Як в античному Римі у Колізеї вбивали християн і знущались над ними, так і сьогодні аргентинський єзуїт Хорхе Берґольйо здійснив приниження християн України, провівши українців крізь новітню ватикансько-московську Голгофу. Вірогідно запопадливо виконуючи розпорядження Путіна, громадянин Берґольйо взяв активну участь в путінській фальшивій пропаганді про начебто генетичну єдність українців і кацапів.

В останню хвилину Хорхе Берґольйо таки частково відступився від свого попереднього лицемірного задуму і розпорядився під час 13 стації (стояння) Хресної Дороги молитись мовчки. Вирішив помовчати не з доброї волі, а в наслідок чималого обурення серед християн України і християнського світу стосовно його перфомансу, а також внаслідок активного втручання глави Української Греко-Католицької Церкви владики Святослава Шевчука, римо-католицького єпископа Віталія Кривицького, українського посла у Ватикані Андрія Юраша, інших державних достойників України. Водночас й українські християнські медія відмовились транслювати цьогорічну ватиканську Хресну ходу в знак протесту проти аморальності Хорхе Берґольйо та проти його прокремлівського угодовства.

У відверто некомпетентних мудруваннях Хорхе Берґольйо, яке у Ватикані назвали молитвою, сказано: «Чому Ти покинув наші народи? (України та Росії. – Ред.). Чому Ти в такий спосіб розділив наші сім’ї?» Із невідомого дива у Ватикані вирішили, що Господь відступився від України. Як і теж, що Господеві більше нічим займатись, як тільки розділювати сім’ї. У відповідь українці в соціальних мережах висловили все, що думають про аргентинця, який перестав бути «подихом свіжості».

Виклик у посольство РФ

Зазвичай іноземних дипломатів, акредитованих в Апостольській Столиці, на зустріч із понтифіком запрошує державний секретар Ватикану. Однак прохолодного, але сонячного дня 25 лютого 2022 року посольство РФ у Римі викликало понтифіка на розмову до себе. Такого прецеденту в історії Ватикану раніше не було. Проте Хорхе Берґольйо смиренно подався на зустріч із Алєксандром Авдеєвим.

Прес-секретар Ватикану Маттео Бруні поширив нісенітниці, що в московському посольстві Хорхе впродовж майже пів години висловлював свою стурбованість стосовно путінської війни проти України.

Висловлювати свою стурбованість Берґольйо повинен був послові Андрієві Юрашу в українському посольстві. А в посла Авдеєва понтифік міг хіба що отримувати інструкції, яку позицію повинен зайняти Ватикан стосовно московсько-української війни, як теж, що у подальшому, внаслідок санкцій, робити із путінськими статками, які зберігаються у банку Ватикану.

Недарма ж Путін тричі зустрічався у Ватикані із Берґольйо з демонстративними запізненнями, і тричі, принижуючи всю Церкву, єзуїт смиренно чекав на московського боса. А останнього разу, в 2019 році, коли Берґольйо так сердечно тиснув Путіну руку, вона вже по лікоть була у крові українців, однак понтифіка цей факт не турбував. Кров’ю невинно вбитих українців Берґольйо заплямив і свої руки, і з такими руками одного дня він постане перед Всевишнім.

Спецоперація Кремля: «Не всі кацапи погані»

Передбачаючи перспективу розвалу Московії внаслідок бездумної авантюри Путіна, одна із частин кремлівської системи вирішила інкорпоруватись у західний світ. Із цією метою Кремль терміново запустив проект «Не всі кацапи погані», адже є і такі, які ще не втратили подобу людського обличчя. Цей проект має два відгалуження – внутрішнє і зовнішнє.

На внутрішньому напрямі вони будуть волати до Заходу, щоби їм дали ще один шанс після розпаду Радянського Союзу, що замість Путіна на кремлівський трон возведуть бутербродного Навального, який і збудує прекрасну Московію майбутнього. А поки що, поки у Кремлі погрожують всьому світові ядерною зброєю, майбутній будівничий Навальний закликає побити терориста «пір’яними подушками» – у світових соціальних мережах висловлювати незгоду із Путіним. Навальний завжди був і сьогодні є для Кремля зручним «опозиціонером», якому створили не тільки комфортні тюремні умови, а й надають доступ до соціальних мереж.

На зовнішньому напрямі почались планові й дозовані переселення московських інформаційно-отруйних «личинок» у західний світ. До вже відомої кремлівської агентки Юлії Латиніної (псевдо Євгеній Клімовіч) та пропагандистського кремлівського ресурсу «Meduza», які успішно окопались на Заході, тепер додалась і друга хвиля кремлівської агентури. Серед них Маріна Овсяннікова, яка стрибала з протестним плакатом у прямому ефірі, нобелівський редактор «Нової газети» Дмітрій Муратов, який відкрив нову редакцію в Ризі, Наталія Сіндєєва, яка весь свій телеканал «Дождь» перевезла аж у Париж, а також ряд менш відомих «опозиційних» журналістів і блогерів.

Звідкіля у них беруться кошти на переїзд та продовження своєї діяльності за кордом? Скільки коштує утримання в Ризі редакції газети, а в Парижі телеканалу «Дождь»? Невже виключно коштом західної реклами?

У руслі цього кремлівського проекту опинився і аргентинський єзуїт Хорхе Берґольйо, який два роки поспіль боягузливо не проводив у Колізею Хресної Дороги. Берґольйо остерігався вірусу, бо не вірить у всемогутню силу Всевишнього і вірогідно знає, що його молитва вислухана не буде. Між Всесвітньою організацією охорони здоров’я і дорученням Ісуса Христа, Берґольйо обрав рекомендації ВООЗ.

Цьогоріч понтифік, який раптово осмілів або отримав вказівку стати сміливим, несподівано затіяв лицемірний перформанс, головним лейтмотивом якого став путінський наратив про генетичну єдність українців і кацапів. Історичний термін «kacap» (означає м’ясник, шкуродер) виник у ставці кримських ханів, куди до 1700 року московські кацапи справно возили данину. А кримські татари добре знали внутрішній світ і побутові звички своїх данників, які колись були частиною Золотої Орди. Збірним терміном «kacap» для неслов’янських угро-фінських племен мері, мещери, муроми, марі, пермі тощо послуговувались і українські класики, зокрема Микола Гоголь («Кляті кацапи… їдять щі навіть із тарганами» [Вечори на хуторі біля Диканьки]).

Єзуїт Лукаш Сосняк, поплічник єзуїта Хорхе Берґольйо, у матеріалі для порталу «Ватиканські новини» акцентував, що «українка і росіянка молитимуться про мир і відновлення братніх відносин між їхніми народами». Навдивовижу некомпетентний єзуїт із дитячим географічним кругозором.

Якби Хорхе Берґольйо і справді мав намір просити Всевишнього про мир для постраждалої України, він не сидів би зручно на троні наче падишах, а пройшов би всі 14 стацій разом із українськими біженцями, присвятивши кожну стацію закатованим жертвам і загиблим у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Києві, Харкові, Чернігові, Маріуполі, Херсоні тощо. На кожну із таких стацій колізейської Хресної Дороги може припасти по кілька постраждалих українських міст.

Якби Хорхе Берґольйо був справжнім Пастирем у Христовій Церкві, то ще у 2014 році він приїхав би з пастирським візитом в Україну, відвідав би принаймні Донбас, а можливо і Крим, і молився би за напоумлення кремлівської камарильї. Але невдячний єзуїт Берґольйо не приїхав і не молився за українських християн, хоча і був вихованцем українського священика – салазіянина Степана Чміля.

Ба більше, вірогідно збурений комплексом приватної генетичної меншовартості, що не належить до білої раси, аргентинець Берґольйо обурився фактом, що до українських біженців добре поставились у світі. Християнське ставлення до українських біженців, до жінок і дітей, аргентинський єзуїт назвав расизом. Тому що, наприклад, африканців, які незаконно проникають в Європу, щоби потім паразитувати за кошт європейських платників податків, в ЄС зустрічають не так доброзичливо, як роботящих українців.

Причини єзуїтсько-кремлівської дружби

Клерикальний орден єзуїтів виник у 1534 році, а в 1540 отримав затвердження у Ватикані. Засновник ордену Ігнатій Лойола доручив своїм собратам бути «солдатами Ісуса Христа» і «піхотинцями Папи».

Сьогодні єзуїти діють на всіх континентах світу в більшості країнах. А ще єзуїти вирішили, що вже досить бути піхотинцями, що настав час самим зійти на папський престол – і возвели туди аргентинця Берґольйо, відомого своїми лівацькими поглядами на доцільність політико-соціального устрою у країнах світу. Радянський ГУЛАГ і південноамериканський комунізм нічому Хорхе не навчили.

Допоки єзуїти сумлінно виконували свій статут і дотримувались орденського девізу «Усе на славу Божу», вони приносили Церкві чималу користь, яку не приніс жоден інший релігійний орден, практично в усіх суспільних галузях – в просвітництві, в євангелізації, в економіці, у виробництві та різних науках. Та як тільки вони впадали у спокусу політиканства і політичних інтриг, Господь відступав від єзуїтів і сильні світу цього влаштовували їм переслідування.

Під час чергового конфлікту з очільниками різних країн, зокрема Франції, Португалії, Іспанії, у Ватикані прийняли у 1773 році рішення ліквідувати орден єзуїтів.

Цією ситуацією вирішили скористатись у Російській імперії, де сатрапка-німкеня Катерина ІІ приголубила єзуїтів, не давши ордену остаточно розпастись. Кацапи вирішили, що єзуїти стануть продуктивним знаряддям в їхній імперській боротьбі з країнами Заходу.

У 1814 році внутрішня політика у Ватикані змінилась і Папа Пій VII відновив орден єзуїтів, які знову стали відданими «піхотинцями» Святого Престолу.

Таке віроломство обурило тогочасний істеблішмент Московії, яка бажала з допомогою відсторонених від Церкви єзуїтів повалити Ватикан, щоби у церковній площині остаточно стати Третім Римом. У 1820 році в Москві єзуїтам надавали запотиличників і копняками прогнали за межі імперії.

Про це приниження єзуїти вирішили не згадувати, натомість почали плекати в собі вдячність до Московської імперії за те, що допомогла їм пережити складні часи.

Ба більше, у 1960 – 1980 роках єзуїти навіть носились із фікс-ідеєю про об’єднання Московського патріархату із Ватиканом. Вони, єзуїти, організовували різні клерикальні зустрічі, запрошували московських попів бути спостерігачами на ІІ Ватиканському Соборі, самі їздили на московські собори.

У Москві довірливим єзуїтам говорили: давайте, браття, офіційно ліквідуйте Українську Греко-Католицьку Церкву, нехай підпільні греко-католики увійдуть до Московського патріархату, а тоді ми всі разом об’єднаємось із Ватиканом. І легковірні єзуїти старались. Вони всіляко перешкоджали, щоби архипастиря Йосифа Сліпого, який на той час вже із ГУЛАГу прибув у Рим, за ніяких обставин не піднесли до гідності патріарха, а УГКЦ не надали статус патріархії. Папа Павло VI так і зробив – не визнав патріархат УГКЦ.

Навіть і сьогодні владика Святослав Шевчук офіційно може бути блаженнішим, отцем, главою, митрополитом, Верховним архиєпископом, але тільки не патріархом УГКЦ. Щирі сподівання блаженнішого Святослава «він справді буде Папою-душпастирем для людей» розбились на дзуськи об наказ терориста Путіна і настанову неблагодатного мужика Гундяя.

Вибір Хорхе Берґольйо

Із Біблії знаємо, що в невідомому нам місці у Всесвіті була людська цивілізація, представлена в образі Адама і Єви. У середовищі цієї цивілізації відбувся моральний збій, представлений у вигляді спокуси біблійного підступного змія.

Оскільки моральний збій настав не добровільно, як у середовищі небесних духів – ангелів, Всевишній дав людям ще один шанс, щоби повернутись до Раю. Господь створив земну юдоль, нашу планету, через життя на якій повинні пройти всі людські душі, які в Раю стали відступниками. Мета життя на планеті Земля полягає у тому, що кожна людина має повторний шанс добровільно визначитись на чиєму вона боці: добра чи зла, правди чи кривди, темряви чи світла.

Аби полегшити людям цей вибір, Христос прийшов на планету Земля, дав себе розіп’яти на Голгофі і став для всього людства «маяком» у світоглядно-моральній млі туземного життя. Тут же, на землі, Христос орендував 44 гектари, де заснував головний офіс своєї Церкви – Ватикан. У своїй Церкві, тобто в структурі, яка призначена для гарантованої подорожі праведників до втраченого Раю, Христос делегував частину своєї влади – Ключі Царства Небесного (Claves Regni Caelorum) – лише одному апостолові, святому Петрові. Лише одному, а не кожному апостолові дав по ключу.

У головному офісі Христової Церкви епізодично змінюється керівник. Ці керівники, які мають титул Папа Римський, упродовж двотисячолітньої історії Церкви бували різні – і дбайливі, і байдужі, і негідники. Нинішній аргентинський єзуїт Хорхе Берґольйо також мав шанс стати вірним вікарієм Ісуса Христа і дбайливим Пастирем у Христовій Церкві. Однак він обрав собі інший шлях.

Отож навіщо нам, українцям, візит в Україну не Пастиря Христової Церкви, а відвертого антагоніста християнського вчення? Чи такий візит принесе нам духовну користь і благословення Всевишнього?

Ярослав Левків, приватний журналіст