Євген Лавренчук – відомий режисер, Заслужений артист України, з 2018 по 2021 рік – головний режисер Одеського національного академічного театру опери та балету, засновник та ректор Першої української школи театру та кіно, перший в Україні режисер, який отримав премію ім. Л. Курбаса за оперну постановку (прем’єра La Traviata в Одеській опері у 2019 році).

Ми зустрілися з Євгеном Лавренчуком на Літній оперній школі Cоloratura Opera Lab у Львові, де він був запрошеним коучем з акторської майстерності для молодих оперних співаків. Режисер розповів, чому багато часу приділяє навчанню молодого покоління, а також про «партизанів» у мистецтві, які прийдуть на зміну «академічним монстрам».

Євгене, у вас дуже багато освітніх проєктів: ви ректор Першої української школи театру і кіно, нещодавно в Одесі ви проводили Школу оперної режисури, а на початку серпня в Карпатах відбудеться ваш літній театральний табір. Для чого ви це робите? Що це дає особисто вам і культурному простору, в якому ви працюєте?

Свою роботу на посаді режисера Одеського оперного театру я почав з того, що проводив тренінги для артистів. Не лише для солістів, але й для артистів хору. Взагалі, навчання – це невід'ємна складова життя професійного театрального організму.

Я бачу дуже велику порожнечу, яка утворилася в системі координат акторів музичного театру. Вони себе називають вокалістами. Це є дуже хибна позиція, і вона небезпечна. Інструмент підмінив мету. Мистецтво стало спортом.

Голос – це всього лише інструмент. У артиста опери перфектний голос має бути за замовчуванням. Це як щоденні гігієнічні речі, які ми робимо. Було би дивно, якби ми на якомусь банківському засіданні говорили: «Вибачте, мені треба йти, бо я сьогодні зубки не почистив». Такі речі не обговорюють.

Я чув нещодавно відгуки на оперну виставу, коли одна вокалістка про іншу каже: «Молодець, сьогодні було приголомшливе звучання. У всіх регістрах ти звучала об'ємно». Уявіть собі ситуацію, коли режисер драматичної вистави каже актрисі: «Міміка у другій сцені була переконлива». Це ж смішно! Дивно відокремлювати міміку від вистави. Так само і з голосом.

Ми маємо зрозуміти одну річ: вокал в опері є найважливішим, але, все ж таки, інструментом для досягнення кінцевої мети. А ми про цю мету забуваємо і займаємося лише інструментом. У нас ніби відбувається презентація Steinway’ів, а не вистава. Мистецтво – це образ. Іноді для образу потрібен сіплий вокал. Такий вокал, як у Радамеса, заборонений для Альфреда. Якою є Мюзетта – такою не може бути Мімі, хоча, ніби, подібні по теситурі голоси, але вони мають інше забарвлення.

Тому сьогодні у нас велика порожнеча у вихованні акторської свідомості в артистів опери. Засобом вокалу все одно є актори. Режисер Борис Покровський, з яким я мав честь спілкуватися, взагалі забороняв вживати слово «вокал». Тому що вокал – як міміка і жестикуляція – є твій засіб.

Мої тренінги спрямовані на об'єднання вокалу та психофізичного апарату людини, де наше тіло – ретранслятор певної енергетики. Коли люди приходять в театр, якщо це не професори з вокалу, їм переважно байдуже – звучав у цей момент сі бемоль чи ля бекар. Вони вражаються або не вражаються. Вистава запам'ятовується чи ні. І якщо згадати видатних майстрів вокалу – Марію Каллас, чи Федора Шаляпіна, чи Беньяміно Джильї – вони всі були видатними артистами, а вже в силу того – видатними вокалістами.

Як цього навчити, чи це має бути від природи?

Ні, «від природи» – це є профанна позиція. Я керую Школою театру та кіно вже багато років. І за всі ці роки я жодного разу не вжив слів «талант», «схильність», «дав Бог чи не дав». Слухайте, що я за педагог тоді, якщо лише експлуатую те, що дав Бог? Ні. Є методика, а методика – це те, що працює зі всіма. Просто хтось раніше показує результати, хтось потужніше працює. Я продукую Steinway'і, а не ту музику, яку на них будуть грати. Я роблю акторський апарат, інструмент.

Що має вміти робити вокаліст, щоб ви сказали: «Я беру вас у трупу?»

Так не можна говорити. Зараз поясню чому.

Коли я як режисер дивлюсь на потенційного артиста – це одна справа, я знаю, що я з ним зроблю. Він має лише мені довіряти. Це ключове.

А якщо немає цієї довіри?

Тоді нічого не буде.

Але це не метод. Під час занять в Літній школі чи іншої акторської едукації, артист має зрозуміти, що він сам по собі є об’єкт мистецтва. Ви маєте бути носієм техніки не лише вокальної, але й акторської. І без режисера та його бачення маєте бути готовим творити. Моя мета – зробити з цих студентів цілісні організми, щоб в будь-якій постановці кожного з них було видно як артиста. І ця методика дозволяє швидко і продуктивно це зробити.

На своєму тренінгу ви говорили про те, що артист має віднулитися, щоб не нести на сцену частину себе, а повністю перевтілитися в героя. Ви від самого початку занять починаєте вибудовувати простір та задіювати людей так, що вони змінюються на фізичному рівні. Я так розумію, що в наших традиційних учбових та театральних установах на це взагалі не звертають увагу?

Це окрема професія. Люди закінчують консерваторію і виходять з неї вокалістами. У них є голос і все. Так є всюди, це проблема не лише України. Але у світі це вирішено наступним чином: ніхто не втрапить у театр без дворічної оперної студії. Два роки люди працюють з оркестром, режисером, диригентом, коучами. Зокрема, працюють над стилістикою. В Україні, на жаль, немає поняття стилістики. У нас нема поняття культури виконання Доніцетті, Моцарта, Россіні. Це все відбувається партизанським методом, коли наші артисти навчаються цьому на Заході та привозять в Україну. Це неправильно.

Коли я хотів в Одеській опері робити Перґолезі, я домовлявся про лабораторію з барокового виконання, де були б заняття і для баса контініо, і для дириґентів, і для музикантів. Я подарував театру кейс цієї барокової лабораторії «під ключ»: кого ми запрошуємо, скільки це буде коштувати. Що ви думаєте сказав театр? «Ми і так це все вміємо. У нас була «Дідона й Еней», ми це співали. – Але співали російською мовою! – Ну і що?»

Є ефект Даннінга-Крюґера: коли моя некомпетентність не дає мені можливість усвідомити мою некомпетентність. Нащо нам проводити барокову лабораторію, якщо ми не розуміємо різницю?

Ми з вами на Літній оперній школі. У вас є три дні і 16 людей, з яких треба зробити акторів.

Я не зроблю з них акторів за три дні, і ніхто на це не сподівається. Цьому треба вчитися 4-5 років. Але цими тренінгами я запускаю певний механізм, і їх життя вже колишнім не буде. А далі, якщо вони захочуть це розвивати, є методики, вони можуть самі це робити. Інша справа, що їм нема де це реалізовувати. Коли вони приходять до академічних театрів – все проти них. Там їх не зрозуміють ні режисери, ні диригенти, ні партнери.

Доводиться йти партизанським шляхом. Спочатку це роблять окремі люди, потім з'являється все більше і більше таких людей, потім в якомусь театрі з’являється лідер, який міг би це організувати. Так і створюються місця творчої сили. Наприклад, містечко Паневежас у Литві. Ну хто б його знав, якби там на одному квадратному метрі не було стільки видатних режисерів? Так склалося, що на певний період це стало місцем сили драматичного театру. А Столярський, який виник в Одесі? Там не було скрипкової школи, вона з'явилася після нього й завдяки йому. Є таке поняття як геній місця.

У нас держава йде неправильним шляхом. Бюджет Мінкульту розформовується на дотації Українського культурного фонду. Там зараз відбувається речі, які руйнують цю інституцію.

З іншого боку – є Coloratura Opera Lab, яка діє, повторюся, абсолютно партизанським способом. Це такі собі Січові стрільці. Але потім ця підпільна діяльність канонізується. Є й інші ініціативи, наприклад, Open Opera Ukraine, які займаються бароковою музикою. Це ж «бомжі» для академічного світу. Але вони раз отримали грант, ще раз – і сьогодні вони формують політику певного сегменту. Зараз це ігнорується. Хто, наприклад, з академічних монстрів бере до уваги такі проєкти як «Нова опера»? Їх спочатку просто не помічали, а потім вони поїхали на один фестиваль – стали хедлайнерами, на другий. З ним вже треба рахуватися. А потім бац – і ювілей Лесі Українки довіряють їм, а не академічному театру. А потім якусь освітню програму довірять Coloratura Opera Lab чи Open Opera Ukraine. І тоді ці академічні монстри почнуть говорити: «Слухайте, а давайте це у нас робити». Не тому, що в них відкрилася свідомість, а тому що ці молоді хлопці та дівчата стають канонізованими. І я сподіваюся, що чим далі, тим більше такого буде. Нам у мистецтві бракує низової колаборації між собою. У нас кожен сидить у своєму коконі і думає, як обдурити державу і колег, роблячи вигляд, що ми щось робимо. А в тих пасіонаріїв немає іншої альтернативи – лише робити своє, добре і максимально якісно. Але я тримаюся доброї думки, що капіталізм переможе, мине час, зміняться покоління, і ось ці ініціатори, люди, які організовують подібні речі, – це майбутнє нашого оперного життя.

Спілкувалася Діана КОЛОМОЄЦЬ, для Leopolis.news