Більшість з нас прагне досягти успіху, але як його досягти не кожен знає: знають лише одиниці. Про секрети успіху дуже часто люблять міркуватя популісти та невдахи. Але треба раз і назавжди запам’ятати, що ключовими позиціями для успіху, за словами відомого американського психоаналітика Вільяма Меннінгера, має бути: щирість, цілісність особи, скромність, ввічливість, мудрість і милосердя.

Досить часто задаємо собі питання, а що мені заважає у цьому житті і що я роблю для цього, аби змінити ситуацію…

Попробуємо подискутувати на тему оптимізму і песимізму.

Оптимізм – погляд на життя з позитивної точки зору. Оптиміст стверджує, що світ прекрасний і з будь-якої прикрої ситуації є вихід, все буде добре, всі люди загалом гарні. Оптимізм пов'язаний з дієвою активністю веде до певних зрушень, а бездіяльний – до пасивності, покірності прихильності до божественної волі, а бо як кажуть в народі «втекти від життя».

Песимізм – це світосприйняття сповнене безнадії, зневіри у краще майбутнє, схильність в усьому вбачати найгірші темні сторони.

Оптиміст завжди переконаний, що завжди знайдеться хтось, хто візьметься за найважчу нецікаву роботу, а песиміст переконаний, що цим хтось буде саме він. У оптимістів і песимістів одне гасло: «Все буде прекрасно!»: тільки у оптимістів це гасло є активним, а у песимістів – пасивнм. Реальне і вдаване…

Ідеальний регулятор людського буття це тоді коли мораль перетворюється на культурний механізм, що виражає приховані життєві принципи. Кожне суспільство прагне до гармонійного і досконалого життя і одночасно є виразником моралі, яка відповідає інтересам громад, а мораль стає ідеологією самозбереження і самовиправдання. Така структура пронизує майже всі етичні кодекси, що збудовані на кількох ідеях: корисливості, забуванні, звичках, а то й просто помилках, які покладені в основу певних цінностей. Уявлення про «добро» і «зло» спирається на цьому прикладі. Це, на жаль, і є сучасна мораль, а тим більше стосується і нашого архітектурного буття.

Багатьом нашим архітекторам бракує самоусвідомлення любові до себе як професіонала. Натомість виникає прохання до інших про визнання, запевнення щодо своєї хорошості. Усе це свідчить про прив’язаність до жадібності.

Або ще одна із рис щодо ставлення до життя, як до чогось сумного, опираючись на Біблійне вчення: «Життя - це долина печалі». Але може б варто до цього підійти з позиції заперечення і вважати, що життя це смішна штука.

Коли не можеш знайти правильну відповідь, тоді випробуй неправильну. Це не біда. Помилок не слід боятися. Треба завжди знаходити вихід з глухого кута. Свобода полягає саме в тому, що особа, послуговуючись власним розумом, може мислити по різному, а не в один – єдиний спосіб, бо прагне бачити альтернативи. Тоді людина перестає бути жертвою.

«Культура – це, перш за все, єдність художнього стилю у всіх життєвих проявах народу» (Фрідріх Ніцше, великий німецький філософ).

І тільки рішуча боротьба з несправедливістю допоможе зрозуміти який ти наївний оптиміст. Сьогодні навіть у оптимістів немає впевненості в завтрашньому дні, а у песимістів її не має й у вчорашньому.

За своє життя мав можливість спілкуватися з відомими архітекторами та ознайомитися з професійною їх архітектурною діяльністю у різних країнах. Як архітектор, мав можливість приймати участь у підготовці Львова до проведення міжнародного турніру по футболу «ЄВРО - 2012», брав участь у міжнародній конференції на тему ліцензійної архітектурної діяльності в країнах Євросоюзу, яка проходила у м. Устронь (РП). І всюди звучав єдиний заклик до сучасного рівня професійного етикету в Європі - формувати професійну архітектурну діяльність з орієнтацією на європейські стандарти, з урахуванням національного історичного досвіду та культури своїх країн. Знайомився з діяльністю органів архітектури і містобудування та охорони історичного середовища виконавчих органів влади у Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Литви та ін. Всюди діє законодавча дисципліна і повага до професійного ліцензованого спеціаліста. Ліцензію на певні види архітектурної діяльності не так легко отримати. Кожна країна має свої законодавчі правила і треба їх дотримуватися і поважати. На останній зустрічі з відомим канадським архітектором українського походження п.Радославом Жуком я довідався, що для того аби розробляти робочу документацію на відібраний його проект церкви в одній із південноамериканських країн, він змушений їхати в цю країну аби здати іспит на професійну участь у проектуванні і будівництві об’єкту. Те ж саме і довідався від італійського архітектора п. Маріо Ботта та іспанського - п. Фердінандо Меніса. Діють у цивілізованих країнах одні і ті ж правила, які ніхто не може змінити, а тим більше - підірвати професійний престиж законного автора проекту.

В цивілізованих країнах немає проблем отримати так звані містобудівні умови і обмеження в обхід діючої прогнозованої і затвердженої на законних підставах містобудівної документації (генерального плану чи плану просторового розвитку певного регіону чи країни в цілому). Маючи кадастровий номер своєї ділянки, чи території, та обраного ліцензованого архітектора, замовник на протязі 20 хвилин може отримати відповідною службою архітектора міста всі установчі документи на проектування і будівництво (приклад приводжу з м.Бидгощ та м.Щецін, РП,), оплативши за послугу всього до 50 злотих. Все робиться відкрито для формування здорового містобудівного процесу. Маючи можливість ознайомитися з видачею вихідних даних на проектування у цих країнах, то я був приємно вражений тим, як можна побороти бюрократію невеликим чисельним штатом профільного управління, заставивши привести до порядку процедуру діяльності до містобудівної дисципліни. І не потрібно перетворювати містобудівні ради на ради «договорняків», та ще й заставляти депутатський корпус приймати рішення про затвердження чергового, заздалегідь заготовленого, «договорняку». Треба цьому покласти край. Для певних конфліктних ситуацій існують експертні ради, експерти, т.зв. «будівельна поліція»( у нас інспекція держархбудконтролю) та суди. Невже за 30-40 хвилин можна професійно розглянути містобудівне питання на раді, так як це робиться у нас, та ще й винести правильний вердикт – це просто неможливо. А тим більше взяти за основу рішення містобудівної ради, яке не має ніякої юридичної сили, адже носить лише дорадчий характер, і прийняти уже юридично остаточний вердикт непрофесіоналами, «випадковими персонами» у цій відповідальній галузі. Але що поробиш, як таким процесом керує самоуправна влада – орган місцевого самоврядування, і робить вид, що процес є під належним контролем. Але під чиїм контролем?
Архітектурна діяльність має спиратися на професійне бачення. мислення і оперте на професійній етиці, бути вільною і високоінтелектуальною і, передусім, захищеною від непрофесіоналів, бюрократів, невігласів і т.д. Неабияку роль мають відігравати конкурсні журі, які також мають бути укомплектовані авторитетними спеціалістами, творчими і незалежними. Треба повернути престиж конкурсних відборів, аби не появлялися після оголошених результатів конфліктні ситуації. А то виникає картина»: буде проектувати лише той, кого «кришують», бо впертому і принциповому стараються зробити таку ситуацію, щоб забув назавжди проектну діяльність у Львові. Дуже прикро виглядає ситуація з архітектурною діяльністю у Львові в умовах ринкових відносин. Важко винести правильний висновок у цьому питанні: чи буде він оптимістичним чи песимістичним. Але для рушійного процесу після подолання кризових явищ, пов’язаних з наслідками епідеміологічного стану, заставить нас думати вже по іншому, А для цього потрібно:

щоб урбаністичні реновації не були результатом сліпих сил, керованих комерційною і спекулятивною логікою, а результатом дії свідомої, добре організованої, волі в демократичному політичному контексті, без жодних владних втручань;
максимально старатися сприяти доступності та фізичній інтеграції Львова та його околиць, Околиці Львова не можуть розглядатися як ділянки для земельних спекуляцій, чи як територій вічних проблем, а як такі, де ці проблеми можна вирішувати;
зосереджувати увагу на збереженні та модернізації споруд та публічних просторів, що мають історичну цінність;
старатися перепрофільовувати застарілі індустріальні об’єкти, які, зазвичай, розміщувалися в найменш привабливих зонах міста та приміських територіях (покинуті заводи і фабрики, майстерні, залізничні станції тощо), у публічні парки та соціально значущі об’єкти;
створювати промоції відносно маргінальних територій як нових міських центрів;
місто повинно сформувати елементи міської інфраструктури та дизайну однією із своїх «торгівельних марок» та «предметів експорту»;
ініціювати та підтримувати масові фестивальні культурні програми – як вираз соціальної творчості міста (регіону) та згуртованості мешканців;
відновити Галицький мистецький рух у якому найбільш сміливі іновації переплітаються з найбільш традиційними та середньовічними стилістичними формами і техніками.

Але для цього щоб цей час настав якнайшвидше, оптимістично налаштувавшись, вважаю запам’ятати, раз і назавжди, що наші міста не є дітищем якогось одного архітектора чи планувальника, а продукт колективної творчості. Міста не можуть лише музеєфікуватися, зупинятися, застигати, як не може зупинятися життя.

Олександр ЯРЕМА, Народний архітектор України, член президії Ліги творчої інтелігенції Львівщини, член правління НСАУ, сертифікований експерт з питань містобудування