logo
12/08
21/07
29/06
26/04
18/03
14/01
31/12
18/12
13/12
01/12
15/11
05/11
01/11
27/10
2 ...

Русланас Іржикявічус: Обовʼязок журналістів – не дати світові забути про війну

29-06-2022 14:121507

Русланас Іржикявічус: Обовʼязок журналістів – не дати світові забути про війну
Фото: НСЖУ

Журналісти мають бути дуже активними та шукати методи та цікаві кути, щоб історії з України не втрачали інтересу аудиторії та залишалися на вершині рейтингів.

«Треба робити щось глибше, ніж просто інформація з фронту. Потрібно думати, як цю війну описати, щоб пов’язати з нею проблеми, які вже є в Західній Європі: інфляція, дуже дорогий бензин, перспектива відмови від російського газу. Ми повинні знайти способи переконати наших західних партнерів у тому, що будь-який мир з росією, досягнутий ціною української території, – це лише відкладення на кілька років вирішення величезної та болісної проблеми», – так вважає литовський видавець та громадський діяч, шеф-редактор редактор сайту www.lithuaniatribune.com, вірний друг України Русланас Іржикявічус, інтерв’ю якого публікує НСЖУ.

Його знайомство з Україною розпочалося 1989 року з відвідин Криму. 2021 року він побував у Києві під час роботи над проектом «Підтримка незалежних регіональних медіа в Україні», де надавав менторську допомогу українським журналістам. Це спільна ініціатива Національної спілки журналістів України, Центру Східно-Європейських студій (Вільнюс) та Литовської спілки журналістів, метою якої є підтримка вітчизняної якісної та незаангажованої журналістики.

Напередодні повномасштабного російського вторгнення в Україну Русланас звернувся до учасників проекту з листом підтримки, де зокрема зазначив: «Ви, українці, знаходитесь на правильній стороні історії, і ви переможете. Це буде нелегко, але ви вистоїте, захищаючи незалежність України та її вибір приєднатися до Заходу». Ці слова можна вважати лейтмотивом ексклюзивного інтерв’ю, яке Русланас Іржикявічус дав для сайту Національної спілки журналістів України.

«Я дуже задоволений результатами нашого міжнародного журналістського проекту, – наголосив він. – На жаль, його перервала війна. Але найбільшу частину запланованої роботи було реалізовано. У мене дуже багато друзів та знайомих у Західній Європі, особливо у балтійських країнах та Скандинавії. А цей проект мене наблизив до України. Коли я думаю про Україну і про те, що там зараз відбувається, я думаю про вас, людей, які захищають свою країну від ворога. Для мене Україна – це ви.

Мені було приємно працювати з таким талановитим складом місцевих ЗМІ. Я побачив, що українці мають бажання почути іншу думку, чомусь повчитися. Водночас, це було уроком і для нас, литовців. Не забувайте, що ми багато чого навчаємось у вас, і ми завжди наголошуємо нашим західним партнерам, що нам необхідно переймати ваш український досвід.

Медіа та журналісти є гарантами демократії, вони стежать, щоб демократія працювала. Картинка, яку ми представляємо аудиторії, не завжди гарна. Але таке життя. Ми намагалися, щоби українські колеги не лише бачили проблеми своїх регіонів, а й об’єктивно їх описували. Тому що об’єктивність – найголовніша якість журналістики.

Звичайно, можна взяти великий скандал і зробити сенсацію. Тоді журналіст та його матеріал будуть популярними. Але сенсація – це не найголовніше. Журналісти мають працювати на благо своєї країни, насамперед, для людей. А журналістика – життєво важливий компонент демократичної держави.

Я двічі побував в Україні з різницею у 32 роки та побачив, як вона змінилася. В Україні завжди було сильним громадянське суспільство, а під час Майдану воно стало ще сильнішим. Водночас, в Україні були медіа, які між собою конкурували. У цьому є суть демократії. Важлива деталь: громадянське суспільство в Україні є дуже сильним. У Росії його немає».

Чому, на вашу думку, українці можуть навчити литовців?

Щоб відповісти на ваше запитання, я розповім про традицію, коли шведи, поляки та сусіди з країн Балтії приїжджають до Вільнюса, щоб відзначити події січня 1991 року. Тоді загинуло 14 людей та 900 отримали поранення, коли радянські війська вбивали литовців. 13 січня 1991 року я також мав честь бути присутнім біля будівлі парламенту та брав участь у його захисті. Так ось, під час виступу спікер шведського парламенту сказав, що багато литовців завжди дякують шведам за підтримку Литви. «Але це ми, шведи, маємо бути вдячні вам. Ви, литовці, були першими, хто зробив крок до незалежності, тим самим зробивши значний внесок у падіння Імперії Зла», – сказав він.

Я, у свою чергу, хочу сказати, що ми, литовці, дуже вдячні вам, українцям. Вважається, що кожен литовець повинен мати у друзях українця, а краще – п’ять, адже вас значно більше, ніж нас, литовців. Ми намагаємося підтримувати вас усім, чим можемо. Те, що ви робите, важливе не тільки для вас, але і для всієї Європи, і для всього західного світу. Одночасно це важливо і для Росії. Тому що це вторгнення – останній подих російської імперії та імперського мислення.

На жаль, росія, як і раніше, залишиться нашим небезпечним сусідом навіть після перемоги. Як відірватися від її «совкової» спадщини?

Після здобуття незалежності ми в Литві дуже багато працювали, щоб країна увійшла до Європейського Союзу та НАТО. Водночас, ми бачили, що відбувається в Україні, де політика керівництва не провела достатніх реформ для зменшення впливу Росії. Зміни настали під час Помаранчевої революції, а також 2014 року, коли Україна заявила про свою європейську інтеграцію. На Вільнюський саміт східного партнерства було запрошено Віктора Януковича – на той час українського президента. Але він не підтвердив цього наміру і відмовився підписувати угоди.

Я бачив, як він вийшов із палацу, де проходила зустріч, і пішов у готель. Не знаю, що відбувалося в голові у Януковича, але на той момент я зрозумів: якщо зараз нічого не станеться, Україна й надалі варитиметься в цьому «соку», і не буде зрозуміло, хто ж вона: «курка» чи «риба»? Якщо ж зрушення і буде, то дуже велике. Невдовзі українці вийшли на Євромайдан.

Деякі мої друзі, які тоді поїхали до Києва, були учасниками пам’ятних подій у Вільнюсі. Вони казали, що дух Майдану був таким самим, як у Литві у січні 1991 року. Українці хотіли змін і були готові боротися за це. Тоді стало зрозуміло, що не буде жодних кроків назад, і Україна рушила вперед.

Це зрозуміли також і в Кремлі, після чого були анексія Криму і російські атаки на Донбас.

Більшість росіян підтримують цю війну. Вони зомбовані пропагандою так, як це було в Німеччині перед початком Другої Світової війни. Я, як історик, бачу ці чіткі паралелі. У 1945 році Гітлер зазнав поразки і німці мали навчитися по-новому жити, змінивши своє мислення. Однак у випадку з росією зробити це буде набагато складніше. Я сподіваюся, що через якийсь час у росіян розплющаться очі і вони зрозуміють, що треба змінюватися самим. Не тому, що Україна погана, чи Прибалтика погана, чи Європа, чи Америка. Просто треба чесно подивитись у дзеркало.

Я спілкувався з російськими журналістами, перебуваючи у Казахстані на початку червня. Думаю, вони розуміють, що діється і куди йде росія. Нинішнє покоління росіян багато в чому програє через війну з Україною. Гідеон Рахман, головний колумніст видання Financial Times, констатує, що після вторгнення в Україну росія опинилася в міжнародній ізоляції. На його думку, ця відірваність від світу набагато серйозніша за ту, в якій знаходився Радянський Союз. Принаймні тоді існували авіарейси між Лондоном та Москвою.

Як, на вашу думку, утримати інтерес до України в медіа, щоб війну з Росією не витіснили новини шоу-бізнесу та російські наративи?

На жаль, це було неминучим, і до цього треба було готуватися. Є певна втома людей від новин про війну, про жертви, про невимовні страждання. Хоча зрозуміло, що українці не мають змоги «відпочити» від таких новин. Люди, які живуть далеко від України, не розуміють важливості подій, які там відбуваються. Вони думали, що розуміють, але насправді виявилося, що не так добре, як країни Балтії та Скандинавії, Чехії, Польщі, Словаччини, Румунії. Тому обов’язок журналістів – не дати світові забути про війну. Щоб ми, спілкуючись із західними колегами, завжди це наголошували, писали, нагадували. Треба бути дуже активними та шукати методи та цікаві кути, щоб історії з України не втрачали інтересу аудиторії та залишалися на вершині рейтингів.

Наразі треба робити щось глибше, ніж просто інформація з фронту. Потрібно думати, як цю війну описати, щоб пов’язати з нею проблеми, які вже є в Західній Європі: інфляція, дуже дорогий бензин, перспектива відмови від російського газу. Ми повинні знайти способи переконати наших західних партнерів у тому, що будь-який мир з росією, досягнутий ціною української території, – це лише відкладення на кілька років вирішення величезної та болісної проблеми. Кремль, відчувши смак перемоги, не зупиниться. Кремль відступить лише після того, як отримає сильний удар по зубах. Потрібно, щоб росія відчула негативну думку Західної Європи не лише через війну. Вона ж воює не лише з Україною, а й із Західною Європою, погано використовує свої енергетичні ресурси.

Чомусь я не можу змусити себе сказати це, тому що це звучить по-варварськи, але ми повинні знайти способи завдати росії якнайбільшої шкоди. І так, звільнити серця та уми російських людей від імперського мислення, як це було зроблено з нацистською Німеччиною чи імператорською Японією. І не лише через призму війни в Україні, а й з огляду на те, що Росія робить у Західній Європі. Необхідно зробити так, щоб росіяни відчули на своїй шкурі, що вони залишаються самі. Вірні союзники відвертаються від росії не лише через війну з Україною, а й через політику росії щодо Західної Європи. Тут журналісти мають зробити свій внесок. У цьому буде плюс і для України, і світу.

Нам також необхідно подумати про те, як використовувати не лише українську діаспору на Заході, а й балтійську, польську, чеську, словацьку, румунську та інші вдумливі діаспори на Заході. Тому що кожен литовець, який живе на Заході, може бути не лише «послом» своєї країни, а й має стати «послом» України. Відмінний приклад – Моніка, представниця Литви на Євробаченні, яка під час конкурсу не випускала з рук українського прапора.

Як у такій ситуації протистояти агресивній російській пропаганді?

На жаль, російська пропаганда має дуже добрі ресурси. Ми іноді навіть не знаємо, як вона потрапляє до західного інформаційного простору. Але, на мою думку, найголовніше, щоб від нас завжди виходила правда, щоб ми були об’єктивними. У довгостроковій перспективі це завжди виграє. росіяни можуть десь випереджати нас своєю сенсацією та неправдою. Ми в Європі нікого не можемо змусити писати так чи інакше. Тож нам треба боротися за уми. Це буде дуже важко, але нам треба робити свою роботу, і справді переможе.

Розмовляла Людмила Макей