Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працювати на власній ниві – стид,

але не стид у наймах у чужого»

                                  Іван Франко

Традиція – це елементи культури, що передаються від покоління до покоління і зберігаються протягом тривалого часу. Під ці елементи підпадає норма нашої поведінки і збереження цінностей як національних, історичних та військових , так і традицій релігійних, звичаїв, обрядів та ідей. Досить часто забуваємо про те, що ми є українцями і уточнюємо себе з іншими звичаями і традиціями, які не властиві нашій ідентичності. Копіюємо або глупо перетягуємо те, що не властиве нашій самобутності, стидаючись того, що ми не можемо (чи не вміємо)себе подати так, аби про нас заговорив світ і признав нас як достойну національну європейську силу. Нас обкрадають: і історично, і матеріально, і, найприкріше, не можемо собі дати ради вийти з цього жахливого «псевдо патріотичного» колапсу.

Ще підчас навчання на архітектурному факультеті Львівської політехніки, на одній з консультацій з архітектурного проектування, у мене зав’язалася дискусія з викладачем на тему традицій національної архітектури. У 70-х роках минулого століття така дискусійна тема була вкрай приглушеною, а тим більше, не була популярною у навчальному процесі. Маючи, на той час, у руках одну із книг відомого українського науковця, дослідника і археолога Ярослава Пастернака, я собі дозволив принести цю книгу до Політехніки і відкрито вести диспут на тему церковної архітектури, бо знав, яке місце у будівництві з найдавніших часів саме займала церковна архітектура, яка мала особливий вплив на естетичні смаки архітекторів і народу. В кожному населеному пункті Західної України населення з особливою увагою возвеличувало архітектурну виразність своєї церкви.

З прадавніх часів церкви обновлювалися і реставрувалися. Поряд з вишуканою архітектурою об’єму храму, особливу увагу було звернуто і до інтер’єру церкви з елементами іконопису та архітектурою іконостасу. В процесі вищезгаданої дискусії мені звернули увагу, що я глибоко помиляюся, бо архітектури в СРСР не може бути національної, а має бути інтернаціональною. Це поняття мене дуже здивувало. Проживаючи в країні, з якої неможливо було виїхати поза її межі, переглядаючи журнали «Архітектура СРСР» та, їм подібні, з ближнього посткомуністичного зарубіжжя, які були насичені проектами ідеологічного спрямування в рамках інтернаціональної орієнтації, залишалося хіба що бути «послушними», аби не виключили з інституту. Маніпулюючи масовою свідомістю суспільство привели до того, що все традиційно усталене було відкинуто від нього, а про звичаї і традиції, історію, освіту - робився акцент на тому, що все це є ніби елементами обивательської відсталості.

Поза тим шукалося контактів з оточенням, яке було близьким до чогось рідного і самобутнього. Але все це робилося таємно і конспіративно. Таким було середовище, яке сформувало у Львові спочатку архітектурно-реставраційну майстерню, Державний історико-архітектурний заповідник. Ці структури, і працівники цих закладів, зробили титанічну працю у сфері охорони культурної і історичної спадщини.

Було проінвентаризовано, по районах міста, всю історичну забудову, розроблено у студентсько-проектних бюро Львівської політехніки ландшафтно-рекреаційні зони і парки, генпланом м.Львова були сформовані концептуальні схеми і плани збереження охоронних зон історичних кварталів та споруд Львова, Древнього Галича, Дрогобича, Стрия, Самбора і інших міст Західної України. Неможливо не згадати постаті істинних професіоналів-архітекторів і патріотів історико-культурної спадщини нашого краю, серед яких були професори Львівської політехніки такі як Роман Липка, Андрій Рудницький, Тетяна Максим’юк та багато інших, які не давали студентам - майбутнім архітекторам, зійти з правильно обраного професійного розуміння щодо збереження історичних надбань.
А тепер хотілось би зосередити увагу на традиціях наших малих міст з усталеними традиціями і звичаями. У минулому міста Галичини були оперті на ті засади, які на даний час потребують лише відновлення і осучаснення. В основі цих міст з давніх часів передували у їх гармонійному розвитку урбаністичні і глобалістичні ідеї, бо розуміли, що мають жити у комфортному середовищі з прекрасними сакральними спорудами, просвітянськими закладами, впорядкованими господарствами, благоустроєними вулицями і парками. Все це було, як і в інших країнах Європи, бо історичні архіви нам не дають стерти з пам’яті світлі історичні спогади.
І станом на сьогодення ми знову повертаємось до славних традицій нашого народу: повертаємось до урбаністичних і глобалістичних ідей, як до одних із найдинамічніших напрямків сучасного соціально-гуманітарного вчення. Більшість населення живе у містах, а тому найважливіші архітектурно-містобудівельні рішення і процеси повинні гармонійно впливати на суспільне життя суспільства і формуватися на глобальному рівні. А тому треба нашим архітекторам, які працюють у сфері містобудування, оволодівати методикою оцінки середовища чи населеного пункту, і зосереджувати основну увагу на концепції урбанізації та глобалізації, критично все осмислюючи та по новому підійти до практичного застосування історично сформованих традицій у своїй діяльності на сучасному рівні.

Отже, вивчаючи досвід країн наших ближніх сусідів, а саме Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії, та беручи до уваги формування компактних об’єднаних територіальних громад (ОТГ), настає час повертатися лицем до ініціативних міських громад і починати розвивати малі міста, поважаючи їх традиції та соціально-економічні інструменти оптимізації нового життя у малому місті, адже населення такого міста поважає і цінує локальне культурне життя і своє минуле.
Отже:

- населення малого міста не може становити більше ніж 50 тисяч мешканців;

- у такому місті люди мають мати змогу комфортно ходити пішки чи користуватись
велосипедом;

- супермаркети та мережеві заклади мають бути відсутніми;

      - влада кожного такого міста та його мешканці повинні принципово підтримувати
        місцеве виробництво, адже всі продукти мали б бути результатом роботи місцевих
        фермерів. Все в купі – візитна карка малого міста.

Ринкова економіка в Україні вже набрала силу, встановила зв’язки з зарубіжними партнерами, а тому наше суспільство потребує підприємців, керівників, менеджерів, які не тільки володіють відповідними здібностями, умінням, знаннями, а є, передусім, морально здоровими. Етика високого рівня - це запорука успішного бізнесу, коли покупці і продавці прагнуть чесних ділових стосунків. Якщо ви продаєте свої послуги за найнижчою ціною, але не постачаєте їх вчасно, то можете втратити і прибуток, і, навіть, авторитет. Це стосується саме архітектурно-професійних взаємовідносин. Дискусії на дану тему займають у нашому середовищі чи не ключову позицію. А найперше, треба звернути увагу на те, чи є ми законослухняними, чи поважаємо закон і виконуємо його.
Наше виховання, яке залишили нам наші батьки, опиралось на християнські цінності, бо вони визначали поведінку і вчинки людини духовно вихованої. Духовна вихованість і формує в особистості такі риси характеру, як відповідальність за свої вчинки і слова, дотримання свого слова, акуратність і пунктуальність, повага до іншої людини, дотримання законності.

Сучасний рівень професійного етикету в Україні повинен формуватися з орієнтацією на європейські стандарти та з урахуванням національного історичного досвіду та культури.

Професійна мораль – це те, що конкретизує загальнолюдські моральні цінності (норми, принципи, поняття) у конкретних професіях. Особливості професійної моралі архітектора визначає професійна етика, А професійна етика – це норма поведінки, яка забезпечує моральний характер взаємовідносин між людьми, що ґрунтується на нашій професійній діяльності. Це все і відноситься до кодексу поведінки архітектора, що забезпечує його моральний характер, і називається професійною етикою.

А ми увійшли в період клептократії, коли всі крадуть, а ті, хто мали б захищати скривджених, тихо сидять і покривають крадіїв. Це стосується останніх подій, пов’язаних зі знесенням магазину «Океан»(трагічно закінчилось, бо передчасно пішов із життя автор цього проекту), прогнозованої забудови на розі вул.Горбачевського - вул.Княгині Ольги, прогнозованої забудови на території Львівської кераміко-скульптурної фабрики, дворівневий паркінг коло університету, забудова паркових схилів біля стадіону «Україна» та парку «Залізні води» та ін. Адже це все не передбачалось генеральним планом м.Львова.

Не займайтеся «дурнею», на подобі формування нової хартії для Львова. Хартії давно уже сформовані у Львові, ще у 70-х роках минулого століття і вони нічим не відрізняються від світових та й європейських. Вже давно є прийнята хартія і для міст України. Треба лише дотримуватись вимог цих хартій.

Хотів би звернути увагу ще на одну із традицій: це носіння червоної нитки на правій руці людини. Це не є нашою українською традицією, але досить часто бачу у людей на руках цю червону стрічку. У цей прикрий карантинний епідемічний період по телебаченню агітують надівати цю червону стрічку . Це є єврейська традиція і згідно з віруванням каббалістів , мала б відводити від людини невдачі, захищати від негативної енергії, а також, і на даний час, мала б захищати від вірусу «covid- 19». Але пам’ятайте, що цю стрічку(нитку) на руці має зав’язувати довірена людина. Самостійно робити – цього традиція не дозволяє. Довірена особа, яка буде зав’язувати нитку має промовляти молитву: «Як риби на землі покриті водою, і лихе око не має сили над ними, так не має лихе око сили над нащадками Йосифа. Око, що не зазіхнуло на те, що йому не належить, не підвладне лихому оку». Який глибокий зміст цієї молитви! Отже, звертаючи увагу до традицій і звичаїв різних народностей все більше переконуємося у тому, на що мають бути зорієнтовані наші владні структури і треба осмислити раз і назавжди: маєш до кінця робити якісний продукт, аби з тебе не сміялися. Працювати треба з професіоналами: художниками, архітекторами, письменниками, музикантами і т.д. Українця треба захищати, аби він отримував послуги національні і українською мовою. Як розказує п.Малкович, що за радянських часів всі абетки починалися з букви «А» і був намальований «арбуз»(гарбуз). І буква «А» чомусь мала бути ув’язана з «арбузом». Але українська абетка має бути пов’язана з чимось своїм, національним, християнським.

Треба реально дивитися на світ і говорити тільки правду, але інколи треба говорити не те, що думаєш, а думати, не те, що говориш ( бо в посткомуністичному середовищі напевно так поступати було правильно). Головне, щоб за своє життя не зробити кривди для свого оточення, друзів, народу.

А починати треба зі свого рідного гнізда, населеного пункту, регіону і зі здоровою основою вливатися у державні структури, аби повернути у національну цілісність розграбовані земельні ресурси, надра, історичні пам’ятки, ліси, заповідні території, ріки і озера, а найпершерше – не розгубити людський професійний ресурс.

Розвиток міста чи населеного пункту – це майбутнє твоєї сім’ї, родини, близьких людей. Так історично склалося, що у нас в Україні були вільні міста і люди жили вільно, до того часу, коли нас прийшли визволяти. Від кого і від чого?..

Олександр Ярема, архітектор, член президії Ліги творчої інтелігенції Львівщини, член правління НСАУ, сертифікований експерт з питань містобудування