Ліві партії в Україні: від п’ятої колони Москви до стану анабіозу

Розквіт і вимирання 

1990-ті роки були періодом розквіту лівих партій в Україні. Він збігся у часі з глибокою соціально-економічною кризою та різким падінням рівня життя. На фоні соціальних катаклізмів і невпевненості у майбутньому велика частина суспільства мріяла про повернення до хоч якоїсь стабільності. Спадкоємці комуністичної партії УРСР – КПУ, СПУ, а пізніше прогресивні соціалісти (ПСПУ) пропонували народу спокусливо простий вихід – повернутися до радянських часів.  

Частина українців, вихованих в радянській системі, дійсно вірила, що минуле можна повернути. А ще виборців приваблювала жорстка критика незграбних дій влади, яка постійно лунала з боку лівих. Вони ж бо обіцяли здолати безробіття, зупинити ріст цін, націоналізувати підприємства. Українські ліві були професійними популістами з досвідом. Вони тонко відчували настрої зубожілого суспільства, яке у 1991 році не наважилось проголосувати за рішучі реформи. А довірило розбудовувати незалежну державу колишньому лідеру Комуністичної партії УРСР.  

Експлуатуючи розчарування неефективними економічними реформами, ліві здобували перемоги на виборах у Верховну Раду. А у 1999 році представник комуністів Петро Симоненко боровся за президентство з Леонідом Кучмою.  

Зірка лівих почала згасати у 2000-х роках. Почалося економічне зростання, яке звузило електоральну базу прихильників лівої ідеології. Та й сама ідеологія лівих в Україні дуже попахувала совєтським нафталіном з орієнтацією на Москву. Крім того, у лівих з’явилися більш потужні і заможні конкуренти у вигляді Партії регіонів та інших проєктів. Вони взяли на озброєння частину популістичних гасел КПУ і СПУ, але осучаснили їх відповідно до вимог часу. А комуністи і соціалісти перетворилися у васалів крупних політичних партій.  

До Революції гідності тривав процес політичного вимирання лівих. Вони ще долали виборчий бар’єр у Верховну Раду. Та їх результати сумарно були удвічі менші, ніж на піку популярності. Українські ліві тих часів, які були прямими нащадками компартії СРСР, виявилися тупиковою гілкою еволюції. Російська агресія 2014 року поставила крапку на їхньому існуванні і відкинула на задвірки політичних процесів.  

Представники «руского міра» в Україні  

Можливо історія лівих в Україні була б інакша, якби не один важливий момент. Ліві політичні сили України, які вийшли з середовища СРСР, завжди мали світоглядний і психологічний зв’язок з Москвою. Ментально вони так і залишилися регіональним придатком колишньої метрополії. Незалежність українських лівих від Росії, особливо КПУ, була не більша, ніж умовна автономія комуністично-соціалістичних політичних сил в країнах Організації Варшавського договору.  

Ліві ніколи не були принциповими у відстоюванні ідейних засад. Так звана боротьба за соціальну справедливість у їх виконанні зводилася до проголошення декларативних гасел і спекуляцій на економічних проблемах. Позиціонування себе в ролі виразника інтересів робітників, селян та інших верств населення не заважало лівим творити коаліції з представниками великого бізнесу без жодних докорів сумління. Чого вартий союз комуністів та соціалістів з Партією регіонів. Втім, ліві виявилися більш послідовні у зовнішньополітичних питаннях. У цій площині вони продемонстрували принциповість і до кінця існування грали роль п’ятої колони Кремля.  

Діяльність більшості лівих сил до Революції гідності дуже нагадувала роботу агентів Кремля з внутрішнього руйнування основ української незалежності. Згадати лише послідовну агітаційну кампанію лівих проти НАТО та інтеграції з ЄС. Їх пропаганду дружби з Росією і вступу в новітні версії союзу з центром у Москві. Протидію українізації та національному відродженню. Агітацію за державний статус російської мови та збереження радянсько-російської інтерпретації української історії.  

Не дивно, що з початком російської агресії чимало лівих активістів стали опорою окупаційної адміністрації у Криму та на Донбасі. Комуністи і інші представники лівого політичного табору радісно зустрічали російських загарбників. І підписали собі вирок в Україні.  

Криза ідентичності 

Після вимирання лівих політичних сил, які були прямими нащадками компартії Радянського Союзу, пройшло 8 років. Втім, лівий чи навіть лівоцентричний сегмент українського політикуму залишається пустим. І цьому є кілька причин. 

Класичне тяжіння лівих до порозуміння і тісної дружби з країною-агресором нівелює їхні шанси повернутися у велику політику. А їх геополітичні погляди безпосередньо загрожують українському суверенітету.  

Крім того, сучасні ліві «хворіють» у загальносвітовому масштабі на низку сумнівних і небезпечних суспільних патологій. Серед них – прихильність до культури відміни, позитивна дискримінація, зворотній расизм, агресивне несприйняття інших поглядів та думок, критична расова теорія, мультикультуралізм та радикальний екологізм. Увага лівих на Заході давно змістилася з захисту соціальних прав широких верств до акценту на проблемах меншин – від сексуальних до расових.

Ліві розпочали агресивну війну з традиційними цінностями. Вони активно ведуть пропаганду фемінізму і просувають гендерну ідеологію серед неповнолітніх. Лунають ідеї зруйнувати «несправедливий світ патріархату». А сучасна західна цивілізація трактується такою, що побудована на фальшивих цінностях. Частина лівих захопилася бажанням переписати історію і відмінити те, що суперечить їхньому уявленню про світ. Для українського суспільства такі ідеї культурних марксистів, які опанували лівий спектр західної політичної думки, видаються чужими і далекими.  

Можна бути опонентом лівої ідеології і категорично не сприймати ідеї цього сегменту політичної думки. Але треба розуміти: святе місце пустим не буває. В державі, де значна кількість бідних і невисокий рівень життя, завжди знайдуться ті, хто буде спекулювати на соціальних питаннях і вдаватиме щирих борців за справедливість. Це приносить непогані відсотки на виборах. Про щирість намірів взагалі не йдеться. Головне – достукатися до серця виборців.  

Популісти в Україні охоче використовують ліву риторику, яка знаходить емоційний відгук серед бідних верств населення. А олігархи не соромляться грати роль дбайливих меценатів-благодійників у своїх округах і вотчинах. За соціальним статусом вони – капіталісти. Але вдають з себе мало не прихильників соціалізму, роздаючи нужденним матеріальні блага під час виборчих кампаній і засіваючи території «гречкою».  

Така ситуація – наслідок хворої і деформованої політичної структури. В державі, де немає справжньої конкуренції ідеологій, відбувається конкуренція грошових мішків і їх політичних проєктів. В цій спотвореній реальності стерті межі між правими і лівими. Між ідеологіями та принципами. Між популістами і державниками.  

У сучасній Україні немає впливових лівих партій. Але популізм лівого зразка процвітає. Ліві не зникли безслідно наче мамонти. Їхні ідеї творчо розвинули і переінакшили відповідно до потреб часу. Загорнули в цікаві відео та гасла. Щоб успішно продавати простодушним виборцям.  

Роман КОРНІЙЧУК, для Leopolis.news