Одним з таких політиків є Анатолій Гриценко та його політична сила «Громадянська позиція». Відтоді, коли діяльність можна було простежити у великій українській політиці, від часу участі у виборчій кампанії Віктора Ющенка 2004 року й дотепер, єдиний ефект від його роботи – постійні сварки та скандали, спрямовані на розкол і дискредитацію демократичного табору.

Скандальний демарш Анатолія Гриценка з команди Ющенка 2007 року значно посприяв розвалу демократичної команди, а сам уже колишній міністр оборони присвятив увесь свій вільний час обливанню брудом тодішнього президента, який і запропонував йому посаду. Така бурхлива діяльність Гриценка призвела до остаточної дискредитації «помаранчевої» влади та приходу Віктора Януковича 2010 року.

2014 року Анатолій Гриценко повторив свій «подвиг», коли під час подій Революції гідності, після тотальної критики об’єднаної опозиції, яка змушена була протидіяти клану Януковича, його виключили з фракції «Батьківщини», посилаючись на «критичні висловлювання Гриценка на адресу Майдану, неспроможність до командної роботи й участь в інформаційних війнах проти власної фракції». Тоді народні депутати від ВО «Батьківщина» відмовилися проводити засідання фракції в присутності Анатолія Гриценка. Пізніше він вийшов з фракції, а потім склав депутатські повноваження.

Після перемоги Революції гідності та формування коаліційного уряду саме Анатолій Гриценко став першим, хто почав критикувати вже нову владу, звинувачуючи її в усіх гріхах – від «здачі» Криму та Донбасу до «договорняків» з попередниками. Дуже часто тональність таких заяв була підозріло схожою на меседжі, що надходили з Кремля. Сукупні дії таких «горе-патріотів» разом з відвертими агентами впливу, керованими з сусідньої держави, мали прогнозований результат. До влади в Україні прийшла особа з абсолютно індиферентними поглядами на українську державність, мову, культуру. Яка створила свій імідж, заробила пізнаваність та політичний капітал на висміюванні всього українського. Натомість ті, хто провів декомунізацію, забезпечили надання Україні безвізу, ініціювали створення Української помісної церкви, опинилися в тотальній меншості в майбутньому парламенті. Українське суспільство – за два кроки від культурного та політичного гетто на кшталт білоруського, коли нові можновладці тихцем розмінюють національну ідентичність на особисті привілеї та гарантії присутності у владі.

Таким чином, уже вдруге, попри патріотичні заяви, Анатолій Гриценко став призвідником краху українських намагань вийти з-під впливу російської імперії. Кілька років він будував усю свою політичну діяльність, позиціонував себе в українській політиці винятково через критику української влади і персонально Петра Порошенка. Звичайно, можна сказати, що тут немає нічого особистого – це українська політика, в якій завжди вигідно бути в опозиції до влади. Однак у час, коли Україна перебуває під небаченим тиском неоголошеної російської гібридної війни, танцювати під дудку кремлівських пропагандистів, навіть з користю для себе, є злочином.

Не відомо, які мотиви спонукали Анатолія Гриценка 2008-го та 2018 року обрати персональним ворогом президента своєї держави, чи це була образа за нереалізовані амбіції, чи прагматичний політичний розрахунок, однак наслідок таких дій один – «рускій мір», спочатку в обличчі неотесаного Януковича та Табачника, а 2019 року – оточеного українофобами Володимира Зеленського, який прийшов слідом. 2014 року українці розплатилися за такі помилки Революцією гідності, наслідки цьогорічного вибору ще попереду.

Маркіян ВОЙТОВИЧ, Leopolis.news