05-09-2019 14:596213
Віталій Алєксєйонок родом з Білорусі, проживає в Німеччині, вперше диригував оркестром уже у 18-річному віці. Тепер виступає в різних країнах Європи: Німеччина, Австрія, Чехія, Польща. Попереду – концерти в Італії, Болгарії, знову Німеччина. Нині графік 28-річного диригента розписано на весь сезон наперед, але Віталій разом із командою музикантів-однодумців знайшов час, аби полетіти в Україну й виступити в Луганській області з надзвичайним мистецьким проектом «Музика і діалог».
Іноземці без вагань погоджувалися на пропозицію виступили на Сході України?
Наша команда складалася з українців (з Києва, Харкова, Сіверськодонецька, Львова, Чернівців, Ужгорода, Миколаєва), білорусів, німців, вірмен, грузинів, навіть росіян.
Деякі музиканти відмовилися долучатися – через побоювання, звісно. Але ми вже торік виступали на Сході України, тому пояснювали, що сюди можна і варто їхати, цим людям украй важливо знати, що про них пам’ятають, їм потрібно бачити й відчувати щось прекрасне, не пов’язане з війною. А що може бути кращим за музику?! Тоді в рамках проекту «Музику чути крізь стіни» міжнародна команда музикантів ставила оперу «Дон Жуан». То було доволі сміливо й навіть провокативно, адже місцева публіка не дуже призвичаєна до такого виду мистецтва, але на кожній виставі був аншлаг, нас дуже тепло приймали. Тож навіть росіяни погодилися взяти участь у цьогорічному проекті.
Звісно, на таке не пішли б зомбовані російською пропагандою особи, а лише відкриті й вільні духом люди. Тепер, до слова, вони дуже раді, що там побували, спілкувалися з місцевими, надихалися їхньою реакцією на музику, зокрема. До речі, в нашому оркестрі була музикантка з російського міста Владимир, яке, за її словами, чимось схоже на Сіверськодонецьк – обидва невеликі провінційні містечка. Так-от, вона була в захваті, що туди привезли такий мистецький проект, за її словами, в Росії (мова у всякому разі про провінційні міста) такого ніколи не відбувається.
То в чому полягала ідея цього музичного проекту?
У тому, щоб вибудувати діалог за допомогою музики між людьми, культурами й націями. Аби люди слухали, чули й краще розуміли одне одного. Для цього зібралася команда з понад 70 осіб, залучених в оркестрі й хорі. Це професіонали звідусіль, завдяки чому всередині нашої команди також відбувався діалог між представниками різних націй.
Яку програму запропонували жителям Луганської області цього разу?
У рамках проекту ми провели 18 маленьких камерних концертів у різних містах Луганської області, у тому числі в трьох населених пунктах поблизу окупованих територій: Попасна, Щастя, Станиця Луганська. У Попасній нам провели екскурсію містом, ми бачили зруйновані житлові будинки, школу... Одного разу дорогою пропускали велику колону з військовою технікою. Зрештою, навіть усвідомлення того, що за кілометр від місця, де ми давали концерти, сіра зона, підвищувало градус сприйняття ситуації.
Однак публіка саме в містах, наближених до окупованих територій, чи не найтепліше нас приймала. Після концертів люди підходили, дякували, казали, що в них фактично немає шансів почути наживо класичну музику, що в їхньому повністю ізольованому від мистецтва житті нарешті з’явилося щось прекрасне. Вони казали: «До нас ніхто ніколи не приїжджає». До слова, багато хто з них згодом спеціально приїхав до іншого міста, аби відвідати наш великий концерт.
Окрім того, ми запланували провести 2-3 сеанси так званого відкритого співу, куди запросили всіх охочих, не важливо, чи знають вони ноти, чи вміють співати. Уже після першої зустрічі присутні на уроці співу звернулися до нашої хормейстерки Тетяни Загадської з проханням проводити такі зустрічі щодня. А одного разу провели за день аж три заняття. Відтак хор, який склався (від молоді до людей старшого віку), виступив у місцевому парку з концертом. Вони справді захопилися такою новацією.
До того ж багато людей прийшло на відкриту репетицію концерту, де я розповідав про твори, які виконуватимемо, бачив їхній живий інтерес. Особливо приємно було спостерігати, з яким захоплення в очах на все реагували діти! Якось до мене підійшов хлопчина років 12, поцікавився, що то був за інструмент. Я відповів: «Фагот». Треба було бачити, як сяяли його очі, може років через 10 він стане знаним музикантом, такі спалахи любові багато вартують.
Яку програму пропонували публіці на великому концерті?
Це був унікальний концерт, адже складався з творів зі всіх основних стильових епох. Класичну епоху було представлено Моцартом, романтичну – Шубертом, старовинну (ренесанс і бароко) – сюїтами з моїм аранжуванням, це музика XVII століття, яку рідко виконують в Україні.
Було й дві родзинки – дві світові прем’єри. Це сучасний твір «Присутність», який спеціально для проекту написала білоруська композиторка Ольга Подгайська. Твір присвячено всім невинним жителям неоголошених воєн, себто, зокрема, й цьому регіону. Ідея твору полягає в тому, що навіть якщо в цьому місті (наприклад, у Сіверськодонецьку) спокійно й немає війни, її присутність усе одно відчутно. Ти ніби живеш своїм життям, але присутність війни заважає, змушує про це постійно думати, цього неможливо просто так позбутися... Ще був духовний хоровий концерт Максима Березовського – українського композитора XVIII століття, чимало творів якого було втрачено. А нещодавно музикознавиця Ольга Шуміліна знайшла в архівах його твір, який не виконували впродовж останніх 200 років.
Загалом ми дали великі концерти в трьох містах області (Сіверськодонецьк, Новопсков, Біловодськ), кожен складався з двох відділень. Перше проходило в темряві, аби підкреслити темні, драматичні, важкі події, пов’язані з війною. У другому відділенні – проекція свята з моментами шоу – підготували чимало сюрпризів для глядачів. Ми неймовірно раді, що зробили це! По-перше, всі в команді так здружилися, що плакали, коли прощалися. Байдуже було, хто якої національності, ми були одним цілим, нас поєднала музика. А по-друге, вразило, наскільки тепло приймала публіка, нам приносили багато квітів, вигукували «браво!», викликали на біс. А головне, підходили й просили, щоб ми приїжджали ще.
А що тебе, затребуваного диригента, змусило вже вдруге поїхати на Схід України?
Я люблю бувати й працювати в Україні, розумію і вже почав вивчати українську мову, хочу нею вільно володіти, як рідною.
Між Білоруссю й Україною завжди існував зв’язок. А тепер ваша країна показує шлях, яким може піти держава, що стає менш залежною від інших, самостійною. У Білорусі, на жаль, багатьом байдуже, хто ми, куди йдемо. Тож мене надихає досвід українців, мені хотілося б, аби цим перейнялись і мої співвітчизники.
Фото: Олексій Ковальов
Лариса ПЕЦУХ, для Leopolis.news