logo
18/12
13/12
01/12
15/11
05/11
01/11
27/10
22/10
20/10
07/10
02/10
17/09
04/08
01/08
... 4
6 ...

Тарас Лучук: «Духовидець» – роман для небайдужих сучасників і вдумливих потомних поколінь

18-03-2022 09:0113041

Тарас Лучук: «Духовидець» – роман для небайдужих сучасників і вдумливих потомних поколінь

Певно, немало читачів будуть здивовані, коли візьмуть до рук нещодавно виданий у видавництві «Астролябія» роман «Духовидець» німецького письменника Фрідріха Шіллера. Адже цей класик світової літератури більшості з нас відомий як драматург і поет. Одначе Шіллер як прозаїк не був відкриттям для українського інтерпретатора цього тексту – поета і літературознавця Тараса Лучука. Адже йому ще чверть століття тому в центральній львівській книгарні потрапив до рук цей твір – саме тоді письменник припустив, що колись докладе зусиль, аби «Духовидець» зазвучав українською.

Про що ж цей роман, чим інтригує, що приховує, як пов’язаний з таємними товариствами і одвічною темою боротьби за політичний вплив? Розмовляли ми з перекладачем Шіллера наприкінці лютого – буквально перед початком повномасштабного вторгнення московського агресора на нашу землю. В повітрі вже пахло війною, а ми говорили про літературу. Але, як зауважив Тарас Лучук, від культури не можна відмовлятися, бо народ існує для того, щоб вільно розвиватися в усіх сферах. 

Чому Фрідріх Шіллер і чому саме цей текст

Почнемо нашу розмову трохи звіддаля. Найперше уточнимо, кого сьогодні вважають перекладачем. Того, хто причетний до перекладу текстів, які виходять у книжковому чи іншому форматі. Передбачається, що перекладач знає чужу мову і перекладає рідною. Сьогодні перекладачі більшою мірою ремісники (в позитивному сенсі): отримують завдання від видавництв, зазвичай з дуже щільними реченцями, і працюють – відтворюють текст рідною мовою. Я належу до дещо іншої категорії, сказати б, «не-професійних» перекладачів. Бо в моєму розумінні перекладач – це той літератор, який перебуває у контексті світової літератури і розмовляє з тими авторами, до яких йому лежить душа. Отже, в такому розумінні переклад – це живий діалог, завдяки якому долається не лише мовний, а й культурний і часовий бар’єри. Тому перекладач і письменник – живі співрозмовники, але це спілкування – «віртуальне», ця культурна комунікація відбувається через цілі століття і навіть епохи. Тут мені на думку спадає український письменник-футурист Ґео Шкурупій, який ще в 1920-х роках написав книжку «Для друзів поетів сучасників вічності». Саме з такими «друзями-поетами», «сучасниками вічності» й перебуває в постійному діалозі перекладач, як я його розумію.

До Шіллера як до співрозмовника я прийшов випадково (тут треба згадати фразу про те, що нашим світом керує його величність випадок!). Ще наприкінці минулого тисячоліття в одній із львівських книгарень, де продавали чужомовну літературу, мені потрапила до рук книжка прозових творів Фрідріха Шіллера під назвою «Der Geisterseher». Побачивши цю книжку, мені тут же переклалася назва: «Духовидець». В ту мить я зрозумів, що саме цей текст Шіллера, дарма що прозовий, я колись перекладу по-українському. До реалізації цього проекту довелося чекати майже чверть століття.  

Історія роману

Фрідріх Шіллер – один з класиків світової літератури і навіть більше – один з найвідоміших письменників німецькомовного світу. Він промовляє в усіх країнах, де розмовляють цією мовою. Шіллер відомий найперше як драматург, це його амплуа. Якщо в англійській літературі драматург з великої літери – Вільям Шекспір, то в німецькій – Фрідріх Шіллер. Крім того, він поет, автор «Оди до радості», а це сьогоднішній гімн Європейського Союзу, а ще філософ та історик. Він написав дуже багато наукових текстів на тему європейської історії XVIXVII ст., а також немало філософських трактатів… А ще написав «Духовидця». Це його єдиний твір у форматі роману.

Цікаво поглянути на історію цього роману. Нагадаю, що письменник народився в 1759 році (тобто це старший сучасник нашого Івана Котляревського). Доля не судила йому довгого життя, бо вже у 1806 році він відійшов у засвіти. Але замолоду, наприкінці 1780-х років, Шіллер надумав видавати літературний часопис «Талія» (Талія – давньогрецька муза, покровителька комедії). В часописі основним матеріалом мали бути романи з продовженням. І Шіллер за наполяганням друзів взявся освоювати романну форму. Тоді він ще не знайшов своєї основної форми літературної реалізації – драматургії (всі його шедевральні твори ще попереду), але вже був відомий як поет. І от пробує себе в жанрі роману. Публікував його окремими розділами впродовж майже трьох років – з 1787 по 1789 рік. Остання публікація завершується словами: кінець першої частини. Було зрозуміло, що треба чекати наступної, якої Шіллер так ніколи і не написав. Формально – це незакінчений твір, «роман-фрагмент», як його називають німецькі літературознавці. Таке враження, що автор у певний момент втратив інтерес до твору, і це пов’язано з видавничою діяльністю. Він його писав як роман з продовженням, але потім його часопис занепав і втратився сенс писати далі. Так часто буває. Згадайте роман Івана Франка «Борислав сміється», який він писав з номера до номера як «фейлетон» (в тогочасному розумінні цього слова), а коли роман перестали друкувати, автор вже не мав внутрішньої потреби його дописувати. Пізніше прихильники літературного таланту Шіллера вмовили його опублікувати роман окремим виданням, адже сюжетна лінія дуже цікава. Письменник погодився, і щоб надати роману завершеності, написав прикінцеву нотатку. На той час, а це початок 1790-х років, він уже входив у славу драматурга – його драми ставили на сцені. Хоча роман теж мав успіх – за життя автора було здійснено три видання його «Духовидця». 

Хто такі духовидці

Назва інтригує навіть читача на початку XXI століття, що вже казати про кінець XVIII ст. Духовидець – це в сучасному розумінні екстрасенс. Але в романі це аж ніяк не особа з надприродними задатками, а звичайний шарлатан. Очевидно, у XVIII ст. були правдиві духовидці, але більшість таки були самозванцями, авантюристами, зокрема і європейського масштабу. Найвідомішим авантюристом XVIII ст. був граф Каліостро – реальна історична особа, яку й описав Шіллер у своєму романі, щоправда, вивів його в образі не одного, а двох персонажів. Шіллер використав постать духовидця як типаж, виходячи зі своєї класицистичної настанови до літератури. Він класицист, який заклав підвалини романтизму в літературі, тому його можна називати класицистичним романтиком або романтичним класицистом. Він, можна сказати, ключова фігура в історії німецької літератури.

До чого ж причетні оці духовидці-шарлатани? До маніпулювання свідомістю, весь роман пов’язаний з таємними товариствами. Ми знаємо про розенкройцерів, ілюмінатів – всі ті таємні товариства, які називаємо одним словом – масонами, або вільними каменярами. Вони розвинулися у XVIII ст. Головний герой роману також належить до таємного товариства «Бучентавро», щоправда, достеменно невідомо, чи таке насправді існувало. Тож роман Шіллера порушує актуальні для свого часу питання, які не були висвітлені в літературі, подає цю всю інтригу з таємними товариствами, з різними окультними науками і рухами того часу. Автор сконцентровує свою оповідь довкола історії одного принца, який випадково, всупереч сподіванням, стає престолонаступником і має правити однією з тогочасних держав. Ми знаємо, що Німеччина в той період була поділена на маленькі князівства, для об’єднання яких в одну державу треба було ще дожити. Одним з таких правителів має стати головний герой роману, і довкола нього обертається вся інтрига – намагання певних кіл завербувати його на свою сторону. Вербування в той час відбувалося через релігію. І тут треба сказати, що Шіллер був антиклерикалом. Всю інтригу в його романі плете неназваний представник католицизму – якийсь вірменин. Насправді йдеться про високий чин католицької ієрархії, названий так, щоб уникнути прямого натяку на Ватикан. Загалом усі імена у творі – це маски. Бо якби Шіллер все говорив прямо, його могли б просто засудити. За свої драматичні твори він дуже часто підпадав під різні суди – але, на щастя для нього, існували ці подрібнені князівства і він міг емігрувати з одного в друге, рятуючись від переслідувань.

Назва роману проста, але певною мірою «полемічна». Ми знаємо про окультну літературу про таємні знання. Така література була поширена у XVIXVII ст. В тих часах були популярні «героїчні романи», пародією на які став «Дон Кіхот» Сервантеса. Пам’ятаючи про це, Шіллерового «Духовидця» можна вважати пародією на інструкції в потаємних науках. Шіллер згадує про відомих в той час авторів астрологічних, нумерологічних трактатів – такі книжки були в його бібліотеці, він їх читав, тому й висміяв у своєму романі, звідси й прихована полеміка з різного роду «духовидцями».

«Духовидець» має підназву – «Зі спогадів графа фон О**». Тоді в красному письменстві зазвичай не розкривали реальних імен. Панувало переконання, що автор не вигадує, а лише фіксує реальні історії. Оскільки це «реальна історія», не можна розкривати реальних імен, щоб ніхто не ображався. Тому для цієї літератури характерні криптоніми. А головний герой роману – принц фон *** – взагалі не має імені. Він не випадково названий тільки титулом. Відсутність імені вказує на те, що це модель ще несформованого правителя, безвольна маріонетка, яку будуть використовувати.

Роман має дві частини і написаний у формі спогадів, які складаються з нотаток і листів. У моєму перекладі ці частини названі «Записник перший» і «Записник другий» – як реальні спогади, занотовані в записниках. Структура роману – традиційна оповідь, але Шіллер відчуває, що основна його стихія – розгортати сюжет не через оповідь, а через діалоги. Тому певною мірою це також і драматичний твір. Крім того, в роман інкорпоровані авантюрні новели – окремі сюжетики, які можна розглядати як короткі оповідання з несподіваним кінцем. В роман вплетено ще й філософську бесіду (діатрибу) – діалогізовану розмову про вищі матерії. Записник другий складається з листів, що дає підстави говорити про цей твір як роман у листах. Епістолярний жанр має свою специфіку, але навіть у листах Шіллер часто переходить на діалоги. Це його особливість як письменника.  

Природа влади

Насправді «Духовидець» – це роман про природу влади. Шіллер міг би написати філософський трактат на цю тему в стилі Макіавеллі – про те, як управляти державою або як формувати потрібного правителя. Але, очевидно, письменник розумів: цю ідею краще донести в белетризованій формі. Він зобразив модель, показав, як усе відбувається насправді. Тому цей роман оповідає про реальні події другої половини XVIII ст. Скажу більше: дія відбувається у 1775 році. Автор про це ніде прямо не говорить, але я це виявив, застосувавши науковий пошук. Річ у тому, що роман містить сім десятків приміток перекладача – реальний коментар, де пояснено давні терміни, історичні та культурні реалії. В «Духовидці» є згадки про різних римських пап, що й допомогло визначити час дії роману. Що таке 1775 рік? Це 12 років після закінчення Семирічної війни – найбільшого військового конфлікту того часу. Шіллер як історик мав намір написати історію про цю війну, тож добре орієнтувався в цій темі. Всі головні дійові особи роману були учасниками цієї війни.

Дія відбувається у Венеції, флер цього міста огортає читача з першої сторінки. Шіллер називає конкретні локації, і таке враження, що він разом зі своїми персонажами ходив тими вуличками. Очевидно, автор був захоплений цим містом. Тому роман ще можна назвати венеціанським текстом Шіллера. До речі, «Духовидця» дуже цінували пізніші німецькі письменники, під його впливом Томас Манн написав «Смерть у Венеції». Він вважав, що це найкращий твір, написаний німецькою мовою. Автор «Чарівної гори» міг собі це дозволити, а ми можемо услід за ним це повторити.

У романі є типова «любовна історія» – сюжетна лінія, без якої годі собі уявити більш-менш помітний роман того часу. Шіллер розумів, що такою історією можна привернути до свого твору увагу більшої кількості читачів. Та навіть у цій сюжетній лінії він проявляє себе як класицист – подає описи багатьох творів мистецтва, сакральних споруд, дає фахові оцінки реальним картинам, які часто не називає, але дослідники їх уже давно ідентифікували.

Досі ніхто не розгадав, хто ж такий вірменин (один з головних персонажів роману, доволі містичний. – Ред.). Але ми можемо сказати, що це високий церковний ієрарх. Очевидно, це хтось з керівників Opus Dei – служби безпеки у Ватикані. Але хто саме – ніколи не дізнаємося, бо Шіллер не міг прямо про це говорити. Навіть тепер, очевидно, жоден письменник не міг би використати конкретну вказівку на особу з цієї служби. Сам принц, головний герой, з природи речей не мав би ніколи належати до правлячої родини, але випадок покерував інакше, і він став першим претендентом на престол. Як тільки він опинився на цій позиції, до нього зразу приходять представники сенату Венеціанської республіки – хочуть його мати своїм союзником. І не лише вони – є й інші зацікавлені перетягнути його на свій бік, бо якщо оплутають принца, зможуть керувати усією його державою від його імені. Врешті, це їм вдається – в останніх реченнях є пряма вказівка на те, що принц погодився з пропозиціями вірменина. Наприкінці роману є таке речення: «П’ять днів тому принц був на першій месі». Ми знаємо, що принц – протестант, а якщо був на месі – значить, покатоличився, вірменин переміг. Звісно, що це лише прикінцева нотатка, зроблена для публікування роману окремою книжкою, весь сюжет мав би розгортатися в ненаписаній частині. 

Для кого Шіллер написав «Духовидця»

Шіллер цим романом шукав форми свого вислову, але жанр прози вичерпав для себе вже в часі його написання. Правда, відомо ще про десяток його оповідань, але це не така вже й об’ємна частина його спадщини. Саме драматургією Шіллер стоїть на рівні з Шекспіром, але навіть в отаких «маргінальних» проявах своєї творчості, як «Духовидець» та оповідання, потверджує свій статус класика світової літератури.

Для читачів оцей роман – це форма легкого сприйняття ідей. Там є сюжет, який тримає читача в напрузі, хоча події розгортаються ніби ненав’язливо, поступово, кожна наступна – пов’язана з попередньою. Нема шаленого сюжетного руху, але все тече в одному напрямку і відбувається на рівні напівнатяків. У цьому романі закладено важливі ідеї, але назагал це так звана література для розваги. Щоб не займатися різними азартними іграми, людина може заповнювати своє дозвілля корисними речами. І однією з найважливіших і найкорисніших речей в такому аспекті є література, зокрема белетристика. Це дуже добре розумів Фрідріх Шіллер, написавши свого «Духовидця». Треба читати і думати, щоб завжди користуватися здоровим глуздом і ніколи не піддаватися різнорідним маніпулятивним технологіям. «Духовидець» – це роман для небайдужих сучасників і вдумливих потомних поколінь. 

Розмову записала Олександра Салій,

доктор філософії, науковий співробітник Інституту Івана Франка НАНУ