01-08-2021 12:3212703
Директором Департаменту освіти та науки Львівської обласної державної адміністрації Олег Паска став 16 квітня 2020 року. За плечима цього 50-літнього сповненого енергії та бажання працювати чоловіка уже чималий як професійний, так і життєвий і управлінський досвід.
Ми зустрілися для розмови, коли у департаменті було особливо «гаряче» – кінець навчального року, підбиття перших результатів зовнішнього незалежного оцінювання. «А у нас завжди гаряче! – коментує Олег Паска. – Темп роботи ми взяли такий високий, що не певен, чи усі витримають. Але нічого – люди ще справляються зі своїми обов’язками і навіть зізнаються, що їм такий стиль праці до вподоби».
Що ж, з’ясуємо …
Коли людина починає своє стрімке кар’єрне зростання, що стосується і вас, то закономірно така особа наче ще більше підіймається над «середньою суспільною лінією». Її стає ще більше видно. Тому закономірно зростає у спільноти підвищений інтерес до такого посадовця. Розкажіть детальніше про себе. Звідки ви родом, хто ваші батьки?
У моїй біографії нічого особливого ви не зустрінете. Народився я 2 травня 1970 року у містечку Нижанковичі, що у Старо-Самбірському районі. Матір мою звали Олександрою Петрівною. Вона працювала бухгалтером на місцевій меблевій фабриці. Батько – Володимир Володимирович пройшов шлях від робітника до заступника директора з питань комерції усе тієї ж меблевої фабрики. Тато і мама, на превеликий жаль, уже покійні. У родині матері було і є чимало педагогів, та й сама вона була вродженим педагогом. Захоплювалась Макаренком. І мала щирий жаль, що не здійснилась її мрія стати вчителем. У всякому випадку – за вдачею, поведінкою, поглядами на життя моя мама могла впоратися з виховною функцією багатьох і багатьох. І володіла дивовижним терпінням, там де йшлося про ставлення до людей. Батько захоплювався спортом Він встановив шкільний рекорд з бігу на 800 метрів, який ніхто так і не зумів побити. Дуже переймався проблемами місцевої футбольної команди, сам любив, що називається – руханку, добре грав у футбол.
Моя дружина – Ірина Терп’як, лікар за фахом. Виховуємо двох доньок – Юлію та Софійку. Є у мене брат Тарас.
Якими були ваші зацікавлення у ті роки – роки дитинства та підліткового віку?
Дві речі невідступно йшли поряд зі мною. Я любив вчитися і любив читати книги. То у дитистві був надзвичайною впертістю і наполегливістю. Певно, ці якості у мені зосталися й понині.
Після закінчення школи ви обираєте фізичний факультет. Але поступаєте не до Дрогобицького педагогічного інституту, що територіально ближче, а вирушаєте до Львова і опиняєтесь в стінах Франкового вишу.
Манив саме Львів. Я дуже хотів стати фізиком. Мене завжди приваблював цей предмет. Також мені подобалась і математика. Вважаю, що це заслуга вчителів, які викладали ці предмети. І так воно пішло по життю – з фізикою не розлучаюсь і сьогодні. Для мене щораз розв’язувати задачу з фізики – рівнозначне подоланню гірської вершини. Або здобути якусь важливу перемогу. Коли я працював головою райдержадміністрації у Перемишлянах, то у своєму кабінеті тримав збірник задач з фізики підвищеної складності.
І коли виникали певні неприємності, стресові ситуації – я у кабінеті діставав улюблений збірник зі задачами і починав їх розв’язувати. Після того міг спокійно працювати далі.
З 1993-го по 2002-й роки ви викладали фізику у рідній школі, у Нижанковичах. А це цілих 9 років! Чималий педагогічний досвід…
Так! У мене був випускний клас, який я вів від п’ятого класу. Я ними страшенно пишаюся! Кожен з них – особистість! Захоплююсь і тими учнями, кому ставив двійки. Ото якось випадково зустрів одного зі своїх вихованців. Хлопець навчався так собі – нижче середнього. Але він героєм повернувся з АТО. Так, учнем він був не найкращим, зате став пречудовою людиною, добрим батьком, справжнім захисником України.
Скільки себе пам’ятаю – був вимогливим вчителем. Учні мали і зі мною проблеми…..Я любив школу. Любив і люблю дітей. Залюбки додатково займався з дітьми. Ми працювали на результат. А скільки стежок протоптано нами у гори! Загалом, краєзнавство потребує більшої уваги. З нього розпочинається любов до Батьківщини.
Рік 2002-й можна назвати переломним у вашому житті. Вас обирають заступником голови Старосамбірської районної ради, а у 2005-у ви стаєте головою районної ради. Політика взяла гору над педагогікою?
Політикою цікавився завжди. Тепер мене більше цікавить освіта – бо це майбутнє нашої країни.
Як вважаєте – у чому трагедія Ющенка? Адже мати таку підтримку народу, такий шанс – і не скористатись ним – немислимо!
Буде неправильним думати, що це тільки особиста трагедія Віктора Андрійовича. Трагедія у тому, що люди, котрим Ющенко довірив високі пости, виявились не на висоті. Ми звикли думати, що ото є перші особи – вони за усе відповідають і усе вирішують. З одного боку, це добре і правильно. Така особа має підібрати команду. Один чоловік не спроможний за усім услідкувати. І в чому виявився трагізм ситуації? Люди, яким довірили найвищі державні пости, виявились не на висоті і не оправдали високої довіри. Вони, замість того аби єдиним фронтом виступити за утвердження української незалежності, за розбудову держави, її розквіт та міцність, натомість влаштували міжусобиці. І усе посипалось.
У 2006 році з вами трапилось те, що стало несподіванкою, мабуть, насамперед для Вас. Вас призначають головою Перемишлянської райдержадміністрації. І ви успішно там пропрацювали до 2010 року.
Так, було таке у моєму житті. Здавалось би, де Старий Самбір, а де Перемишляни?! Географічно – діаметрально протилежні регіони, кожен зі своєю специфікою та особливостями. Але – це насамперед усе Україна, і скрізь мешкають українські люди. Ми повинні, якщо виникне така потреба, бути готовими працювати будь-де, в усіх регіонах аж до Донецька з Луганськом.
Але Перемишляни… Тоді обласну державну адміністрацію очолював Петро Олійник. Він запам’ятався тим. що часто міг приймати доволі нестандартні рішення. Коли він вникнув у проблеми Перемишлянського району, то дійшов остаточного висновку, що на керівника району неодмінно треба призначати чужого. Вибір упав на мене.
«Як ти дивишся на те, аби тебе призначили головою райдержадміністрації у Перемишлянах?» - викликавши мене на розмову, запитав Петро Олійник.
Така пропозиція розцінювалась мною як певний виклик. Але я дав згоду. Було навіть цікаво розпочинати на новому місці ледь чи не усе з «нуля».
Прибуваю у містечко Перемишляни знайомитись зі ситуацією. Заходжу у приймальну голови райдержадміністрації. І перше враження – стара шафа, а секретарка сидить і працює за друкарською машинкою. Сказати, що то був шок – нічого не сказати! На той час у Старосамбірському районі ми повністю комп’ютеризували усю управлінську мережу, до Інтернету були підключені усі «об’єкти» – аж до найменш значущого. А у Перемишлянах – ось таке! Ще друкарська машинка!
Але нічого! Поступово і з цим дали собі раду. Поступово почали залучати інвестиції. В результаті – у Перемишлянах відкрилось і запрацювало єдине в районі промислове підприємство. Діє воно і донині, забезпечуючи працею сотні робочих рук та сплачуючи до бюджету такі потрібні соціальні податки.
Ознайомлюючись з вашою біографією, я помітив, що доля іноді кидала вас у певні крайнощі. І виглядає так, що скрізь ви собі давали раду. Так, ви раптом стаєте аспірантом Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України. У 2018 році ви – асистент кафедри адміністративного та фінансового менеджменту НУ «Львівська Політехніка». Тоді разом з професором Антоніною Колодій та Назаром Подольчаком виступаєте співзасновником «Вищої школи публічного лідерства». У 2017 році захищаєте кандидатську дисертацію на, як на мене, прецікаву тему: «Інститут Президентства як чинник державного управління суспільними змінами (досвід посткомуністичних країн)» ви – співавтор Програми енергозбереження для населення Львівщини, Програми проведення обласного конкурсу мікро проектів місцевого розвитку на 2011-2015 роки. У 2010 по 2011-й, уже після Перемишлян, ви – начальник управління Просторового розвитку Львівської обласної ради. Один тільки перелік посад та регалій за такий короткий проміжок часу свідчить, що життя у вас у певні періоди було доволі сконцентроване і багате на різноманітні події.
Так, маєте рацію. Сумувати від нічого роблення якось мені у житті не доводилось.
Обіймаючи посаду начальника управління Просторового розвитку ЛОР, ми прагнули розробити таку програму, аби вона допомагала насамперед бідним громадам, які мають добрі ідеї. Сьогодні там усе перевернулось. Програма діє для громад, які мають гроші…
Ще одна переломна дата у вашому житті. Вона, так би мовити, з недавньої, новітньої історії. 16 квітня 2020 року вас призначають директором Департаменту освіти та науки ЛОДА. Коли вас 16 квітня представляли колективу Департаменту, ви сказали, що департамент віднині працюватиме швидше, якісніше, інноваційніше.
Знаєте, у мене викликає посмішку, коли мене розпитують: швидше – це що? Швидша робота з документацією, листами? Бачите, робота з листами взагалі не вважається за роботу як таку. Це попросту рутина, яку ми зобов’язані виконувати. До слова, потік документації у нашому відомстві у 5,5 більший, аніж у 2-гому за обсягами документів департаменті фінансів. І для мене важливо, аби за лавиною рутинної роботи не втратити стратегічні пріоритети. Радію, що у Департаменті сформувалась дуже потужна команда. Люди відповідальні, кваліфіковані. Сподіваюсь, що ми досягнемо бажаних результатів.
Насправді ми замахнулися на реалізацію дуже багатьох проектів, які стосуються стратегічного розвитку освіти Львівщини. Така робота здійснюється вперше. Не буду заглиблюватись у деталі. Потерпаю, що це займе чимало місця і жодне інформаційне джерело ЗМІ не зуміє це надрукувати за браком місця. Тим паче, що час від часу про окремі проекти пишуть багато і компетентно. Хочу сказати одне: проекти тематично охоплюють усю освітянську галузь – від дошкілля до позашкілля, і далі – до вищої школи. Тут багато в чому спрацьовують і наші амбіції. Львівщина і надалі повинна утримувати лідерство в освітянстві! Ми маємо багато ідей, які хочеться реалізовувати. Є багато роботи! А час покаже, наскільки ми впоралися.
Управління освітою. Зажди виникали певні труднощі, малоефективною виявилась система контролю, багато що упущено у справі навчання та виховання. Як на мене, часто відбувається своєрідне загравання з вчителем, замість того, аби ставити перед колегами чіткі завдання і вимагати їхнього виконання. Донедавна на географічній карті області викреслено було 20 районів і десятками років ми від цього факту «танцювали». Усе було зрозуміло: є районний відділ освіти, там числиться стільки-то шкіл, стільки-то закладів довкілля, позашкілля, кадровий потенціал і усе решта. На чолі усієї тієї структури стояв завідуючий відділом освіти, з якого запитувалось буквально за все. І система так собі діяла. Десь краще, десь гірше. І ось в наше життя прийшло нове поняття – окремі територіальні громади! Їх в області нині налічується 73. Уявляєте – сімдесят три завідувача відділом освіти. І кожен почувається «супер незалежним», бо так у законі прописано. Як тут бути? Як налагодити контроль над якістю освіти, підбором кадрів, фінансовою сферою?
Насправді – усе дуже просто! Треба налагодити функціонування дуже прозорої системи критеріїв оцінки роботи отих відповідальних керівних осіб з ТГ. Система має відображати насправді реальні показники. Ми над такою системою почали працювати. Готується спеціальний наказ, затверджено критерії. Тобто, ми визначаємо пріоритети. Це критерії, які спонукають громаду дбати про освіту, розвивати її, наповнювати новим змістом та новими реаліями. Критерії ці носять в собі ще й стимулюючі функції. І функції контролюючі. Обговорили їх на освітній академії з директорами. Це такий собі своєрідний майданчик для обміну досвідом. Більше того, усі ці питання, нюанси, які іноді важко передбачити, ми детально обговорили з керівниками відділів освіти Вони пропонують щось своє. Безперечно, добрі пропозиції ми враховуємо. У нас налагоджена добра комунікація через онлайн-наради. Кожен керівник освітянського підрозділу ТГ має змогу напряму звернутися до Департаменту освіти та науки ЛОДА. У нас діють спеціальні підрозділи, які виконують корегуючи роль.
Ми усвідомлюємо, що нашим завданням є насамперед забезпечення стратегії розвитку освіти. Якщо ми будемо продукувати добрі ідеї, доступні інтелектуальні продукти, то, звісно – буде довіра до Департаменту. І буде завжди бажання з боку ТГ налагоджувати співпрацю. А щодо закидів, буцімто в ТГ послабиться контроль над використанням бюджетних коштів, скажу: для цього існують відповідні контролюючі органи, які й повинні належно стежити, аби не виникало зловживань.
Ось вибудовуються «програми розвитку», розробляються «критерії», мудрі голови досвідчених науковців та методистів розмірковують, як поліпшити стан викладання, добитися ще вищої якості освіти, а насправді усе «замикається» на конкретному вчителеві. Двері класу зачиняються, і що там відбувається, які бастіони якості здобуваються – хто скаже?
Про те, що таке «добрий учитель» – можна розмірковувати годинами. На цю тему написано сотні і сотні статей, видано спеціальних брошур та книг, захищаються кандидатські та докторські дисертації. Добрий учитель народжується там, де діє добрий директор школи. Вони наче ідуть у парі. Якщо ми маємо у навчальному закладі доброго директора – то має формуватися і такий же колектив. І навпаки. Насправді директор спільно з колективом має визначати стратегію.
Ваше ставлення до репетиторства?
Позитивне. Репетиторство піднімає рівень знань учнів і підносить роль вчителя у процесі здобуття знань. Негатив вбачається в тому, що репетиторство ставить у нерівні умови учнів. Я поділяю позицію керівників тих навчальних закладів, які забороняють вчителям займатися репетиторством зі своїми учнями. Тут існує загроза спокуси, коли вчитель може завищувати оцінки тим, хто йому заплатив за репетиторство. І зовсім недопустимо, аби такий вчитель займався репетиторством під час уроків.
Вчитель у своїй школі повинен добре навчати усіх своїх учнів. Усе решта – індивідуально. Я не є прихильник заборони репетиторства. Репетиторство – шлях до поліпшення знань. Але водночас усі діти в школі повинні мати рівні умови та можливості у здобутті знань. Ось над чим треба працювати
Зовнішнє незалежне оцінювання… Діти стають носіями певних файликів. І не більше. Чи вам так не здається?
Ми можемо багато, аж до безкінечності, говорити про недоліки ЗНО. Я добре знаю усю ту «кухню». І все ж заявляю: нічого кращого і ефективнішого за ЗНО на сьогодні не придумано!
Звісно, існують там суттєві недопрацювання. Насамперед йдеться про творчі професії. Приміром, дитина може бути добрим, здібним і перспективним спортсменом. Але ось і знанням математики у неї сутужно. Він її не дуже добре знає. І ось він отримує низький бал та не потрапляє на навчання до спортивного вишу. І що ж? Україна, можливо, втратила чемпіона світу. Нам треба переглянути запровадження ЗНО там, де йдеться про творчі спеціальності. Наскільки мені відомо, міністерство освіти над цим думає.
Горджусь тими дітками, які набрали у ЗНО по 200 балів. Рівно ж пишаюсь тими, хто сягнув 199, 198, 190, 180 балів… Гордість переймає за усіх наших дітей. Важливо, не втратити нам ці таланти, важить, аби вони навчались і працювали у своїй державі, а не десь позакордонами. Хочу ще наголосити на тому, що 200 балів – то не вершина. Життя – то дещо інше.
Ми маємо дуже пильно придивлятися до усіх дітей, визначати їхні сильні і слабкі сторони. І максимально надавати допомогу усім.
ЗНО не бачить майбутнього вчителя. Чи не варто відродити у педагогічних ВНЗ під час вступу співбесіди?
І що? У співбесіді також може бути закладений суб’єктивізм. Добре, коли існує відповідальність. Коли люди усвідомлюють свою місію. Але є таке, на жаль, що викликає тільки смуток.
Реформи в освіті. Складається враження, що це поняття заговорили. І навіщо реформи там, де давно налагоджено механізм, який дає позитивні результати. Це що – аби попіаритись, що і ми, дивіться, також реформатори?
Реформи!? Для мене це слово є смішним…
Я особисто плекаю ностальгію за тими часами, коли школа «кипіла» позакласною роботою. Існували організації, які піклувались вихованням наших дітей. Нині у школі тиша. Смартфони забрали увесь дитячо-юнацький запал, «Пласт» до школи так і не дійшов. Спроби організувати щось своє зазвичай зазнають фіаско. Як тут бути?
Виховна робота у школі повинна передувати навчанню. Оцінювати діяльності будь-якої школи треба за принципом: виховання і навчання. У нас чомусь навпаки. Спершу звертають увагу на якість знань. А насамперед повинна бути людина! А вже потім – фахівець. Кожен спеціаліст має володіти відповідними людськими якостями, бути патріотом своєї держави.
Ми зараз з’ясовуємо ситуацію, аби збагнути, де ми знаходимось у вихованні. З рівнем освіти наче усе зрозуміло. Те ж ЗНО нам надає «картинку». А як бути з рівнем виховання? Сподіваюсь, невдовзі ми і тут визначимося.
Виховна робота складна і відповідальна. Йдеться про формування особистості. Не часто, на жаль, подібні питання розглядаються на засіданнях педагогічних рад. Там можна почути про багато що – про методику викладання предметів, про розподіл годин, зарплати, тощо…ї. І, на жаль, дуже мало про виховну роботу. А насправді дві третини уваги має приділятися учневі.
Пане Олеже! Найперше, що я виніс від цього спілкування з вами – колосальний заряд оптимізму. Сподіваюсь, зі мною погодяться ті, хто читатиме це інтерв’ю. Ваші дії, Ваші плани скеровані у майбутнє. Дуже хочеться, аби задумки Департаменту освіти та науки ЛОДА знайшли своє втілення. Вони, як на мене, цікаві і корисні. Бажаю вам реалізації.
Освіта в силу своєї специфіки, адже ми усі зі школи, завжди перебуває у зоні посиленої уваги з боку суспільства. І це нормально. Головне, аби нас не полишали надія та впевненість у правильності нашого поступу уперед. А ще трохи удачі.
Розпитував Ігор ГУРГУЛА, для Leopolis.news