Оксана Літинська: Перше, що подумала на Евересті, – невже я це змогла зробити

В експедиції вона брала участь разом зі своїм чоловіком Денисом Угрином, однак він мусив припинити сходження через проблеми зі здоров’ям. Після повернення до Лондона, де львівське подружжя проживає понад 20 років, і короткочасного відпочинку пані Оксана знайшла час і сили відповісти на запитання кореспондента Leopolis.news.

Пані Оксано, вітаю з успішним сходженням на вершину і поверненням! Як почуваєтеся? Чи вже усвідомили, що зробили?

Дякую за привітання! Я далі почуваюся дуже змученою (розмова відбувалася в суботу, 1 червня – авт.), тому просила деякий час, щоби трохи відпочити перед тим, як давати інтерв’ю. З того, що я читала і розуміла, потрібно декілька місяців, щоби відійти від сходження на Еверест.

Мені доволі тяжко повірити і я собі сама не давала можливості вірити, що зможу вийти на Еверест, аж поки не досягла балкона на нашому останньому підйомі на вершину. Тому думаю, що, мабуть, тільки з часом усвідомлю, що змогла це зробити. Зараз це усвідомлення ще не на 100%.

Ви всього лише третя українка в історії, яка здійснила успішне сходження на Еверест. Пишаєтеся цим досягненням?

Так, звичайно. Дуже мені приємно було підняти прапор України на Евересті. Попри це, мушу сказати, що нині сходження на Еверест не таке, як було колись – 20-30 років тому. Нині на вершину провісили перила, які створюють величезну різницю. Нинішнє сходження складно порівняти з тими, які були без допомоги шерпів (гімалайські провідники – авт.) і поручнів.

Коли народилась ідея зійти на Еверест? Скільки часу тривала підготовка до сходження і саме підкорення вершини?

Років шість тому міркували з чоловіком, що нам скоро буде 40 і треба щось зробити, поки ми ще активні і можемо виконувати якісь фізичні речі. Обговорювали ідею піти на Північний або Південний полюс. Але мій чоловік сказав, що так як ми пластуни, то мусимо йти догори, а не просто по рівнині. Тоді ми прогуглили, яка найвища гора, на яку можна зійти, не маючи дуже багато спеціальних знань. Знайшли гору Аконкагуа (найвища вершина Південної Америки – 6962 м), про яку нічого не знали, і почали серйозно готуватися. Це був 2013 рік. Готувалися в Альпах: як ходити з льодорубами, у зв’язці, в обв’язці. І почали сходження. З часом виникла ідея піднятися на всі сім найвищих вершин на кожному континенті, зокрема на Еверест. Це було два-три роки тому. Технічна підготовка тривала ще з 2013-го. А фізичну підготовку безпосередньо до сходження на Еверест я почала з лютого минулого року. Починала з восьми годин фізичної підготовки на тиждень і довела до 15-20.

Непідготовленій людині нереально зійти на Еверест?

У принципі, так. Думаю, що всі мусять готуватися – менше чи більше. Ішла зі своїм чоловіком, а він трохи більший, аніж я. Розуміла, що мені потрібно більше тренуватися, щоб могти допомогти йому в певних ситуаціях.

Щодо питання, скільки часу зайняло сходження, то ми прилетіли в Катманду (столиця Непалу – авт.) 31 березня. До 12 квітня добиралися до базового табору, що на висоті 5300 метрів, ідучи з одного села в інше, ночували в гостелах. Вони не були, звичайно, готельного рівня, але пристосовані для туристів, які подорожують в цьому регіоні. Так проходили акліматизацію, тому що набирали висоту поступово. Було дуже цікаво спостерігати за місцевою культурою, як люди живуть, за їхнім побутом. Там дуже приємні, доброзичливі, терпеливі люди.

12 квітня ми добралися до базового табору, а на Еверест зійшли 22 травня. Тобто більше ніж місяць проводили ротації: ходили в перший табір – поверталися назад у базовий табір, піднімалися в другий табір – потім знову в базовий, відтак ішли в третій табір і поверталися назад. Мали три ротації акліматизації перед тим, як іти на вершину.

Такі три ротації – загальноприйняті для всіх груп?

Так, хоча деякі групи роблять тільки два етапи акліматизації. Ми провели три. Це загальноприйнята практика, тому що потрібен час, щоби тіло виробило червоні тільця в крові. Це займає декілька тижнів. А що спонукає тіло виробляти червоні тільця? Сходження на висоту і спуск униз. Коли піднімаєшся, тілу потрібно більше червоних тілець щоби споживати кисень, а коли повертаєшся вниз, воно має більше енергії, щоби їх виробити. Тому після певної висоти фактично дуже тяжко відновлюватися і відпочивати. Отже, треба спускатися в базовий табір для цього.

Що було найскладніше під час сходження? Чи виникали якісь несподівані моменти, до яких ви не були готові?

Найважче було, коли вирішили, щоб Денис припинив сходження. Ми припускали, що один з нас може захворіти чи щось може статися, але ніколи не знаєш, які можуть виникнути обставини. Звісно, якщо партнерові потрібна допомогу, то обоє ідуть униз. У базовому таборі волонтери-лікарі діагностували в Дениса очні крововиливи, і ми разом прийняли рішення: він поїде додому, а я піду на гору сама. Для мене це було дуже тяжко морально, тому що ми на всі вершини піднімалися разом. А інших несподіванок не було: я багато читала, досліджувала цю тему перед сходженням.

Чи бувало настільки складно, що з’являлися думки припинити сходження?

Тільки через Дениса: чи буде правильно, що я піду, а він залишиться. А не через те, що було настільки тяжко чи незвично.

І ще про складність. Важче було піднятися на вершину чи спуститися з неї, коли сил уже обмаль?

(Сміється) Через ротації постійно сходиш і спускаєшся, ти знаєш, як це робити. Можливо, мені було трошки тяжче спуститися через те, що окуляри замерзли зсередини і було погано видно. Але спуститися тільки з вершини. Наступного дня вже було не так тяжко. Ми з вершини спустилися в четвертий табір, там переночували, після чого було ще декілька днів спуску.

Цього весняного сезону на Евересті загинуло 11 туристів. Просто на шляху до гори, пишуть, лежать тіла загиблих. Моторошно було від такого?

Так, я бачила тіло, здається, болгарина, який помер, коли спустився з Лотці. Мені здається, він ішов без кисню і без допомоги шерпа. Було тяжко, звичайно, дивитися на його тіло. Але кожен, хто збирається на Еверест, розуміє, на що йде і що кожного року там помирають люди. Тому намагаєшся ті ризики набагато зменшити для себе.

У більшості випадків туристи гинуть під час спуску з вершини. Чому так стається? Через те, що вони витратили всі сили для того, щоб піднятися?

Дуже багато на Евересті померло людей, які йшли без кисню. Хто йшов з киснем – можливо, їм його не вистачило. Кисень потрібен для того, щоб іти і догори, і вниз. Потрібні досвідчені оператори, які розрахують, скільки потрібно кисню, щоби був запас. Ну і багато людей думає, що вийти на вершину – це вже вся робота, а назад якось уже зійдуть. Я не розслаблялася, фактично поки ми аж у базовий табір не прийшли. Тільки тоді можна почати якесь святкування.

А з Денисом ви коли зустрілися?

У Лондоні. Йому не можна вже було перебувати на висоті, мусив повертатися додому.

Читав спогади тих, які зійшли на Еверест. Дехто каже, що це найстрашніше, що доводилося відчувати в житті. Чи справді там було так страшно?

Коли ми надумали сходити на Еверест, то вирішили, що повинні мати певний досвід у горах. І якщо проаналізувати підкорення цієї вершини, то багато відтінків того сходження можна пережити в інших горах. Якщо ти раніше пережив у горах сходження по дуже стрімкій поверхні, льодовій поверхні, інші різні випадки, тоді вже не так страшно, піднімаючись на Еверест. Більше розумієш ризики і можеш їх контролювати. Я думаю, що для людей, які не мали стільки досвіду, могло бути справді страшно.

Що для вас Еверест? Це більше географічна вершина чи психологічна?

Гадаю, що це разом. Географічна, фізична і психологічна (сміється). Багато людей має життя «до» і «після» Евересту. Не думаю, що так буде. Для мене гори, не тільки Еверест, допомагають у звичайному житті бути впевненішою в тому, що можна побороти труднощі. Я більше для себе в горах доводжу: якщо там щось можу зробити, то спроможна зробити й у звичайному житті (сміється).

Скільки часу були на самій вершині? Як почувалися на ній? Які думки були в той момент?

Учора тільки змогла нормальні світлини відкрити, тому що я брала свій айфон, а він на Евересті не працював. Думала, невже я не матиму світлин з вершини. На велике щастя, мій гід-шерп мав «Самсунг», який працював, і зробив мені світлини. Оскільки я не могла в базовому таборі перекинути з «Самсунга» на айфон, то зробила світлину з його екрана і виклала у Фейсбуці. Вчора я нарешті дістала світлини з його телефону, поглянула на час. Ми туди вийшли десь о 05:15 – тоді була перша світлина, останню зроблено о 05.33, тож я на вершині була максимум 20 хв.

Відчуття, звичайно, неймовірне. Перше, що думаєш: невже я це змогла зробити. Бо я ніколи не переоцінюю своїх сил і можливостей. Краса там неймовірна. Ця вершина – одна з тих речей, яка тягне тебе ще раз вийти і ще раз на це поглянути. Але, звичайно, була думка в підсвідомості, що це тільки пів роботи. Тепер треба безпечно зійти вниз (сміється). Що ще? Може, було пів сльози (сміється).

Фізично як почувалися там?

Добре. В нас був досвідчений шерп, який бачив, що буде добрий день. А якщо добрий день, це означає, що дуже багато людей піде на гору, і він почав обганяти їх ще з самого низу. Тоді я зрозуміла, наскільки корисні були тренування з важким наплічником у залі, тому що змогла разом з ним дуже швидко йти. Ми обігнали з п’ятдесят людей догори. І я була щаслива, що в той момент завдяки провіднику ми змогли «підірвати» трохи і через це не стояли в тій величезній черзі догори, а тільки вниз. Це означає, що змогли зберегти кисень і мали резервний час, якби щось сталося.

Скажу, що шерпи – суперлюди! Якби вони ставали спортсменами, то іншим не було б чого робити на Олімпійських іграх (сміється). Вони несли запасні кисневі балони, а один важить 4-5 кг. Кожен, хто сходить, має три кисневі балони: один несеш сам, а два несе шерп. Плюс він несе ще два свої.

Скільки ваги втратили за час підйому?

Не так уже й багато – біля 5 кг.

Яка вартість участі в експедиції на Еверест? Я читав, що вона коливається від 30 до 150 тисяч доларів – залежно від того, чи є в групі лікар, наскільки комфортна і безпечна організація. Як у вас?

Переважно високі ціни ставлять американські організації. Вони дають багато комфорту. Що є дуже дороге в цьому сходженні? Перше, це 11 тисяч доларів, які треба заплатити непальському урядові за дозвіл. Дуже багато бюрократичних оплат. До 15, а може, й більше тисяч. Два місяці живеш у горах, тебе годують, дають проживання. Тобто 30 тисяч – це дуже мала сума, в яку можна вкластися.

Англійська компанія, з якою ми пішли, має десятки років досвіду у висотних сходженнях. Ми більше зважали на досвід, а не наскільки зручно в наметі спати. На їхньому веб-сайті є всі ціни. Цього року вартість була від 40 до 45 тисяч фунтів стерлінгів. Ця компанія не є найбільш люксусова, але вона дбає про безпеку людей. Це є найважливіше.

Пані Оксано, маю ще блок запитань від моєї співробітниці Божени Малицької, яка дуже цікавиться цією темою, стежила за вашим сходженням на Еверест.

Як розпізнати гірську хворобу?

Гірська хвороба в кожного може проявлятися по-різному. Але є багато спільних симптомів, як вона починається: головний біль, блювання, ускладнене дихання. Дуже важливо розпізнати початкову стадію, щоби не дійти до інших, коли потрібно вже евакуювати людину, виникає набряк мозку чи легенів.

Чому цього року була аномальна кількість альпіністів на «Сходинці Гілларі»? Як ви її подолали?

Нам пощастило, бо цього року було багато снігу, а що більше снігу, то безпечніше. «Сходинка Гілларі» є дуже вузька – на одну людину. І нема як це обійти, мусиш пройти догори і вниз по цій сходинці. Цього року було всього п’ять добрих днів для сходження на Еверест. Для порівняння, торік таких днів було одинадцять. І, звичайно, сконцентрувалося багато людей, які хотіли вийти саме в ті декілька добрих днів. Тому було більше осіб, аніж зазвичай.

Для мене найбільший фактор, чому там стільки людей було, тому що зібралося багато недосвідчених. Вони вважають, що для їхньої слави потрібно вийти на Еверест, і готові заплатити, щоби за ними наглядали шерпи. На жаль, багато операторів просто хочуть заробити гроші й не знають добре, як обходитися з безпекою. Якби було більше досвідчених людей, то черга була б не настільки довга.

Як я казала раніше, мій гід-шерп знав, що треба поспішати, тому ми не стояли в черзі догори, бо були одні з перших. Чекали тільки в черзі донизу десь дві години. По «Сходинці Гілларі» пройти, звичайно, дуже непросто. Потрібно фактично майже обніматися з кожною людиною, щоби поза неї пройти (сміється). Дуже всі там близькі одне до одного.

Як піднятися на вершину Евересту, щоб залишилися сили ще на спуск? Ваші три найважливіші правила, яких потрібно дотримуватися.

Правило №1 – мати моральні сили повернутися, коли відчуваєш, що не вистачить сил на повернення вниз. Дуже мало людей може сказати: «Ні, я не йду догори, йду вниз зараз». Мати моральну силу сказати це дуже тяжко, тому що заплатив стільки грошей, довго готувався, всім розказав, а потім не піднявся. Але життя важливіше, ніж те, щоби зійти на ту вершину.

Правило №2 – треба добре знати і розуміти, які там є ризики, намагатися кожен з них якось зменшити. Наприклад, те, що я дуже багато тренувалася, дало мені сил обігнати багатьох людей і це зменшило ризик того, що нам не вистачить кисню дорогою назад.

Правило №3 – фізична і технічна підготовка дуже важлива в тій справі.

Усі ті три речі поєднані, їм потрібно присвятити якомога більше часу.

Головні рекомендації для людей, які також мріють піднятися на Еверест?

Мріяти – це чудово. І втілювати свої мрії – теж чудесно. Тому пробуйте, втілюйте свої мрії, але робіть це безпечно і з максимумом знань та досвіду.

Для чого люди піднімаються на вершину: задля слави, популярності чи мають інші цілі?

Бачите, можливо, в нас не було б інтерв’ю, якби я не піднялася на цю вершину (сміється). У кожного свої цілі. Деколи думаєш: ні, я не зможу. Потім одну ногу ставиш за другою – і виявляється, що можеш. Так і в житті. Думаєш, що не зможеш, спробуєш – і можеш. Для деяких людей зійти на Еверест – це слава, популярність. Кожен має свої причини. У нашій групі не було осіб, які дуже гналися за славою. Я очікувала, що буде більше, але зустріла дуже приємних і подібних до себе людей у тому, як ми дивимося на світ.

Скільки було людей у вашій групі та скільки зійшло на вершину?

У нас був план, що шестеро йдуть на Еверест і двоє – на Лотці. На Лотці ніхто не зійшов, а на Еверест піднялися всі, крім Дениса. П’ятеро осіб. Цікаво, що на Лотці в однієї людини, як і в Дениса, була проблема з очима. І це дуже великий учинок вирішити не йти догори, тому що деякі речі є важливіші.

Пані Оксано, на завершення ще декілька запитань від мене. Якби Денисові вдалося зійти на Еверест, то ви були б першим українським подружжям, яке підкорило цю вершину. Чи цю мету відкладаєте на певний час і повернетеся до неї згодом?

Це залежить від його здоров’я. Дуже мало лікарів знає, як висота впливає на здоров’я. Потрібно добре розібратися, чи в нього буде ще раз така сама проблема, якщо ми підемо. Бо якщо буде ще раз, то не варто навіть пробувати. Тому нам потрібен деякий час, щоби з тим розібратися, перш ніж робити якісь висновки.

Перед Еверестом ви зійшли на найвищі вершини інших континентів. Які сходження вас особливо вразили?

Гора Деналі, що колись називалася Мак-Кінлі, на Алясці нас дуже вразила. Це був зовсім інший світ, там було стільки різних кольорів від сонця. Аляска взагалі нас дуже вразила. Кажуть, що подібне є в Антарктиді, хочемо поїхати і туди.

Чи маєте конкретні плани після Евересту на наступні сходження, чи вони ще в розробці?

У розробці. Треба подивитися, що буде з Денисовими очима. Хочемо завершити сім найбільших вершин на семи континентах. Ще тільки Антарктида залишилася. Будемо думати про неї, але тільки десь через рік-два.

І насамкінець розкажіть нашим читачам про себе. Знаю, ви – пластунка.

До речі, після цього інтерв’ю я їду на Свято весни лондонської станиці Пласту. Його вирішили назвати «Мій Еверест», тому мушу там бути (сміється). У Пласт я прийшла 1990 чи 1991 року. Там з Денисом ми познайомилися. Звичайно, в Пласті власне альпінізму не було, ми більше займалися туризмом, ходили по Карпатах, як багато молодих людей. Це дуже подобалося. А альпінізмом почали займатися з 2013 року, щоби підготуватися до тих сходжень, які ми планували. Живемо в Лондоні, маємо доню. Робота дуже стресова, відповідальна, працюю фінансовим директором банку CIB International. Думаємо повернутися в Україну, можливо, через декілька років і що маємо робити на Батьківщині.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news