Святоюрсько-ратушний скандал: достойник Возьняк проти сановника Садового | Блог Ярослава Левківа

Під роздратованою публікацією нема підпису, а тому можемо припустити, що її автором є сам Архиєпископ і Митрополит Львівський, Кир Ігор. Бо хто іще відважиться у святий День Господній виплескувати на львівську спільноту негожі прояви обізленої християнської душі. У церковного достойника із нескромним і недоречним титулом «кир» (від старогрецької «κύριος», що означає «цар»), не знайшлось духовних сил дочекатись понеділка. Принагідно доцільно зазначити, що над Божим народом є лише один Цар Небесний і Владика Всесвіту, отож ієрархічний ерзац християнам ні до чого. 

На церковному сайті автор гнівливої публікації обурено написав: «На вказівку очільників міської ради, прибули певні служби і перегородили в’їзд на територію управи Львівської архиєпархії, де ми працюємо, проживаємо, молимося, де стоїть Собор, у якому звучить молитва тощо». 

В який спосіб всього лишень чотири стовпці можуть перешкоджати звучати молитві, стояти Соборові, проживати і працювати? Завважмо, колективні «вони» не служать Всевишньому і християнській спільноті як духовні достойники, а просто собі працюють наче світські особи.  

Із подальшого тексту дізнаємось, що між Святоюрською горою і Ратушою віддавна тривають недоброзичливі стосунки, ще від часу реконструкції площі Святого Юра. Автор нагадав: «Так, ми уже мали великі перешкоди, коли споруджували пам’ятник праведному митрополитові Андрею. Тоді влада міста чинила відчайдушний опір, щоб не допустити спорудження необхідного пам’ятника, тепер блокують нам заїзд на територію? Це від міської влади подарунки?!» 

Диваки святоюрські. Хто заважав під час реконструкції площі зробити один заїзд поза спиною пам'ятника Шептицькому для екстрених випадків – для заїзду авто святоюрських працівників, швидкої, пожежної, поліції. А для себе, коханих, облаштувати ще і резервний заїзд із вулиці Озаркевича і довкола комплексу, де раніше заїжджали карети. Тамтешню паркову територію, щоправда, а це праворуч від митрополичих палат, якщо стати обличчям до собору, потрібно впорядкувати: покласти бруківку, прибрати побутове сміття, порожні пляшки, використані шприци і презервативи. Хто цим усім буде займатись? Точно не Садовий, який перебуває у такому ж рівно руколобизальному статусі, як і кир Возьняк. Тільки першому цілують руки на Сихові, так стверджують сихівчани, в якійсь протестантській спільноті, а другому – на Святоюрській горі.   

Ратушні недотепи

На площі Святого Юра у будні дні паркували свої авто вірогідно працівники Львівського управління залізниці. По вулиці Гоголя їм заборонено паркуватись, стратегічний об'єкт, а по вулиці Листопадового Чину на всіх залізничників місця не вистачає. Натомість у вихідні на площі паркувалась побожна паства кир Возьняка.  

Тривалий час на Святоюрській горі такі недозволені паркування нікого не турбували. Принаймні на ютубі не зустрічався гучний голос святоюрського речника, ієрея Юстина Бойка, який би системно осуджував таких правопорушників. Воно й зрозуміло: буденні й недільні автомобілісти-правопорушники залишали гроші на церковній таці. Недільні так точно залишали, що комерційно вигідно. 

Отож у відомстві Андрія Садового праведно вирішили впорядкувати цю стихійну ситуацію, однак традиційно надумали це зробити трішки недоумкувато. Таки цікаво було би дізнатись, хто із ратушних недотеп вирішив вбити кілки на самому пішохідному переході. Такий спосіб вирішення проблеми таки схожий на зловредність, щоби зумисне напакостити святоюрцям.  

Якби Андрій Садовий був тямущим господарем, а ще і шляхетним, який має внутрішнє покликання служити львівській громаді, він би обдумав кілька варіантів вирішення цього питання: і не на зло святоюрцям, і на користь львівській громаді. 

Наприклад, встановив би автоматичний шлагбаум або у складчину із кир Возьняком, або по-джентельменськи власним коштом, чи то пак коштом львівських платників податків, якби кир Возьняк раптом закаверзував. І тоді ієрей Юстин Бойко, приїхавши на Святоюрську гору, натиснув би на персональний пульт управління шлагбаумом, щоби той піднявся і пропустив його авто до митрополичих палат. Доцільно було становити два шлагбауми – зліва і справа від пішохідного переходу, а посередині залишити метрів зо два для вільного проходу пішоходів. І людям було би зручно, і пастир Юстин Бойко не ворохобив би свою душу, гнівливо не доскіпувався до міського голови, чому він мовчить? Мовчить собі й мовчить, кому яке діло? Може у цьому питанні вирішив дотримуватись кодексу ратушної омерти. 

Недоладні справи духовні

Скандал із чотирма стовпчиками на пішохідному переході спонукав приглянутись до загального духовного життя в Україні. Із святоюрської церковної публікації лунає голос розпуки: «Нам усім потрібно дуже уважати, кого обираємо на посади. Ми стаємо свідками, коли депутати та певні начальники зраджують свій народ, стають по стороні агресора, інші займаються корупцією, від якої терплять наші воїни та воячки, бо військовим пропонують неякісний одяг, жахливі бронежилети, перевищену в кілька разів ціну на продукти харчування, обкрадають на мільйони наше військо та народ, а посадовці наживаються коштом крові наших воїнів та воячок. Слів бракує й не можна зрозуміти, чому без жодних попереджень так поступають очільники міської ради?! Куди вдаватися? Що робити? Це чергові провокації проти свого народу?! Ось, так коротко, бо жалю немає краю...». 

Святоюрський розпач трішки вузьколобий і однобокий. Потрібно вважати не лише у тому випадку, коли обираємо світських сановників, а також і тоді, коли призначаємо духовних достойників на посади митрополитів, єпископів, священиків.  

Ось, для прикладу, яке найперше завдання кир Возьняка? Провести Божий люд через нелегку земну долину горя й сліз, а відтак і привести паству Господню у Царство Небесне. Чи зуміє він це зробити так, як належить, як заповів Господь на березі Галилейського моря (див.: Йоан, розділ 21, стих 15)? Сумнівно. Якщо господар Святоюрської гори нездатний навіть облаштувати заїзд до митрополичих палат без допомоги світської влади, то навряд чи спроможний порадити собі у значно складніших питаннях, у справах спасіння людських душ зокрема.  

Від 1991 року нема вже атеїстичного режиму, ніхто Церкву не переслідує, умови для душпастирського служіння створені ідеальні – люди фінансово помагають, як можуть, бізнесмени дають «на Боже» у міру можливостей, нема касових апаратів у храмах, ніяких фінансових звітів перед податковою, пільги на електроенергію. Ба більше, податківці самі носять гроші у храми, аби їхні гріхи замолили. У церковних служителів кучеряве, можна навіть ствердити райське земне життя. Бізнесмени мріють мати бодай невелику частку таких фінансових преференцій. 

І який коефіцієнт корисної дії душпастирів на ниві Господній? Якщо вірити ремствуванню кир Возьняка, якщо зважити на системні претензійні повчанням в ютубі або в телевізійних етерах пастиря Юстина, то українське суспільство глибоко духовно деградоване. Відтак напрошується логічний висновок, що коефіцієнт корисної дії Церкви для Царства Божого становить нуль цілих, зеро десятих.  

А яким же був релігійний ентузіазм людей на початках після падіння атеїстичного режиму? Як люди тяглись до Церкви, яку мали довіру, коли в Україну приїхав Іван-Павло ІІ? Де сьогодні вся ця довіра, де ця християнська згуртованість? Її нема. Церковні достойники колективно її розтринькали, через що особливо більшість молоді перестала Церкву поважати. Від того, що Юстин Бойко буде сваритись із молоддю, ганити світських людей через ютуб або в телевізійних етерах, любов і пошанування серед більшості української громади до Церкви не зросте.

Тим паче не зросте, якщо самі ж святоюрці будуть Церкву принижувати. Якби Юстин Бойко був високогідним чоловіком, а тим паче і мужем молитви, то не зчинив би скандалу зі стовпчиками, не бігав би по площі Святого Юра із камерою і не квоктав на радість ворогам Церкви. Якби на Святоюрській горі був справжній митрополит, справжній господар у Церкві, а не конформіст, то Бойкові не потрібно було би його захищати, доливаючи оливи у вогонь скандалу. Тоді Бойко зайнявся би значно важливішою справою – захищав би Церкву Христову від засилля моральних збоченців.

У книзі блаженної пам’яті єпископа Григорія Хомишина «Два царства», яку ненавидять на Святоюрській горі, ще до Другої світової війни було передбачено нинішній занепад в Україні християнської духовності. Сьогодні ми пожинаємо урожай, а фактично кукіль східної псевдовізантійської духовності, яку насаджував Шептицький.  

Поведений на ідеї-фікс, хворобливо амбітний Шептицький (йому цю думку вроїли в голову під час ув'язнення у царській Московії), бачив себе тогочасним Мойсеєм, який приведе улус Московський у Царство Небесне. А чи потрібні Всевишньому в Небесному Царстві грабіжники, убивці, ґвалтівники та інший кримінальний різновид ерзя-мокшанської голоти? Чи потрібні у Царстві Небесному нелегали від релігії? 

Відомий літературознавець Ігор Набитович у своєму дослідженні про рід Шептицьких «Саґа мистецької родини» написав: «Шептицький намагався подолати розкол християнства 1054 року і, тим самим, зцілити московське православ’я від імперських нашарувань і устремлінь, зрощування московської Церкви із імперською державою». Невже Апостольська Столиця поставила Шептицького пастирем над неслов'янськими монголо-татарськими імперцями і шовіністами? 

Навдивовижу духовно короткозорим і світоглядно обмеженим був граф-митрополит. Знаючи 11 мов, він не читав, що в тогочасній Європі писали про звичаї Московії його сучасники і попередники, зокрема дипломати європейських країн, які побували на Московії та вивчили її світоглядність і побут. Але це тема для окремої публікації про справжню, а не рафіновану історичну постать Владики. 

Гонористий граф і митрополит Андрей Шептицький зверхньо не дослухався до напоумлень і застережень якихось селян – станіславівського єпископа Григорія Хомишина і перемиського єпископа Йосафата Коциловського. А навіть і ворогував із ними у питаннях обрядовості.  

Ще у 1916 році єпископ Хомишин намагався запровадити в УГКЦ григоріанський календар, чим викликав великий опір із боку митрополита Шептицького і тогочасних галицьких проплачених москвофілів, із якими у справах часткового запозичення карикатурної московської обрядовості граф діяв полюбовно і солідарно. Його провальна екуменічна діяльність зводилась до того, що йому «вішали на вуха локшину» і виманювали гроші: як графи-аферисти із царської Московії, так і пройдисвіти із азіатського християнського Сходу.  

Минуло трохи більше століття. Настав урешті догідний час і Провидіння Господнє розставило всі акценти у потрібних місцях. Сьогодні Україна відкинула негодяще промосквофільське календарне саботажництво і запровадила годящу християнсько-патріотичну календарну ідею Хомишина. 

Ярослав ЛЕВКІВ