До 2014 року нині старший лейтенант ЗСУ Віктор Чорновол працював з дітьми з вадами розвитку та займався хореографією. Зараз, через поранення, його визнали обмежено придатним і перевели на роботу в територіальний центр комплектування та соціальної підтримки у Львові. Війна 2014 року Віктор Чорновол каже, що беручи у руки зброю у 2014 році, не планував, що війна для нього триватиме майже десять років.

Під час Революції Гідності Віктор вийшов на Майдан. А коли розпочалася російсько-українська війна, то майданівська сотня, де він був, почала формуватися у батальйон Національної гвардії Кульчицького.

«Але ще тривав навчальний рік і я не міг полишити роботу. Тому відмовився, про що згодом дуже шкодував», – каже боєць.

Він скористався наступною нагодою – записався добровольцем у батальйон міліції «Київ-1», з яким вирушив в зону АТО. Тоді якраз закінчився навчальний рік. Віктор планував повоювати три місяці та восени повернутися до школи.

«Я тоді вперше побачив цілком порожнє місто, по якому пройшлася війна. Це був Слов’янськ», – пригадує військовослужбовець.

Прослужив Віктор Чорновол у цьому підрозділі до 2019 року. Підрозділ ставав вже більше поліцейським, ніж бойовим. А боєць підвищив свою кваліфікацію у Національному університеті оборони України. Каже, що передбачав повномасштабне вторгнення, теж готувався серйозно.

Але поки що звільнився у запас, жив у Києві та продовжував працювати з дітьми.

Повномасштабне вторгнення!

Ввечері, напередодні 24 лютого, Віктор домовився з товаришами, що якщо Росія вторгнеться, то вони разом збираються та починають працювати за заздалегідь узгодженим планом. Вночі його розбудив дзвінок і чоловік на своєму авто виїхав на північ Києва.

«Ми намагалися щось зробити. Але росіяни вже зайшли у Петрівці. Я заїжджаю на Оболонь і бачу, що у нас ніякої оборони немає. Я прийняв рішення вивозити свою родину до Львова», – згадує він.

Залишалося тільки знайти, де сховалася його дівчина. На той момент всі кияни сиділи у бомбосховищах та підвалах. Військовослужбовець заїхав до неї додому, але там нікого не знайшов. Спустився у підвал, де ховалися мешканці, і там не зміг її знайти.

«За кілька днів до того ми з нею посварилися і не розмовляли. Я зателефонував її батькам. Зрештою вона знайшлася і я вивіз її до Львова. Дорога зайняла два дні», – говорить чоловік.

Коли ж повернувся до Києва, то з’ясувалося, підрозділ тероборони укомплектовано і місць немає. Віктор повернувся до Львова і пішов до військкомату та мобілізувався до 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. А 27 квітня вирушив в зону бойових дій у Золоте.

Одруження за наказом командира

Наказ про виїзд на війну Віктор отримав разом зі свідоцтвом про шлюб. Одружував їх командир військової частини.

«Ми вже помирилися і вирішили одружитися. Пішли до РАЦСу, але там нам відмовили: з документів мав тільки тимчасове посвідчення офіцера та «Дію», – розповідає військовослужбовець.

Тому він звернувся до свого командира. Постанова Кабміну №213 від 7 березня 2022 року дозволяє безпосередньому командирові військовослужбовця засвідчити факт реєстрації шлюбу.

Жодного святкування не було. Але молодому подружжю тоді святкувати не хотілося. Забрали своє свідоцтво про шлюб – ось і все весілля.

«Я став першим у львівському гарнізоні, який одружився таким чином», – сміється офіцер.

Свою кулю ти точно бачиш, а далі було Золоте. Підрозділ потрапив на позиції неподалік Єнакієвого.

«Там було дуже важко. Так важко як у Золотому ніде більше не було», – пригадує військовослужбовець.

Місто було вщент зруйнованим та безлюдним. На тих позиціях Віктор отримав поранення – мінно-вибухову рану ноги.

«Я бачив цей уламок, який влучив у мене. Згодом у госпіталі я питав хлопців і всі казали, що вони бачили ту кулю чи уламок, який їх поранив. Це неправда, що людина свою кулю не побачить», – каже він.

А в той момент йому здалося, що час зупинився і все відбувалося наче під час сповільненої зйомки: болю немає, удару не відчуваєш, тільки з берців йде кров.

«Я дивлюся на свою ногу, потім – на свого помічника. Він дивиться на мене. І так мовчки, як в кіно, бере турнікет та накладає його на мене. На цьому сповільнена зйомка закінчилася. Я доповідаю, що мене поранено. У відповідь чую: продовжуйте бій», – розповідає боєць.

Бій тривав годину. В тому бою більше ніхто не травмувався. А ось Вікторові ще довелося три кілометри йти самому до точки евакуації, спираючись на свій автомат.

«Це було неймовірне відчуття, що після такого важкого бою не було втрат. Я помітив, що коли я був на позиціях, то втрат не було. Поранення – це не втрати. Зі мною вийшли ще три контужених бійці. І в одного пізніше виявили уламок у розгрузці», – говорить Віктор Чорновол.

Незнайко у степах Херсонщини та українське сало. Після лікування військовослужбовець повернувся до свого підрозділу і взяв участь у визволенні Херсонщини.

«Ми зайняли село, яке ще тривалий час відображалося на картах, як зайняте росіянами. Воно і було під росіянами. Але вони дуже швидко з нього втікали. Завдяки цьому ми отримали дуже добре забезпечення: ми мали воду з Сімферополя, російську «тушонку», російські боєкомплекти. Ми знайшли багато засобів зв’язку. В одній хаті росіяни покинули своїх карти та документацію підрозділу. І – відро почищеної картоплі», – каже боєць.

Село мало назву Безіменне. Знелюднене, але ще не зруйноване: єдиною вулицею ходили покинуті напризволяще свині, кури та гуси, ревли

Під час зачистки бійці знайшли пораненого псковського десантника, який стверджував, що його змусили піти на війну. Також розказав, що його товариші втікали звідти дуже швидко.

Росіяни намагалися відбити це село. Військовослужбовець згадує, як одного дня противник пішов спочатку піхотою, потім додав танки.

«Піхоту ми відсікли. По танках ми били протитанковими засобами й вони втекли. А після них заїхали десантники. Вони дуже професійно працювали. Відбувся важкий бій. Вони начепили на себе наші знаки розрізнення, хоча це є порушення. Але і вони втекли, забравши всіх своїх поранених», — говорить він.

Також село увесь час перебувало під постійними обстрілами російської авіації. Одного разу бійцям довелося ховатися у підвалі чужої хати.

«Захотілося їсти. Озирнулися: там різні закрутки, варення, соління. Я кажу хлопцям: «Краще шукайте. Ну не може бути українська хата без сала». Знайшли. А ще побачили пластикову ємність з хлібом. Село давно покинуте, а хліб такий запашний та свіжий», – згадує Віктор Чорновол.

Іншим разом бійці сиділи у бліндажі та розмовляли. Говорили всі одночасно, бо кожен вважав, те, що він каже, важливішим. Стояв неймовірний галас.

«В одній з покинутих будинків я знайшов книжку Миколи Носова «Незнайко». Мені набрид отой галас, тож я застосував своє право командира: звелів усім замовкнути та слухати мене. Книга була на російській, я відразу перекладав її на українську. Пів години бійці мене слухали. А потім знову повернулися до своїх суперечок», – розповідає військовослужбовець.

Реабілітація важка.

Під час Херсонської операції раптом нагадала про себе рана. Тож Віктор знову потрапив до шпиталю.

«Це був мій день народження. У госпіталі записували мої дані та спитали дату народження. Я кажу: 10.09. А мені кажуть, що не сьогоднішню, а дату народження. Я відповідаю: ну от, дотягнув, дожив до свого дня народження», – говорить він.

Після другої операції на нозі чоловік почав шукати способи реабілітації та вирішив спробувати танго.

«Танго – це складна річ. Але це – круто. Нога постійно боліла, є дискомфорт. Але під час заняття я забував про це. Зараз я вважаю, якщо чоловік не танцює танго, то жінці з ним нема про що говорити», – каже військовослужбовець.

Також, на думку офіцера, він, як командир, вчився багатьом психологічним речам, як от чітко та зрозуміло передавати свій намір підлеглим і дослуховуватися, чи виконано саме так як треба.

Нещодавно Віктор Чорновол пережив ще одну операцію на нозі з частковою ампутацією. Тому тимчасово довелося призупинити заняття танго. Але після реабілітації має намір повернутися до танців. А згодом – повернутися на фронт.

Служба звʼязків з громадськістю Львівського обласного ТЦК та СП