Назарій Шмігель: Реновація – основа моєї життєвої філософії

Реновація – це відновлення структури будівлі, а саме пошкоджених  фасадів, інтер’єрів та відновлення внутрішніх комунікацій старих будинків. Ось що означає слово, яке я вживаю найчастіше.  Львів будувався століттями, та має у своїй історії сотні чудових споруд. І всі вони – різноманітні, цікаві – створюють неповторність нашого міста. Саме ця багатогранність - з кожної епохи, від кожного народу, який тут мешкав і мешкає – творить настрій і атмосферу, завдяки якій ми зберегли свою автентичність. Мало хто в Україні так пишається своїм містом, як ми. Тому я мрію здійснити реновацію Львова: дати нове життя – найціннішому, найважливішому. Це стосується не тільки архітектури. Це – про наше життя, наше ставлення до господарства, до нашої економіки. Думаю, кожен за останні місяці не раз задумувався – а чи не час на реновацію своєї сім’ї, своїх стосунків чи дружби, своїх життєвих принципів.  Є золоте правило: на поганому фундаменті доброго будинку не зведеш. І це правило діє в усьому. На поганій стартовій основі не створиш надійну родину. Без довіри і взаємодопомоги – не буде дружби. Без міцних соціальних основ і здорових щасливих людей – не збудуєш успішну державу. Можна безкінечно прикрашати фасад і малювати назовні красиві картинки – гнилу суть ними не вилікуєш. 

Ваша обізнаність в темі – це багаторічний досвід? 

Я – менеджер. І починав на початку 2000-х з того, що продавав все, що треба для ремонтів і будівництва. Але життя склалося так, що потрапив до Америки. І там навчився працювати на якість, там призвичаївся до принципу: поганий результат замовник просто не прийме, тому – або не робиш взагалі, або робиш на відмінно. Пройшло кілька років, я почав виконувати проекти в Європі, і всюди знаю одне: твою роботу не приймуть, якщо вона буде не якісною. 

Ти повинен старанно йти до найкращого результату, виконуючи роботи у рідному Львові та  Європі. І , можливо, я б навіть десь і хотів трішки опустити планку☺, але – я вже навіть не знаю, як!))) Рука набита, десятилітній досвід, звичка. Погано робити також свого роду - вміння!))) 

Починаючи роботу у рідному місті, чесно кажучи,  спочатку був в шоці: наше красиве місто, наші старовинні вулички стоять на аварійних пустотах, на гнилих балках і зруйнованих часом фундаментах!  Ззовні ви бачите  милі ресторанчики і декоровані фасади, а зсередини! Краще і не бачити… Але час летить, і кожна будівля на світі має свій термін придатності. 50 чи 100 років, але не вічність! Навіть Римський Колізей реставрують, а що казати про будинки, в яких мешкають люди. Рятувати їх зараз – відновлювати основи, скріплювати фундаменти – важко, складно, але ще можливо. А коли все зруйнується, прямо кажучи – просто розвалиться чи провалиться – це буде нереально… Люди втратять своє житло, місто історичну спадщину і гордість епох.

Ні, мова йде не лише про центральну частину Львова. Вона привертає увагу найбільше, бо є історичною цінністю і принадою для туристів. Стратегія, яку я розробляю, має на меті реновацію набагато ширшого кола – і , так звані, хрущовки, термін експлуатації яких якраз виходить, і масиви панельних будинків, які взагалі розраховані на 30-40 років експлуатації. Усюди – живуть люди, а життя людей і їх добробут – найцінніше для міста, незалежно від того живуть вони в більш чи менш престижних районах.

Відверто кажучи, мушу зізнатись: і я не бачу того, що відбувається на «закуліссі» міста, сховане від стороннього ока.

Це ще одна важлива тема: увага чи, точніше, неувага до простих робітників і ремісників. Такі люди, як я, рідко потрапляють до ефірів чи в кадри репортерів. Нас – не видно, адже ми виконуємо свою роботу під землею, чи за товстими мурами, вхід до наших «офісів» - не з парадних дверей. Ми – сховані від ока львів’янина, котрий прогулюється, чи туриста, котрий фотографує. Знаєте, поки політики будують піар на красивих гаслах чи  концертах, ми кожен, кожен день – кладемо цеглу чи розчищаємо ринву чи прокладаємо кабель. Це не виглядає гарно для фото, але це – основа. Це як робота простих медсестер, про котрих згадали аж коли біда коронавірусу прийшла. Чи водії трамваїв і прибиральники, які, певно, також хотіли б понудьгувати на самоізоляції з комп’ютером на дивані, але мусили з 5 ранку виходити до праці. Таких професій – чимало. Неголосних, непопулярних. Ми бажаємо, аби нам дали змогу спокійно виконувати свою роботу. І поважали її, розуміючи та цінуючи.

Так, можливо, краще було працювати далі в США, де Ваша праця була затребувана?

Так, я міг, як багато львів’ян, що успішно працювали за кордоном, залишитися там. Я міг, як багато фахівців зі Львова сказати: мене тут не цінують і віддати свою працю і вміння – іншій країні, іншому народу. Але… Дякую свої коханій дружині, яка одного разу сказала: Назар, я хочу, щоб наші діти жили вдома, в своєму місті, в рідній країні. Я хочу, щоб вони себе почували достойно. Сім’я – то для мене святе.  І попри багато труднощів і проблем, я не шкодую, що повернувся. Не шкодую, що знову і знову доводжу свою потрібність тут, у Львові. Бо все, що я роблю, я роблю для свого дому, своєї батьківщини, а значить – для майбутнього своїх – наших – дітей. Я показую їм приклад: якщо не я, то хто? Якщо всі покинуть Львів, то на кого ми його залишимо? Якщо ми завжди будемо казати, як добре там, десь далеко, в іншій країні, то так ніколи і не зробимо добре тут, вдома. Можна про це розповідати і малювати плакати. А можна – встати зранку, поцілувати жінку і дітей, випити найсмачнішу у світі – львівську – каву і – піти на роботу. І робити її якісно, і робити її з однодумцями, і планувати та мріяти з друзями. Ми усі – як одна родина, бо ми усі тут – вдома. Бо Львів – то і є одна велика сім’я.

Назарій Шмігель народився і проживає у Львові. В університеті вивчав менеджмент зовнішньоекономічної діяльності. З 2005 по 2007 рік працював та вивчав досвід демократичних та економічних перетворень у Чикаго (США). Підприємець, засновник підприємства «АНбуд Україна». Голова ГО «Громадська довіра», керівник франківського районного осередку ВО «Батьківщина» у Львові. Одружений, батько двох дітей.

Leopolis.news