Кожен громадянин України, а особливо той, хто носить погони (не важливо скільки часу), у переважній більшості всупереч власній волі і бажанням, повертається думками у той час, 24 лютого 2022 року: масовані ракетні удари з самого ранку по ще сплячім містам, стрімка втрата півдня, оперативне взяття ворогом Мелaтополя, Бердянська, Енергодару, вихід на Маріуполь і подальша болюча для всієї нації, моторошна трагедія цього міста, як і інших міст й містечок, які пізнали стрімку і, нажаль, зовсім неочіковвну для держави і її інституцій звірячу окупацію безсоромних, бездушних російських катів.

А ще в думках випливають такі спогади: подвиг “Азова” й інших добровольців, дії усіх українців, які стояли в черзі за зброєю і намагалися записатися у військомати, щоб особисто стати в стрій і бити ворога, який вторгнувся на нашу землю, до його загину. І, врешті решт, розуміння й усвідомлення того, що секретом вже подальших успіхів нашого війська, яке швидко оговталось від зрад і паніки перших днів, стала проста і перевірена ще з часів козацької держави формула сьогодення: ЗСУ — це народ України, а українці — це й є ЗСУ, це й є наше військо.

Проте, є дуже багато наших співвітчизників, котрі знову і знову переживають кінець лютого - початок березня 2022 року. І моторошні спогади про той час не дають спокою і викликають дуже багато запитань, в першу чергу, чому так сталося, хто до цього спричинився, кому ворог повинен дякувати за «допомогу» в таких значних успіхах на початку війни?

Тому і прийшов, мабуть, час пригадати, як діяли ті чи інші спеціальні розвідувальні органи з числа субєктів розвідтовариства (а серед них були і такі, які під час і після вторгнення виявилися справжніми героями), на плечі яких і був покладений безпосередній і єдиний обовязок своєчасно й повно інформувати державну владу і суспільство про справжні наміри ворога, зокрема, і на тлі системних попереджень про массоване вторгнення і окупацію з інших країн-членів НАТО починаючи з вересня 2022 року, про які ми всі добре помятаємо і помятатимемо у віках.

Дії (бездіяльність), особливо усвідомлені та цілеспрямовані, тогочасних окремих керівників наших силових спеціальних структур важко оцінити на даний час, але те, як вони себе повели безпосередньо на момент вторгнення потребує цього!

Небайдужі офіцери не мало розповіли про керівників наших спецслужб, які напередодні війни здійснювали героїчні прориви державного кордону, рятуючи свої нікчемні життя і награбоване, покинувши підлеглих та всіх, хто надіявся на їх захист.

Ми вже чимало дізналися про Баканова з його кумом Наумовим з СБУ.

Тепер, зокрема, поговоримо нарешті і про Службу зовнішньої розвідки України (СЗРУ)...

Ранок 24.02.2022 року. Особовий склад СЗРУ зустрів його, як і більшість українців: мирно спав у своїх домівках. Перші ракетно-бомбові удари і, звичайно, як і передбачено в таких випадках — перші спроби розвідників звязатися зі своїми командирами і отримати хоч якісь інструкції з приводу їх подальщих дій. Але, нажаль, даремно: телефони Голови СЗРУ Олександра Литвиненка та його заступника Олега Сінайка вже не відповідали.

Як виявилося потім, з цілком зрозумілих причин: вони просто втекли закордон.

Втекли, забувши, що відповідно до військових статутів (ст.ст. 58, 59), справжній Командир особисто відповідає перед державою за бойову та мобілізаційну готовність довіреної йому військової частини, за забезпечення охорони державної таємниці; за бойову підготовку, виховання, військову дисципліну, морально-психологічний стан особового складу; за внутрішній порядок, стан і збереження озброєння, боєприпасів, бойової та іншої техніки, пального і матеріальних засобів;

Саме так. Втекли, просто наківавши пятами, бо забули, чи свідомо не виконали свої обовязки організовувати та здійснювати заходи, спрямовані на захист особового складу, озброєння, боєприпасів, бойової та іншої техніки і майна…

Хтось скаже: ну, втікли — і втікли. Врешті решт, вони випадкові люди, які ніколи в своєму професійному житті не мали відношення до розвідки. Просто дали слабину. Просто перелякалися і не впоралися зі своїми страхами.

Але чи все насправді так просто? І чи це дійсно “випадкові” люди?

Перед тим як вимкнути усі свої телефони та зникнути у нетрях західних країн, керівники оголосили свою останню волю (заповіт) підлеглим: «Перевдягайтеся у цивільний одяг, позбавтеся від службових документів, в першу чергу посвідчень, компютерної техніки, електронних носіїв інормації, особистої зброї та рухайтеся на Західну Україну, хто куди. Ми про вас не забудемо і там вас знайдемо!»

І що ж залишалося робити особовому складу? Питання риторичне. Дійсно, чимало свідомих офіцерів, виконуючи наказ командування, поїхали «зовсім не в той бік», до Тернополя, Львова, Чернівців, Івано-Франківська в надії, що їх професіні навички будуть використані вже там, після розгортання іх підрозділів у нових локаціях, для відбиття збройної агресії Росії! Але що їх там чекало? Нічого, тільки хаос і повний бардак.

Основним завданням офіцера-розвідника є здобуття вагомої актуальної інформації про плани і наміри ворога, забезпечення розвідінформацією своїх командирів для подальшої її оцінки, аналізу та реалізації Обєднаним командуванням. Проте, Олег Сінайко придумав для них краще заняття – спільне із теробороною патрулювання обласних центрів!

А тим часом, в столиці розгорталися не менш драматичні події. Внаслідок злочинних дій керівництва Служби зовнішньої розвідки, з місць зберігання пропало більше 3500 одиниць вогнепальної зброї, у тому числі доволі специфічних взірців, комплексів технічної розвідки та апаратури спеціального призначення.

А куди поділося майже 12 млн. дол. США, які призначалися на оперативні витрати на здобуття розвідданих, так і залишається великим питанням (за “мудрою” вказівкою Сінайка питання вирішили просто: шляхом складання фіктивних актів про те, що ці гроші, нібито, згоріли внаслідок пожежі на спецобєкті СЗРУ. Як покажуть подальші події — це типовий підхід Сінайка і один з його улюблених методів замітання слідів своїх злочинів).

Однак, з початку масованого вторгнення минуло три доби, і “командири” неохоче почали повертатися на батьківщину із “західної еміграції”: хтось під тиском своїх кураторів з Кремля, хтось — бо його почали розшукувати у ставці і викликали на засіданні воєнного кабінету....Повертатися до свого колективу, до своїх підлеглих, із прихованим соромом дивлячись їм в очі, бо їх родини і статки виявились вивезеними на захід і перебували там в цілковитій безпеці в противагу від родин їхніх підлеглих, які змушені були самостійно і хаотично забезпечувати безпеку своїх дружин, дітей, батьків, а фактично виживати, самотужки, допомогаючі один одному з евакуацією на Тернопільщину і Францівщину (де окремими свідомими керівниками самостійних підрозділів СЗРУ виключно за їхньою індивідуальною ініціативою і за допомогою позабюджетної фінансової підтримки були заздалегіть створені відповідні можливості).

Але сором швидко минув. І всі думки і сили тепер вже були спрямовані на те, як приховати ті злочини, які було вчинено.

Зокрема, спочатку було відсторонено і відправлено в резерв, як непотрібних свідків їхньої ганебної втечі, тих поодиноких керівників, яки проявили здорову ініціативу і професіоналізм, здійснивши евакуацію підлеглого особового складу і їх родин в безпечні регіони на заздалегідь підготовані позиції, вдало розгорнули роботу вже з нової локації проти ворога, намагаючись налагодити отримання відповідних розвідданних в інтересах захисту батьківщини. При цьому, таких патриотів облили брудом і неформально звинуватили у надуманих протиправних діяннях, щоб виправдати свої безчинства перед колективом СЗРУ: мовля, ми прибрали злодія і непрофесіонала, і це питання давно назрівало.

Далі — гірше. За даними розслідувань Нацполу та ДБР, “дякуючі” прямим вказівкам Литвиненка та його заступника - “сірого кардинала” Сінайка, лише тільки внаслідок зняття 25.02.2022 року постів охорони зі спецобєкту “Бєлогородка” було безславно і незворотньо втрачено не меньше 3500 зразків штатної стрілецької зброї, зокрема, і снайперської, і автоматичної. А ще вибухівки, гранат, боєкомплекту до зброї.

Спочатку Олег Сінайко (який за розподілом обовязків безпосередньо відповідав за організацію охорони і оборони обєктів СЗРУ) намагався змалювати все, що відбулося, як спробу “роздати зброю добровольцям з навколишніх сіл”.

Після усвідомлення усієї безглуздості цієї ідеї (врешті решт, залишилися відеодані з камер спостереження на “Білогородці”, а також чисельні свідки, які отримували та виконували цей та інші його злочинні накази тощо), він не придумав нічого кращого, як віддати наказ підрозділу власної безпеки (ВБ) СЗРУ по фальсіфікаціі даних по штатній зброї шляхом її фіктивної передачі бойовим підрозділам ЗСУ, добровольчім батальйонам у їх складі, щоб у подальшому списати втрачену зброю і боєприпаси на війну: мовля, зброя передана по актам встановленим порядком, але ж потім зникла вже, нібито, на полі бою в умовах бойових зіткнень із ворогом.

Схематоз...ще й шитий білими нитками. Все це, при бажанні, з легкістю перевіряється та фіксується. А домовленостям, досягнутим з тими чи іншими командирами ЗСУ і добробатів обманним шляхом (мовля, треба допомогти побратимам з СЗРУ в цей нелегкий час) — грош ціна: жоден командир не візьме на себе кримінальну відповідальність ні за Сінайка, ні за Литвиненка, ні за його підлеглих посіпак, які вчиняють злочин, приховуючі інші злочини, особливо дізнавшись всю ганебну правду про цю історію.

Тому, схоже, такими злочинними діями Сінайко лише остаточно вбив цвяха в свою труну і поклав поряд переляканого і засмученого Литвиненка: врешті решт, останній — Голова СЗРУ, і за все в першу чергу відповідати саме йому та його підлеглим-фальсіфікаторам з підрозділу власної безпеки. Саме йому, а не Сінайку.

Дякувати Богу, хоча і сміх, і гріх....таки знайшовся принаймі один з вищеозначених втрачених комплексів технічної розвідки: його, цей комплекс, керівники МВСУ “подарували” Литвиненку на його день народження, що викликало не абиякий сарказм і подив у свідків цієї ганьби. Хловці виявилися з гумором.

Взамін цього, Литвиненко і Сінайко надали низку зустрічних послуг Нацполу, зокрема, поприймали на службу в розвідку, ще й на керівні посади, колишніх співробітників районних підрозділів! поліції з окремих областей України. Мабуть, так зараз найпростіше влаштувати родичів на теплі містечка в СЗРУ.

Довідково...

На момент виходу цієї публікації, не меньше ніж 5 зразків вищеозначеної зброї були використані в центральному регіоні бандою розбійників, які спеціалізувалися на пограбування фінансово-банківських установ і інкасаторів. Використані для вбивств українців і розбоїв. Під час війни... Банда правоохоронцями затримана “на гарячому”. Зброя вилучена.

Це все — лише однин епізод злочинної діяльності керівництва СЗРУ в особі Олега Сінайка та його безвольного, слабкого й тілом й духом і повністю керованого шефа Олександра Литвиненка...Один — але не єдиний.

То хто ж вони такі, ці “командири” СЗРУ? Хто і навіщо їх призначив? Невже, знову не було ігших кандидатів, не повязаних з рф і ворожою розвідкою? Яке відношення вони мають до військової контррозвідки КДБ СРСР, до воєнної розвідки російської федерації, до славнозвісного агента впливу кремля — колишнього заступника секретаря РНБОУ Руслана Демченка? Чому, після всьго ними вчиненого, вони й досі “в строю”? Коли і прияких обставинах вони були завербовані ворогом і коли про це дізналися в СБУ? І чому вони досі не за гратами?

Питань чимало. Обіцяємо дати правдиві і максимально обєктивні відповіді на кожне з них.

Час, коли внутрішніх ворогів держави просто по тихому звільняли за станом здоровя — минув. Цього разу, панове “командири”, вам далеко втікти вже не вдастся...

Окрему надію покладаємо на змістовні коментарі: впевнений, що з них вдастся почерпнути багато цікавих деталей і сподіваюся — корисних для подальшого досудового розслідування і судового слідства.

Далі буде.