Із великою долею ймовірності можна припустити, що 20 років тому, коли на екрани вийшов фільм «Гладіатор» серед мільйонів його шанувальників були й зовсім молоді Володимир Зеленський і Валерій Залужний. І навряд, чи хтось із них міг тоді припустити, що стосунки головних персонажів цього історичного бойовика колись можна буде приміряти на них.

Коротко нагадаю, що головна драма псевдоісторичного блокбастера полягає у конфлікті імператора Коммода та найуспішнішого полководця Рима Максимуса. Імператор несамовито ревнує до слави свого першого воїна, котрого називають «Рятівником». До фільму повернуся наприкінці, а зараз – про наші реалії.

Конфлікт між політичним і військовим керівництвом, який уже давно був секретом Полішинеля, все ж таки вилився назовні. Як би прикро це не було. Проте, очевидно, що все рухалося саме до цього. Принаймні низка навіть не заяв, а конкретних дій політичного керівництва свідчила, що до генерала Залужного на Банковій є, щонайменше, недовіра і з його думкою рахуватимуться все менше.

Так, у серпні РНБО після низки скандалів ухвалює рішення про звільнення всіх воєнкомів, серед яких, очевидно, були й «люди Залужного». Рішення насправді доволі популістичне, адже полетіли голови винних і невинних, а довіру і повагу до й без того не надто популярних у суспільстві «чиновників від війни» було остаточно підірвано. Це, у свою чергу, стало однією з причин погіршення мобілізаційної ситуації.

Якщо розгін воєнкомів на тлі корупційних скандалів суспільство загалом сприйняло, то несподіване звільнення з посади командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ Віктора Хоренка, м'яко кажучи, здивувало. Справа навіть не в самому звільненні, а в тому, як воно відбулося. Без пояснення причин і без погодження із генералом Залужним, прямим керівником звільненого командувача ССО.

Подання на звільнення Хоренка зробив тоді щойно призначений міністр оборони Рустем Умєров. Саме в цей момент стало зрозуміло, на чиєму боці буде керівник Міноборони в разі загострення конфлікту. Очевидно, що призначення незаплямованого Умєрова було далекоглядним кроком, бо протиставляти Залужному Резнікова, який з головою погруз у корупційних скандалах, було би не те, що нераціонально, а відверто смішно.

Про всім відомі напівбожевільні заяви депутатки Безуглої взагалі б не хотілося говорити, якби не три моменти.

По-перше, вона представляє фракцію «Слуги народу» у стратегічно важливому оборонному комітеті.

По-друге, ані її фракція, ані керівництво Верховної Ради від «антизалужнівської» істерії своєї колежанки не відмежувалися.

По-третє, 7 грудня Президент раптово звільняє свого представника у парламенті Федора Веніславського, який був єдиним із команди глави держави, котрий публічно і доволі жорстко виступив проти Безуглої.

Сьогодні можна дискутувати, що стало причиною неприязні Президента і його офісу до головнокомандувача. А це вже факт всім очевидний і вигадувати які-небудь евфемізми для ілюстрації цих стосунків немає потреби. Чи те, що армія не могла забезпечити політичному керівництву святкування Нового року в звільненому Криму? Чи банальна заздрість до високого електорального рейтингу?

Зауважмо, що сам генерал Залужний жодних заяв про своє політичне майбутнє не робив. Тут радше йому зробили ведмежу послугу ті, хто почали одружувати бойового генерала без його відома і невідомо на кому. Будьмо відвертими, кожна політична сила без винятку не була би проти, якби, приміром, її виборчий список очолив «Рятувальник». Своєю чергою, певно, не один добрий язик нашіптував Володимиру Зеленському про реальні чи уявні політичні амбіції генерала.

Насправді ми станом на сьогодні не знаємо політичних планів Залужного і того, чи є вони взагалі. Однак дедалі більше складається враження, що генерала просто можуть витіснити з армії у політику, створивши умови, коли у нього не залишиться іншого вибору. Парадокс, але якщо це станеться, то головна «заслуга» належатиме Банковій, яка як раз цього і не хоче!

Цивільним важко, та й не потрібно займатися аналізом специфічних військових питань. Але важко не помітити неприємну тенденцію, яка може призвести до катастрофічних наслідків.

Аналізуючи виплеснутий у публічний простір конфлікт між політичним і військовим керівництвом, мало звертають увагу на імплантацію його у суто армійське середовище. Протиставлення генералу Залужному генерала Сирського... Дедалі більш помітний поділ командувачів різних рівнів на «своїх» і «чужих»...

У цьому загроза чи не більша, ніж в конфлікті офісу та штабу. Бо військо, хто б і що не казав, це те на що сьогодні опирається нація і те, чому найбільше довіряє. Перенесення звиклих і почасти аморальних політичних практик в армійське середовище може критично відобразитися на його монолітності, а значить і боєздатності. Залучення до політичних інтриг генералів і офіцерів, незалежно якою стороною, - це злочин і перед Армією, і перед Державою!

Так ось, повернуся до фільму «Гладіатор», в якому від історії правдиве тільки тло епохи.

Прототипом полководця Максимуса виступає цілком реальний полководець і політичний діяч Марк Ноній Макрін, за свої звитяги справді прозваний «Рятівником». Тільки з імператором Марком Аврелієм вони були не опонентами, а соратниками і в чомусь навіть друзями, наскільки це було можливо між імператором і його підданим. Як наслідок, Марку Нонію ще за життя ставили пам'ятники, а Марк Аврелій увійшов в історію, як один з найвеличніших правителів давнього світу.

Але маю гіркі підозри, що з нинішніх політиків мало хто читав і аналізував давньоримську історію. Хоча це ніколи не пізно зробити...

Володимир Гірняк, голова партії «Громадянська позиція», заступник голови Львівської обласної ради 2015-2019 рр.