На другому році національно-визвольної боротьби українське суспільство переживає той етап втоми від війни, який мали б переживати росіяни, ведучи загарбницьку агресію. Натомість в країні, котра бореться за виживання, зменшуються суми донатів та волонтерської допомоги, знизилася кількість осіб, готових захищати Батьківщину, зростає чисельність мешканців «хати скраю». /Matrix, Валерій Майданюк, політолог/

Хоча зниження кількості бажаючих зі зброєю в руках захищати Батьківщину є насправді закономірною тенденцією для суспільств, котрі живуть у тривалому воєнному напруженні в умовах економічної кризи. В будь-який країні, навіть в тому ж Ізраїлі, який в соцмережах українцям ставлять за приклад, ніколи не буває 100 % бажаючих воювати. І кількість ухилянтів в Україні значно менша, аніж в багатьох інших країнах, котрі воювали за незалежність. Позиційна війна – не надто сприятлива для суспільних поривів.

В 1914-1918 роках під час Першої світової війни, українці також втомилися від війни. Втомилися від мобілізації, від окопних боїв, від смертоносних артилерійських обстрілів, тим більше, що воювати доводилося за чужі імперії. Українець, котрий втомився від Першої світової війни, був змушений пережити спочатку ейфорію проголошення УНР, а потім стати свідком беззубості української Центральної Ради, більшовицької окупації з її повальними грабежами та вбивствами, державного перевороту та німецької окупації. А після повалення гетьманату – інтервенцію військ Антанти, другу більшовицьку окупацію, махновщину, отаманщину, розгул озброєного та п’яного бандитизму. В самому лише Києві за 1919 рокі влада змінювалася 5 разів, поки нарешті не завершилася червоною диктатурою.

Але через кілька років стало ще гірше. Ті українці, котрі втомилися від воєн і хотіли лише працювати на своїй землі, невдовзі пережили організоване Москвою наймасовіше пограбування в історії – суцільну колективізацію. Голодомор, сталінські репресії, тоталітаризм стали платою за програні Національно-визвольні змагання. А у розв’язаній за допомогою Москви Другій світовій війні, українці були масово мобілізовані та кинуті в саме пекло битв, але не за свою країну – а за московський чобіт на горлі України. А на наступний рік після війни, в якій за СРСР загинуло кілька мільйонів українців-червоноармійців, Москва віддячила українцям третім голодомором.

Сьогодні, здається, все проти України. В США демократи поклали допомогу Україні в один пакет із захистом мексиканського кордону, за який не хочуть голосувати республіканці і на початок нового року ми залишилися без військово-економічної допомоги. А наступний виборчий період в США ставить під сумнів тривалість допомоги Вашингтону. Навіть допомога деяких європейських союзників, значною мірою, була профінансована з американського бюджету. Зокрема нещодавній транш $800 млн для Польщі за надане Україні озброєння, прояснює реальну ситуацію із західною допомогою.

На польському кордоні доповнено розпочату Москвою транспортну блокаду України, до котрої долучаються майже всі наші західні сусіди і потенційні “брати спільної європейської родини”. На додачу турецький диктатор Ердоган відмовився пропускати через Чорноморські протоки надані Британією мінні тральщики для розмінування прибережних українських вод. На фронті складно, ми втрачаємо деякі позиції, влада гарячково шукає способи мобілізувати ще півмільйона чоловіків, а росіяни щодня атакують українські міста ракетами, щоб зламати волю до спротиву. Українці, у свою чергу, невдоволені корупцією у владі та армії, втечею ухилянтів закордон, некомпетентністю керівництва та відсутністю якихось позитивних обріїв в осяжному майбутньому. А цьогорічні переговори з найближчими сусідами ЄС щодо української євроінтеграції здатні деморалізувати навіть вітчизняних єврооптимістів.

Москва нав’язує нам затяжну війну на виснаження, але ресурси та зброю для продовження війни нам потрібно випрошувати і їх вже не поспішають давати. Це розплата за роззброєння 1990-х та недостатню увагу до обороноздатності попередніми президентами, але вже пізно кричати про очевидне. Після великих перемог та звільнених міст, Україна перейшла до типу війни, котра далека від бравурних та ефектних результатів.

Але здатися та піти на перемир’я з агресором – означатиме повторення подій, котрі Україна пережила після Першої світової. Усвідомлюючи складність звільнення окупованих територій, для сатисфакції суспільства, Зеленський намагається розпочати вступ країни до ЄС. Але корисні ідіоти Кремля в Центральній Європі затягнуть цей процес надовго, тож похвалитися перед громадянами буде нічим. Гіпотетичне припинення війни в 2024 році, за наявної лінії фронту, призведе до сплеску жорсткої критики Зеленського, котрому пригадають все: від проваленої підготовки до війни до нездатності звільнити окуповані території.

Якщо за таких умов Зеленський вчасно не піде – державний переворот, в тому числі військовий – є лише справою часу. Але військовому керівництву також є що пригадати, починаючи з яєць по 17 грн, тож наступна недемократична зміна влади залишається активною опцією. Спалахи сепаратизму, складні відносини з сусідами та ЄС, громадянські конфлікти між прихильниками сильної та м’якої руки труситимуть країною на фоні підготовки чергового витка російської агресії. У випадку нових виборів, котрі відбуватимуться зі втручанням російських інформаційних впливів, може сформуватися нова популістична влада, котрій забракне здібностей вивести на правильну дорогу країну, котра вже на швидкості гальмує в кюветі. Чергові втрачені й окуповані Росією території, зростання анархії, нові мінські домовленості й поступки агресору та подальше поглинання Москвою з неминучим геноцидом українців – все це реальні загрози та наслідки капітуляції.

Тим, хто втомився від війни зараз – не варто сподіватися, що якщо припинимо боротьбу – то подальший вир воєнно-політичних конфліктів дасть можливість відпочити і пожити мирно. У випадку української капітуляції нинішні події можуть видатися стабільністю у порівнянні з воєнно-політичними катаклізмами майбутнього хаосу та окупації. Саме тому українцям потрібно напружити сили, щоб бити ворога при наявності своєї держави, армії та іноземних союзників, аніж приречено воювати в партизанських загонах, намагаючись безсило помститися окупаційній воєнній машині за спалений дім та вбиту родину.

Від здатності українських державних менеджерів знайти гроші, озброєння, допомогу союзників, ресурси та людей для продовження боротьби залежить виживання української нації. Теперішня війна за незалежність – найоптимістичніший з шансів, які українцям будь-коли давала історія. В нас ніколи не було на руках таких добрих карт, щоб казати, що ми втомилися і пропускаємо хід. Зрештою, ніч найтемніша перед світанком.

Matrix, Валерій Майданюк, політолог