01-07-2020 10:36
32360
Щоби про нас заговорив світ і признав нас як достойну національну європейську силу треба продовжувати архітектурні та урбаністичні традиції закладені нашими видатними майстрами в галузі архітектури і мистецтва ще початках минулого століття. Наше місто достойно вписувалося у когорту європейських міст.
А тепер нас обкрадають: і історично, і матеріально, і, найприкріше, не можемо собі дати ради вийти з цього жахливого «псевдо патріотичного» колапсу. Ми повинні орієнтуватися на такі застереження, які були висловлені шанованим львівським архітектором Андрієм Шуляром, який справедливо застерігав архітекторів, які були причетними до розгляду проєктів, щодо зваженості думок і чіткість їх висловлювань. Ця зваженість стосувалася принципу збереження архітектурних цінностей міст Західної України і, передусім, Львова. Період, який моє покоління пережило, був нелегким. Справжню архітектурну виразність Львова в радянський період було нелегко відстоювати, Єдиним закликом для архітекторів того періоду було: не нароби шкоди!. Але, незважаючи на зухвальства партійних ідеологів та тодішніх владних структур, ці перешкоди у Львові вдавалося якось переступати і появлялися достойні проєкти, які справедливо заслуговують уваги і вони є зафіксованими в хронології нашої архітектурної спадщин пострадянського періоду.
Тепер відкрилися всі шляхи для самобутньої творчості, для створення нових архітектурних шедеврів, нових облич в архітектурній творчості. А їх, на жаль, не так багато, як би того бажалося.
Проведення архітектурних та містобудівних конкурсів у містах України, особливо у Львові, це подія, але яка потребує ретельного аналізу та обговорень. Адже саме з результатів конкурсного відбору майбутні вчені будуть досліджувати наш світогляд. «Конкурс – це насамперед конкурентне середовище, це – арена амбіцій, нервів, сліз і шалених перемог. Це - місце азарту». Радив би представникам виконавчих органів влади, які не розуміють важливості проведення архітектурних та містобудівних конкурсів, звернутися до дуже актуальної і так необхідної книги українського менеджера з питань архітектури Ганни Бондар «Архітектурні конкурси та конкурси розвитку території: демократія в дії» в якій подані практичні рекомендації з організації та проведення на засадах публічних дискусій щодо демократичних методів відбору проєктних пропозицій у сфері архітектури і міського планування, популяризації конкурсної практики в Європі, та уже і у нас, в Україні.
Отже, від чого і від кого виникають проблеми в процесі проведення конкурсів, а це передусім:
Маючи можливість ознайомитися з організацією проведення конкурсів у містах Польщі, мене приємно здивувала така традиція, яка, очевидно, існує у цивілізованому світі: на початку засідання журі опитують його членів про можливі зв’язки з учасниками конкурсу і т.д.. А у нас… залежність передусім іде від організатора конкурсу. Хто фінансує, той провадить «бал». І це XXI ст.?! Справжня узурпація керованості конкурсною процедурою і в такий спосіб проявляються так звані «договорняки»…
Згадаймо, а що відбувалося у нашому Львові на початку XX ст. Конкурси об’єднували високопрофесійних митців, меценатів і спонсорів. Усі старалися отримати черговий достойний мистецький шедевр для свого міста чи краю. Оце був справжній патріотизм, не те що появилося з приходом післявоєнного режиму. То як вибрати умови для здорового глузду та високопрофесійної компетентності? Ми згадуємо видатних наших зодчих, а натомість поширюємо «професійний хлам».
Користуючись історичними архівними матеріалами наведу історичний аналіз проведення конкурсів та архітектурно-мистецьку творчість у Львові з минулого століття …
Зі зростанням транспортного навантаження набула популярності ідея кругової дороги ─ низки проспектів вздовж лінії колишніх фортифікацій, подібної до віденської Рінґштрасе (у Львові ця ідея не дочекалась повноцінного здійснення). До головних будівель вулиці Карла-Людвіґа належить Художньо-промисловий музей (просп. Свободи, 20). Архітектурний конкурс на цей будинок став кульмінацією моди на неоренесанс «італійського» типу, що переважала у Львові 1880-х рр. Будівництво музею, яким керували архітектори Леонардо Марконі та Юзеф Каєтан Яновський, затягнулось на два десятиліття й тривало до 1904 р.
Найбільш показовою пам’яткою архітектури еклектизму у Львові є Міський театр (нині ─ Львівський національний академічний театр опери та балету ім. С. Крушельницької), збудований у 1897─1900 рр. Автором його проєкту був Зиґмунт Ґорґолевський (1845─1903), директор львівської Художньо-промислової школи, який до переїзду у Львів успішно працював у Берліні.. Величезний успіх свого часу мала завіса, розписана корифеєм академічного живопису Генриком Семирадським. У декораційних роботах Міського театру брали участь Петро Війтович і Антоній Попель, провідні скульптори Львова кінця XIX ─ початку XX ст.
Список архітекторів доби історичних стилів слід доповнити іменами Альфреда Каменобродзького, Вінцента Равського-молодшого, Яна Шульца, Юліуша Цибульського ─ ветеранів львівської архітектурної школи, типових представників неоренесансу і необароко.
Поява на вулицях Львова трамваю (1879 ─ кінного, 1894 ─ електричного) стимулювала будівництво в нових районах віддалених від центру. Продовженням осі фешенебельної забудови місцевого «вест-енду» на південь стали райони Новий Світ і Кастелівка, з віллами і котеджами.
Найфешенебельнішим з 1890-х рр. був терен Кастелівки (район нинішніх вулиць І. Котляревського та генерала Г. Чупринки), розроблений Ю. Захаревичем. Тут архітектор збудував свою родинну віллу, проєкт якої відображає впливи ідей англійських реформаторів індивідуального житлового будинку (1891 р., вул. Метрологічна, 14а). Віллу Захаревичів і подібні до них будинки для однієї сім’ї 1890-х рр. можна характеризувати як місцеву репліку «Arts and Crafts movement». Очевидно, проєкт Кастелівки, базований на концепції «cottage system», був пов’язаний із розвитком комплексу паркових зон міста й проєктом кільцевої дороги, що мала їх з’єднувати, та плануванням Стрийського парку, заснованого 1879 р. в районі південної околиці Львова. Автором проєкту цього найбільшого львівського парку був інспектор міських плантацій Арнольд Рерінґ (1840─1913), який тонко відчув характер мальовничого рельєфу і майстерно використав його можливості. Стрийський парк створювався як типовий неоромантичний парк ─ «garden of pleasure» доби позитивізму. У 1894 р. його верхня тераса стала місцем проведення грандіозної, як на галицькі масштаби, Крайової виставки. Лейтмотивом цього проєкту була ідея прогресу, а експозиція мала якнайширше відобразити успіхи автономної Галичини в соціальній, господарській та культурній сферах.
На зламі 1880─1890-х рр. у неоренесансній архітектурі Львова проявилися ознаки кризи (мотиви неоренесансу тривалий час імпонували ліберальним колам «королівського столичного міста», оскільки асоціювались із «золотим віком» Львова другої половини XVI ─ початку XVII ст.). В наступні роки поширилася пізня, неоромантична версія історизму, характерними представниками якої можна вважати двох архітекторів: Теодора Тальовського (1857─1910) і Казимира Мокловського (1869─1905). Т. Тальовський ─ видатний архітектор краківської школи ─ в архітектурну історію Львова увійшов перш за все як автор неоготичного костелу св. Єлизавети (1903─1911).
Архітектура будинку єврейської лікарні, авторства К. Мокловського (1899─1903, вул. Я. Раппопорта, 6), є одним зі зразків мавританського стилю, версія якого у цьому проєкті стає засобом виразу національно-культурної ідентичності.
Важливою подією «територіально-транспортної революції», що радикально змінила образ Львова була поява у 1861 р. залізниці. Новий комплекс вокзалу, збудований у 1901─1904 рр., став символом модернізації міста. Цей комплекс включав станційний будинок великих розмірів, спроєктований професором Художньо-промислової школи Владиславом Садловським (1869─1940), архітектуру якого можна охарактеризувати як симбіоз «grand manner» пізнього історизму з декоративними формами сецесії, і конструкцію дебаркадеру, виконану за проєктом групи залізничних інженерів під керівництвом Людвіга Вержбицького (1834─1912). Велике значення в архітектурній історії Львова мало впровадження залізобетонних конструкцій, широко застосованих у будівлі вокзалу, виконавцем яких була фірма «Ю. Сосновський & А. Захаревич».
Наприкінці XIX ─ на початку XX ст. для Львова настала справді велика доба архітектурної творчості й будівельного підприємництва. Тогочасні успіхи будівельної промисловості міста пов’язані з іменем Івана Левинського (1851─1919) ─ архітектора, професора Політехнічної школи, а також найвідомішого будівельного підприємця Галичини. Він розпочинав свій професійний шлях як співробітник Ю. Захаревича у проєкті розвитку Кастелівки. Пізніше створена ним фірма виконувала роботи, пов’язані зі спорудженням найбільших архітектурних об’єктів Львова кінця XIX ─ початку XX ст.: Міського театру, вокзалу, будинку торгово-промислової палати та багатьох інших споруд. І. Левинський був власником промислового підприємства, заснованого в районі Кастелівки, що виробляло усі основні види будівельних матеріалів й вважалося у своїй галузі найбільшим в Галичині.
Архітектурне бюро, очолюване І. Левинським, було в місті кінця XIX ─ початку XX ст. провідним осередком розвитку архітектури. Найкращі львівські архітектори того часу ─ Альфред Захаревич, Тадеуш Обмінський, Вітольд Мінкевич, Еугеніуш Червінський, Олександр Лушпинський та інші ─ пройшли в цьому бюро практику й працювали як асистенти професора І. Левинського. В їх елітарній групі окремо слід відзначити Тадеуша Обмінського (1874─1932) ─ провідного архітектора львівської сецесії, який розробив основний тип львівського фасаду періоду Art Nouveau. Серед робіт, виконаних архітекторським тандемом Т. Обмінського та І. Левинського, поряд зі зразками архітектури «космополітичного» Art Nouveau, важливу категорію становлять проєкти, в яких використано народні мотиви, інтерпретовані в дусі естетики «нового стилю». Найвідоміший з них ─ будинок кредитно-страхової компанії «Дністер» (1905─1906, вул. Руська, 20). Типовий для львівської сецесії фасад у проєкті будинку «Дністра» був доповнений стилізованою народною орнаментикою й вдало поєднувався з формою покрівлі, що повторювала прототипи дерев’яного будівництва регіону Карпат.
У контексті розвитку львівської версії «vernacular revival» (фольклорного відродження) слід згадати ще одного талановитого архітектора, пов’язаного з архітектурним бюро І. Левинського ─ Олександра Лушпинського (1878─1943). У своїх роботах він оперував стилізованими формами, які викликають асоціацію з романським стилем, у поєднанні з мотивами народного мистецтва, вишуканою віденською орнаментикою та елементами, підказаними сучасними інженерними конструкціями. Кращим серед проєктів О. Лушпинського до Першої світової війни був будинок санаторію К. Солецького (1908─1910, вул. Личаківська, 107).
Після 1908 р. львівські будівлі міняють стиль: виходять з ужитку орнаменти сецесії ─ їх заміняють мотиви неокласицизму початку XX ст. Поширюються геометризовані форми, що свідчать про розвиток ранньої версії модернізму. Серед молодих архітекторів початку 1910-х рр. на перший план виходить Роман Фелінський (1886─1953) ─ керівник проєктного бюро фірми М. Уляма (третя за значенням після підприємств І. Левинського та Ю. Сосновського & А. Захаревича, будівельна компанія Львова початку XX ст.). Проєктований ним універмаг на вул. Шпитальній, 1 (1912─1913) справедливо вважається одним з кращих зразків ранньомодерністичної архітектури у Східній Універмаг на вул. Шпитальній у Львові. Період кінця 1900-х ─ початку 1910-х рр. був особливо продуктивним для Альфреда Захаревича (1871─1937), сина професора Ю. Захаревича. Можливо, саме Захаревича-молодшого слід вважати найобдарованішим серед представників архітекторського фаху в тогочасному Львові: на початку XX ст. він став «законодавцем стилю» місцевої архітектури. Його творчість має яскраво виражений інноваційний характер ─ з нею пов’язується впровадження нових архітектурних типів, таких, як торговий пасаж (проєкт пасажу Міколяша на початку вул. Коперника, виконаний А. Захаревичем у співавторстві з І. Левинським, 1899─1901; зруйнований під час Другої світової війни), а також поширення нових будівельних матеріалів, зокрема, залізобетону. Фірма залізобетонних робіт, яку Захаревич-молодший заснував разом зі своїм спільником Юзефом Сосновським, споруджувала найбільші в Австро-Угорщині мости системи Hennebique, залізобетонні фундаменти вокзалу у Львові та конструкції багатьох інших будівель.
До основних архітектурних проєктів А. Захаревича належить прибутковий будинок Балабана (1908─1910, вул. Галицька, 21), з масивним фасадом, характерним для пізньої сецесії, декорованим рельєфами, які виконав обдарований скульптор-символіст Зиґмунт Курчинський. Цей будинок є частиною цілого комплексу будівель на розі вулиць Валової і Галицької, який можна вважати найкращим у Львові ансамблем житлової архітектури кінця 1900-х ─ початку 1910-х рр. А. Захаревич прославився також як автор банківських та офісних будівель. До останніх належить будинок, в якому містився офіс страхової компанії Assicurazioni Generali Trieste (1908─1910, вул. Коперника, 3), та споруджена навпроти будівля Кредитного товариства землевласників (1912─1913, вул. Коперника, 4), операційний зал якої викликає асоціацію з інтер’єром віденської Поштової ощадної каси авторства Отто Ваґнера.
Окреме місце у творчості Захаревича-молодшого ─ і в архітектурній історії Львова нового часу ─ займає будинок Торгово-промислової палати, що становить центральну ланку ансамблю вул. Академічної (1907─1910; нині ─ просп. Шевченка, 17-19). В історії мистецтва Центрально-Східної Європи він відомий насамперед своїми прекрасними інтер’єрами: мозаїки, вітражі, скульптура та настінні розписи створюють тут особливу ауру новітнього «храму краси».
Монументальний фриз, виконаний у залі засідань художником Феліксом Виґживальським, є міфологізованою оповіддю, в якій оспівується союз торгівлі і промисловості. Будівля Торгово-промислової палати стала унікальним прикладом Gesamtkunstwerk ─ синтезу просторових мистецтв.
Упродовж короткого періоду з кінця 1900-х до початку 1910-х рр. умови для розвитку місцевої архітектури були надзвичайно сприятливими: у міських адресних книгах за десятиліття, що передувало Першій світовій війні, фігурують імена більше ста архітекторів та будівельних підприємців. Звернемо окрему увагу на чотирьох молодих архітекторів передвоєнної доби: Фердинанда Касслера, Вітольда Мінкевича, Еугеніуша Червінського та Івана Багенського.
Фердинанд Касслер (1883─1943) працював наприкінці 1900-х рр. як архітектор в бюро М. Уляма. Пізніше заснував власну фірму й збудував два офісні будинки, що до сьогодні лишаються найбільшими в районі колишніх вулиць Карла-Людвіґа і Академічної ─ неокласицистичну будівлю на пл. Міцкевича, 8 (1912─1921), та споруджену в дусі модерністичної архітектури на вул. Чайковського, 2 (1928─1930).
Вітольд Мінкевич (1880─1961) був у 1900-і рр. асистентом І. Левинського, а також дуже активним архітектурним критиком і теоретиком архітектури раннього модернізму.
Стилем проєктів Еугеніуша Червінського (1887─1930) був елегантний врівноважений неокласицизм 1910─1930-х рр. (гуртожиток Політехнічної школи, 1921─1926; вул. Бой-Желенського, 20). Цей архітектор також починав свій професійний шлях в бюро І. Левинського.
Саме Е. Червінський спроєктував будівлю Музичного коледжу ім. С. Людкевича (1914─1916, пл. М. Шашкевича, 5).
Іван Багенський (1883─1967) також проявив себе як талановитий архітектор неокласицизму.
Під час львівського будівельного «буму» початку 1910-х рр. він спроєктував і побудував (разом з будівничим Войцехом Дембінським) декілька великих кам’яниць, а після Першої світової війни виконав у Львові як неокласицистичні будівлі (палац Бєльських, 1922─1924; вул. Коперника, 42), так і проєкти, що тяжіють до естетики Modern Movement. Протягом майже півстоліття, до 1960-рр., цей ветеран школи, заснованої професором Ю. Захаревичем, викладав у Політехніці.
Архітектура Львова 1870─1910-x рр. ─ унікальний документ, що увічнює дух минулих епох і відображає різні аспекти плюралістичної культури регіону Західної України, прилеглого до кордонів Центральної Європи. На її прикладі можна побачити, як різнорідні (часом навіть антагоністичні) елементи співіснують в архітектурному просторі міста. На основі дослідження Ігоря Жука «Архітектура» у Т. 2 тритомника «Історія Львова» (Історія Львова: у 3 т. Т 2:1772─1918 рр. / Редколегія Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. ─ Львів: Центр Європи, 2007. ─ 559 с., іл.).
На протязі особистої трудової архітектурної діяльності я мав можливість приймати участь у конкурсах, приймати участь в роботі журі і бути, навіть, головою журі. Добре знаю, яка атмосфера там панує і як важко знайти компроміс.
«Замовник конкурсу – центральний місцевий орган виконавчої влади, виконавчий орган місцевої ради, уповноважений орган містобудування і архітектури, юридична особа, громадянин, який організовує і проводить конкурс та здійснює його фінансування» - це записано у ст..2(45) Постанови Кабінету Міністрів України від 25.XI.1995р №2137 «Про затвердження порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів».
Ми заговорили про міжнародні архітектурні конкурси. Це дуже добре, бо в такий спосіб можна підняти межу вимог щодо отримання бажаного високопрофесійного результату. Але я думаю, що серед наших українських архітекторів є достойні світила, які з успіхом будуть спроможні позмагатися.
Насамперед хочу застерегти організаторів конкурсів, аби вони не зіпсували творчого натхнення нашим зодчим, як це досить часто проявляється.
Маємо прикрий досвід з невдало проведених конкурсів на забудову рогу вул.Вірменської-вул.Краківської, пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому, пам’ятника С.Бандері, пам’ятника депортованим українцям на вул. Стуса, останніх пам’ятників присвячених 100-річчю ЗУНР, реконструкції привокзальної площі у Львові, готелю на території Княжого Львова ( де тепер знаходиться славнозвісна «клуака - ринок Добробут», яку треба якнайшвидше знести), театру ім.Марії Заньковецької (вже скоро буде 50 років виводимо цю унікальну споруду з аварійного стану!), реконструкції площ перед оперним театром, пл.Галицької та пл. Митної, по об’єктах сакральної архітектури і т.д. Це не дає підстав для оптимізму. Хочу зауважити, що є ще конкурси на так звані закупівельні проєктні роботи, закупівля яких відбувається з обох сторін по принципу « я тобі, а ти мені». Ця методика державних закупівель має назву «ProZorro». Все це стосується не лише Львова, але і малих міст Львівщини, та й України в цілому Наша творча увага повинна бути передусім звернена до славних традицій нашого народу, а тому треба нашим архітекторам, які працюють у сфері містобудування, оволодівати методикою оцінки середовища чи населеного пункту, і зосереджувати основну увагу на концепції урбанізації та глобалізації, критично все осмислюючи. та по новому підходити до практичного застосування історично сформованих традицій у своїй діяльності на сучасному рівні.
Сучасний рівень професійного етикету в Україні повинен формуватися з орієнтацією на європейські стандарти та з урахуванням національного історичного досвіду та культури. Українці мають мати відомих українців.
Професійна мораль – це те, що конкретизує загальнолюдські моральні цінності (норми, принципи, поняття) у конкретних професіях. Особливості професійної моралі архітектора визначає професійна етика, А професійна етика – це норма поведінки, яка забезпечує моральний характер взаємовідносин між людьми, що ґрунтується на нашій професійній діяльності. Це все і відноситься до кодексу поведінки архітектора, що забезпечує його моральний характер, і називається професійною етикою.
Це стосується саме і узагальненням останніх результатів проведених конкурсів.
Олександр ЯРЕМА, член президії Ліги творчої інтелігенції Львівщини, член правління НСАУ, Народний архітектор України.
