Нещодавно в ЗМІ оприлюднили список кінопроектів-переможців Одинадцятого Конкурсного етапу Держкіно. Серед багатьох проектів фільмів, на які вирішено надати державне фінансування, зазначений фільм «Конотопська битва».

У кожного, хто перегляне відеотрансляцію конкурсу, відразу виникає багато запитань. Насторожує те, що продюсерка Іванна Дядюра, ігноруючи вимоги ведучого говорити державною мовою, вперто намагається говорити російською. З погано прихованим презирством, таки перейшовши на українську, вона представила експертам режисера (за сумісництвом свого чоловіка) Ахтема Сеітаблаєва та сценариста Максима Курочкіна. Звичайно, продюсерка втаїла від широкого загалу, що всю свою творчу кар’єру Курочкін будував в Москві і лише кілька років тому примчав до Києва, щоб вчити розуму затурканих українців. Один із присутніх у залі експерт (з удаваним занепокоєнням) запитує сценариста про те, що були якісь закиди щодо відображення в сценарії історичних фактів. На це гастролер з Москви гордо відповідає, що за першим фахом він історик. Але при цьому Курочкін «забуває» уточнити, що він історик ще старої комуністичної формації і свого часу навіть встиг викладати історію на комуністичній Кубі. І те, що Курочкін викладав кубинським поплічникам червоного диктатора Фіделя Кастро, була аж ніяк не історія України. А які ж творчі здобутки цього просвітителя? З відкритих джерел видно, що в Москві за його сценарієм знято всього лише один короткометражний художній фільм з промовистою назвою «Водка, єбля, тєлєвізор». Виникає запитання: чому під сценарій саме цього «спеціаліста з комуністичної історії» рада Держкіно вирішила виділити кошти? Можливо, цей сценарій геніальний?

Почнемо з того, що автор навіть не вважав за необхідне дотриматись загальних правил оформлення сценарію, прийнятих в кіноіндустрії, і більше нагадує шкільний твір. У ньому зовсім відсутня оригінальна драматургічна основа. Але найстрашніше, що крім традиційного для сценаристів московської школи нав’язування українцям комплексу меншовартісності, весь цей сценарій просто фонить драматургічним примітивізмом і елементарною безграмотністю. «Келепень» (замість келеп), «лованки» (замість лови), прозорна труба (замість підзорна), мушкетники (замість мушкетери), випал (замість сальва), самонавчений (замість самоук) і ще багато фантастичних термінів демонструють цілковите незнання Курочкіним мови, історії, традицій і звичаїв українців. При уважному ознайомленні впадає в око, що сценарій наповнений такими історичними несусвітностями, яких забагато навіть для художнього кіно. Так, король Речі Посполитої в Курочкіна названий в одному місці Адамом Казимиром, в іншому Казимиром Августом (насправді він Ян Казимир). Очевидно, надихнувшись історією російського самозванця Лжедмитрія з серіалу «Борис Годунов», сценарист вигадав Лжеюрка Хмельниченка з «родовою плямою» (так в сценарії) у формі якоря, серед полковників Івана Виговського з’являється якийсь міфічний полковник Мартин Коломака, якого, в свою чергу, в стилі американських гангстерів підставляє під ешафот Іван Сірко. Зрештою, чому дивуватись, адже плагіату в сценарії теж більш ніж достатньо. Цілі діалоги насмикані з американських та російських фільмів про мафію. Внаслідок цього рада козацької старшини нагадує розбірки в керівництві мексиканського наркокартелю, Іван Сірко взагалі зображений таким собі безпринципним крутієм, а Іван Виговський – хитрим пройдисвітом, який не цурається власноруч товкти пику своєму полковнику. Не відстає від нього і дружина гетьмана Олена, яка навіть при сторонніх дозволяє собі піднімати руку на власного чоловіка, нагороджуючи його потиличниками. І Виговський тихенько терпить таку зневагу. Звичайно, що заміна шляхетського виховання і традицій ХVII століття манерами дворової шпани у Курочкіна не випадкова: слід показати гетьмана і його дружину якомога вульгарніше і примітивніше…

До речі, коли на конкурсі один з експертів запитав режисера, чому в сценарії гетьман Виговський не дуже мужньо виглядає («навіть якийсь шахрай») і чи будете з нього робити якогось героя? – режисер Ахтем Сеітабалаєв відповідає, що, мовляв, так він буде ближчим до глядачів, тому героя у білому вбранні на білому коні з нього робити не слід. І це про одного з найвидатніших українських державних діячів епохи Визвольної війни!..

Вже не дивуємось, що пересічні українці в сценарії нагадують збиранину якихось недоумкуватих «шельменків-денщиків» і аборигенів племені тумба-юмба, які постійно пиячать, б’ються або сваряться. Не віриться, що ми маємо перед собою розповідь про одну з найвизначніших подій української історії, а не дешеву кремлівську агітку.

Посилюють таке враження і присутні в сценарії путінські пропагандистські кліше, які повинні демонструвати глядачу вищість «русского міра». Наприклад, нотація в менторському тоні, вичитана московським послом Булгаковим полковнику Гуляницькому про меншовартісність українців та марність їх прагнень до волі, з якою знаменитий полководець мовчазно погоджується, замість дати бодай якусь достойну відповідь.

БУЛГАКОВ

А подивись на мене. Тобі хочеться сміятися?

Гуляницький не відповів. Але очевидно, що Булгаков не викликає в нього бажання сміятися.

БУЛГАКОВ

Дурні – це ви. Пнетеся жити своїм розумом, гетьманувати у своїй хаті, вірите, що вам хтось щось винен… Це ви – діти. Про вас кажуть: без царя в голові. Граєтесь у казки свої, князів своїх, минувщину переказуєте… Нема минувщини. Минула. Кожного разу - спочатку. Кожної миті: або ти, або тебе. Малу хатку ладнаєте з думкою: як її боронить. Це і є – дурня. Хати більше не боронять. Стільки вогню, стільки всього в тих, хто прийде… Тьху на ваші хати, на ваші пісні, на ваші наїдки, якими ви втішені…

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

Нарешті, зрозумів. Ти з наших.

БУЛГАКОВ

Це все, що ти зрозумів? Байдуже, звідки я… Важливо, що я з тобою вперше і востаннє говорю відверто. Ти розумна людина, Григоріє. Ти великих вершин досягнеш, як будеш на правильному боці.

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

Куди вже мені? Я вас бив і битиму.

БУЛГАКОВ

Ну то й що? Що з того? Гадаєш, Ромодановський сильно переймається, що ти його з Конотопу чемно попросив? Та йому твій Конотоп навіть не потрібен був, бо що з того, що він його без бою узяв? Це ж не війна у нас, це… урок. Прийшов новий вчитель до класу і пояснює, як відтепер все буде влаштовано… А справжні війни – попереду. І цього більше не буде: полк сюди, полк туди… Це будуть справжні війни, не дитячі, безжальні… Може так статися, що ти їх навіть не помітиш.

Гуляницькому зовсім не смішно. Він бачить перед собою розумну і жорстоку істоту, яка точно знає, чого хоче.

До речі, сам Булгаков в цій сцені зображений змосковщеним ренегатом-українцем, хоча, як добре відомо з історії, насправді він – нащадок відомого татарського роду мурзи - Булгака.

Особливо впадає у вічі плагіат з опису бойових епізодів. Наприклад, сутичка Гуляницького з московською охороною Конотопу передерта з американського фентезі «Пірати Карибського моря». Не можемо втриматись, щоб не навести уривок з «шедевру» за 60 000 000 грн., з яких 48 300 000 грн. має скласти державне фінансування!

Вже поранили Мусію праву руку – перекинув шаблю у ліву. Вже вирвали йому келепнем око, вже впав Мусій, вже кинулись до воріт аж четверо мушкетерів – закрити засув, вже підняв мушкетер свого мушкета як дрючину, щоб добити Мусія. Аж, гульк, розчахнулися ворота – увірвалися до міста передові козаки у татарських шапках. Пішла різанина на площі перед брамою! А за ними все нові і нові козаки сунуть. Вже відступають оборонці у вузькі вулиці, де легше стримати нападників. Вже б’ють московські барабанники відступ.

Мусій підповз до Григорія, рве на ньому каптан, прикладає вухо до грудей. Кров заливає груди полковника. Не може розібрати Мусій – дихає товариш, чи ні. Виє у відчаї.

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

Де ти око загубив?

МУСІЙ

Що?

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

Де, кажу, око загубив?

МУСІЙ

Ти? Живий. Ти?

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

Хто б іще твоїми баньками опікувався?

МУСІЙ

Як… Як…

Гуляницький намацав на грудях круглий срібний ґудзик, у якому застрягла пуля. Відірвав – дає Мусію.

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

Тримай. Це тобі моя смерть замість ока.

Мусій бере ґудзик, регоче. Робить вигляд, що зараз вставить його собі в очну скривавлену ямку (такі козацькі жарти).

ГУЛЯНИЦЬКИЙ

(Сміється і кривиться.)

Припини. Боляче… смі… яти… ся… В ме… не ж реб… ра пере… биті.

Пусля такого Мусій вже не може не довести справу до кінця: вкладає гудзика у очну ямку. Щасливо посміхається, дивлячись живим оком і неживим оком як його побратим ледь не конає від сміху і болю.

Але у вже згаданому американському піратському фентезі такі макабричні маніпуляції зі вставлянням сторонніх предметів в очну ямку робили живі мерці. Навряд чи в реальному житті людина, якій вирвали келепом (а не келепнем) око, здатна пхати туди срібний ґудзик та ще й реготати! Зрештою, як добре відомо з історії, насправді Григорій Гуляницький Конотоп ніколи в московитів не відбивав. Московський воєвода Ромодановський, пограбувавши місто, забрався з нього ще за рік до знаменитої облоги Конотопу, а Гуляницький у той період героїчно обороняв від московитів місто Варву. Сумно, що такий фільм анонсується як історичний фільм ще й національного значення…

А ось як прописана в сценарії сцена зґвалтування українських жінок в Конотопі московськими стрільцями.

Попід тином сидять просто на землі дві молодиці. Вже п’яні, розхристані. Поруч з ними з десяток веселих вояків. Щось кричать: крик не крик, спів не спів. Молодицям теж весело. Але попереду на них чекає довга ніч знущань. Добре, якщо живі залишаться. Вже один з вояків лізе до молодиці в пазуху. Вона жартівливо б’є його по руці. За що отримує сильний удар кулаком у обличчя і падає навзнак.

Виявляється, українські жінки вирішили попиячити зі стрільцями і тим спровокували їх на зґвалтування. Мало того, що сцена сплагіачена з російського фільму «Жила-була одна баба», вона взагалі не відповідає історичній правді: бачимо прагнення автора сценарію перекинути частину вини з катів на самих жертв, що є характерною рисою російської пропаганди по відношенню до українців.

Але, незважаючи на такі «огріхи», від експертів Держкіно цей «шедевр» отримав щирі оплески і високі оціночні бали. Можливо, експерти взагалі не читали сценарію, що є службовою халатністю, адже таким чином експертна рада може проголосувати і виділити кошти навіть за чистий аркуш? Або ж експерти настільки некомпетентні, що навіть не можуть відрізнити безграмотну базґранину із насмиканих цитат зарубіжних фільмів (зрештою, чи не тому з року в рік більшість проектів, рекомендованих експертною радою Держкіно, регулярно провалюються в прокаті)? Невже вони не вчили історії бодай у школі, чому не здатні запросити консультантів-істориків?Або ж експерти свідомо пропустили такий примітивний антиукраїнський проект, виставивши йому найвищі оцінки. В останньому випадку виникає підозра, що комісія Держкіно має якісь кулуарні домовленості з продюсеркою і творцями фільму і свідомо закриває очі на надзвичайно низький художній рівень сценарію.

На це вказує і той факт, що ТОВ «Ідас Інтернешнл Філм», засновницею якої є Іванна Дядюра, отримала на конкурсі державне фінансування не на один, а аж на чотири кінопроекти, що свідчить про явне лобіювання її інтересів, порівняно з іншими кінокомпаніями. В усіх цих випадках експертну комісію Держкіно слід притягнути до відповідальності за нецільове використання державних коштів. Адже все це нівелює саму ідею конкурсу, на якому мають відбиратися високохудожні твори, а не зліплена нашвидкоруч купа насмиканого плагіату антиукраїнського спрямування. Особливо, коли йдеться про висвітлення засобами кіномистецтва найгероїчніших сторінок нашої історії.

Тому ми, як українські платники податків, вимагаємо в українських владних інституцій відреагувати на вище викладені факти і не виділяти державні кошти на фінансування фільму «Конотопська битва» як проекту, що спрямований на приниження національної гідності українців.Крім того, оскільки всі вищезгадані конкурсні маніпуляції несуть в собі високі корупційні ризики, є велика підозра, що частина виділених бюджетних коштів може бути витрачена нецільово, внаслідок чого держава може зазнати значних фінансових збитків.

Перш за все, викликає здивування сума фінансування – 60 000 000 грн., коли, за оцінками спеціалістів, цей сценарій спокійно можна екранізувати саме за 12 000 000 грн., вже які нібито вніс приватний інвестор. А 48 300 000 грн. державного фінансування виглядають таким собі царським подарунком для вибраних. У зв’язку з цим, звертаємось до правоохоронних органів із проханням ретельно перевірити використання коштів державного бюджету, виділених на фільми за програмою Держкіно за 2019 рік.

Володимир ШАБЛІЙ