Про будні та свята церковного хору «Артос» при львівському храмі св. Климентія Шептицького журналістка Leopolis.news розмовилась із його незмінною учасницею Христиною Воробій.

Розкажи, будь ласка, трішки про сам хор «Артос», його керівників та як довго ти співаєш у цьому колективі?

Головним ініціатором створення нашого колективу є отець-доктор Себастіян Дмитрух. Саме завдяки йому нині маємо храм священномученика Климентія Шептицького, який діє в приміщенні колишнього костелу, збудованого ще на початку XVII ст., і тепер має назву церква-музей. Диригентка й художня керівниця хору – Наталка Івашків, президент – наш тенор Андрій Ониськів. Хор «Артос» – це люди з дуже різним музичним досвідом: є посеред нас колишні учасники таких відомих колективів, як «Євшан», «Черемош», «Дударик», але також і ті, хто закінчив лишень музичну школу, а дехто нотну грамоту освоїв уже в дорослому віці безпосередньо в часі репетицій.

Ми позиціонуємо себе як аматорський колектив, хоча для мене це вже давно не так. У нашому репертуарі є складні твори, які потребують тривалих та продуктивних репетицій, а на міжнародних конкурсах і фестивалях «Артос» гідно конкурує з професійними хорами. Саме тому мені й цікаво бути артосянкою – тут учувається прагнення до чогось досконалого, постійний ріст та розвиток.

Особисто я в цьому колективі співаю понад 8 років – прийшла після народження другої дитини, оскільки мала потребу доброго співу як ресурсного часу для себе. Перші мої репетиції були з маленькою донею Ксенею на руках, яка тоді заледве навчилася ходити, бавився поряд і старший син Богдан. Хоча діти тепер уже величенькі, я часто беру їх зі собою на репетиції хору.

Який репертуар?

Наш репертуар дуже різноманітний. «Артос», звісно ж, має свої обов’язки перед храмом (літургії в неділі та свята, чин вінчання), одначе ми співаємо й цікаві обробки фольклорних пісень, маємо велику духовну програму творів українських, зокрема сучасних, та європейських композиторів.

Співаємо різними мовами: німецькою, англійською, польською, французькою, румунською, латиною і, звісно ж, українською. Загалом, що складніше – то цікавіше. Під орудою нашої диригентки Наталі Івашків завше спокійно, надійно і легко. Її професіоналізм додає нам упевненості, хоч якою складною є програма наших концертів.

Учасники хору, вочевидь, мають інші спеціальності.

Так, як я вже казала, для артосян музика – це дозвілля. У щоденному житті «Артос» дуже різний: є лікарі, архітектори, математики, біологи, художники, філологи, музиканти, айтішники, підприємці й інші. Багато учасників має науковий ступінь та значні професійні здобутки. Ми – це своєрідна палітра професій. Прикметно ще й те, що багато учасників хору є між собою близькими або далекими родичами, з іншими знаємося ще зі студентських чи шкільних часів, а декотрі товаришують з дитинства. Тож, коли маємо якісь життєві потреби, то звертаємося по допомогу головно до колег по хору як до надійних та компетентних людей, яким можна довіритися у всьому. Між нами існує надзвичайно міцний зв’язок і випадкових людей немає – ми всі вже давно як родина.

Хто організовує концерти і гастролі хору «Артос»?

Адміністративними питаннями керує президент хору Андрій Ониськів. Наші гастролі – це переважно його ініціативи, які виносимо на загальне обговорення. Я дуже шаную його працю, бо зі свого досвіду знаю, скільки невидимої роботи таїть у собі організація гастролей. Певна, що інші хористи поділяють мою думку. Адже саме Андрій веде переговори з організаторами фестивалів та конкурсів, на які ми їздимо, узгоджує деталі нашого побуту, екскурсій, вирішує питання транспорту та влагоджує інші непередбачувані питання, які незмінно трапляються в кожній поїздці.

Нашою концертною програмою займається диригентка Наталка Івашків. Саме вона добирає твори відповідно до тематики й вимог заходу, в якому беремо участь, укладає програму виступів так, аби зручно розподілити навантаження на хор та солістів, щоби були певні тематичні блоки і, звісно ж, щоб глядачі сприймали нашу музику легко та із задоволенням. Урешті, Наталка одноосібно й цілорічно провадить репетиції, займається з усім хором чи з окремими партіями –залежно від потреби. І це таки значний шмат роботи.

З Наталки й Андрія дуже добрий тандем, кожен з них має свою зону компетенції й відповідальності, де вони справжні аси. Гастролюємо ми щороку, а часом двічі на рік. Уже побували в Німеччині, Франції, Польщі, Італії, Австрії, Румунії, Словенії. В Україні виступаємо час від часу. За кордон їздимо на фестивалі й конкурси. Завжди робимо вертеп і виступаємо на великі релігійні свята.

Ти часто солюєш у хорі. Це ж треба бути у відмінній вокальній формі! Як тобі це вдається?

Вважаю, що хоровий спів – це командна робота. Я завше про це пам’ятаю, коли співаю соло. Не важливо, хто солює, важливий результат – аби твір звучав так, як належить. Звісно, я як солістка дотримуюся певних незначних обмежень, але це для мене не важка ноша, а радше приємна. Насправді, мушу зізнатися в одній украй важливій для мене речі. Коли солюю на концертах, то не стільки переживаю, щоб сподобалося глядачам, а радше аби були вдоволені ті, хто стоїть позаду мене, себто самі хористи, бо ж саме для них співаю. Розумію, що це може здатися трохи дивним. Звісно, ми всі викладаємося на сцені (і то дуже!), нам справді важливо, аби глядачі були задоволені, пішли з нашого концерту з хорошими емоціями, з добром та любов’ю в серцях. Хор «Артос» має свою авдиторію шанувальників, які постійно приходять на наші концерти. Одначе під час гастролей більшість глядачів слухає «Артос» раз у житті, а люди, які стоять позаду мене в часі мого соло, – це ті, з якими я залишаюся надалі, які мені довірили щось важливе, відповідальне, презентабельне. І насправді я завше найбільше переймаюся, чи подобається мій спів самим артосівцям.

Музика – це мистецтво, яке потребує постійного так званого «творення заново». От, приміром, художник має натхнення, намалював картину – і це вже відбулося, воно вже «зафіксоване». А музикант завше все починає спочатку. Я не знецінюю візуального мистецтва, звісно, просто хочу сказати, що неможливо заспівати двічі однаково. І в цьому насправді велика цікавість.

У моїй сім’ї звучали пісні, відколи себе пригадую. Коли я була геть малою, то мені співав прадід Андрей, саме він навчив мене безліч стрілецьких співанок. Моя бабця Лідія Зушман мала вроджене колоратурне сопрано. Ніде не вчилась, але співала так фантастично, що кімната видавалася замалою, аби вмістити її тембр. Її голос виразно чую навіть після того, як її вже 12 років немає поряд. Мама більше співає альтом, коли вона навчалася в університеті, то грала на бандурі в оркестрі «Черемошу». Саме ці люди й прищепили мені любов до академічного співу. В юнацько-студентський період я не дуже слухала поп-музику, завжди любила класику, як і дотепер.

Іноді приходжу на репетиції хору в п’ятницю ввечері втомлена, фізично знесилена. Спочатку слухаю простір, волію трохи посидіти в тиші. Але коли співаю, наповнююсь емоціями й оживаю.

Чи змогла б я бути професійною оперною співачкою? Ніколи не наполягала на професійному вокалі, хоч співати мені страшенно подобається. Свій фах філолога я також дуже люблю.

Твої діти також співають?

Мій син Богдан є учасником капели «Дударик», донька Ксеня також любить співати. Бабця колись мені сказала: «Коли народиш дітей, мусиш дати в їхнє виховання мистецьку складову, незалежно від того, ким вони стануть у майбутньому». Мої діти завантажені позашкільними заняттями: вони співають, танцюють, ходять до Пласту, на секцію «шалені математики». Я вважаю, що це дуже добре.