logo
23/12
07/12
31/10
17/10
27/09
06/09
05/09
02/09
12/08
21/07
29/06
26/04
18/03
14/01
... 3
5 ...

Видатний тренер Віктор Карасьов: Не можна зупинятися! Я досі нічого не знаю про стендову стрільбу

00-00-0000 00:005849

Видатний тренер Віктор Карасьов: Не можна зупинятися! Я досі нічого не знаю про стендову стрільбу

Нашим співрозмовником є заслужений тренер України зі стендової стрільби Віктор Карасьов. Львів’янин з 1997-го до 2006 року очолював збірну України, а з 2006-го і дотепер тренує збірну Катару.

Зі своїми підопічними досягнув великих успіхів: Микола Мільчев став олімпійським чемпіоном 2000 року, Вікторія Чуйко виграла свою другу в кар’єрі золоту медаль на чемпіонаті світу 2003-го, а катарець Нассер Аль-Аттія здобув бронзу Олімпійських ігор 2012 року. Сьогодні, 22 березня, Віктору Олександровичу виповнилося 62 роки. Нині він перебуває в Акапулько, Мексика, на першому етапі Кубка світу 2019 року. Ввечері після першого змагального дня – а в Україні це вже було після другої ночі – він знайшов час, щоб відповісти на запитання кореспондента Leopolis.news.

З яким настроєм підходите до свого 62-річчя?

А з яким настроєм підходять до дня народження після 60-ти (сміється)? Уже не так, як було в 16. Але є робота, сім’я… Є ціль, є за що боротися, як кажуть (сміється).

Вікторе Олександровичу, пригадайте, коли почали займатися стрільбою і які найбільші досягнення у вас були в статусі спортсмена?

Почав займатися 1969-го чи 1970 року. Тоді якраз збудували новий стенд (нині – стрілецький стенд Львівської школи вищої спортивної майстерності – авт.). Ми туди ходили, займалися. Досягнення в ролі спортсмена в мене невеликі, навіть не був у збірній України. Коли я не вступив у політехнічний інститут (нині НУ «Львівська політехніка» – авт.), мій приятель Володимир Юхатов (пізніше – заслужений тренер України зі стендової стрільби) запропонував вступати в інфіз (нині Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського – авт.), піднімати стендову стрільбу. Вступив і, ще будучи студентом, почав працювати тренером у ДЮСШ. З 1975 року – порахуйте, скільки вже займаюся тренерською діяльністю. Юхатов, до речі, нині працює тренером у Польщі, а я – в Катарі.

Знаю історію, що набір на «стендову стрільбу» в інститут фізкультури не дозволяли. У зв’язку з цим видатний спортсмен, тренер зі стрільби з лука та організатор Микола Калиніченко, який тоді працював в інституті, придумав хитрість – стендовиків приймали на спеціальність «кульова стрільба».

Так, справді, стендової стрільби не було, я складав кульову стрільбу. Микола Калиніченко – батько Олександра Калиніченка, нинішнього президента Львівської обласної федерації стрільби з лука. До речі, стенд ми стріляли разом із Сашком. Так-от, Микола Калиніченко був завідувачем кафедри стрільби, сучасного п’ятиборства, шахів і фехтування. На вступних іспитах мені треба було складати кульову стрільбу. І я її «успішно» склав – на «трієчку». З інших дисциплін були «четвірки» і «п’ятірки» – і я пройшов конкурс. На спеціалізацію ходив нібито на «кулю», а от свою дипломну роботу писав зі стендової стрільби. Керівником дипломної роботи в мене був Микола Калиніченко.

Який вплив він мав на ваше становлення?

Він заставляв учитися (сміється). Що ми й тепер успішно робимо, тому що не можна зупинятися. Я досі нічого не знаю про стендову стрільбу. Потрібно щоразу підживлюватись якоюсь новою інформацією, тому що стендова стрільба – це технічний, складно координаційний вид спорту, у якому якась дещиця залежить від зброї, патронів. Ну, природно, від стрільбища і мішені. Ну а взагалі 99% успіху – це можливості людини. Треба налаштувати спортсмена на певну ноту. На тренуваннях усі герої, усі чемпіони. А от коли змагання… Калиніченко навчив власне класти книжки на стіл і займатися наукою. І його внесок у цьому.

Стрільба з лука й кульова стрільба – паралельні види. Микола Олександрович – батько львівського лука, він велика людина. Я, до речі, вітав його з 85-літтям (20 жовтня 2006 року, за два роки і місяць до його смерті – авт.). Він був приємно здивований. Ми з Юхатовим були першими «пташенятами» у стендовій стрільбі, які вилупилися з нашого інституту. А вже згодом Микола Олександрович зробив так, що відкрили відділення і на вступних іспитах абітурієнти складали як спеціалізацію стендову стрільбу. Це було 1979 року, коли я закінчив інститут. Невдовзі після закінчення почав працювати старшим інструктором у Львівському військово-мисливському товаристві – аж до того, як став головним тренером збірної України.

 

1997 року ви очолили збірну України. Які ваші заслуги зіграли в цьому роль?

Складно сказати. Це було рішення федерації. Річ у тім, що попередній тренер пішов на пенсію, і на черговій звітно-виборчій конференції мені запропонували очолити тренерську раду федерації. А вже тренерська рада рекомендувала мене на посаду головного тренера збірної. Тоді більше зіграли навіть не тренерські здібності, а власне організаційні. У головного тренера мають бути чуття і здатність відібрати з того, що вже підготовлено. Тому що в того ж Колі Мільчева був особистий тренер. Так, ми з ним багато працювали, але все-таки з ним починав інший тренер. А родзинка, коли ти з нуля доводиш спортсмена до медалі. В цьому сенсі я себе відчув як тренер, тільки коли приїхав у Катар.

Микола Мільчев якось пригадував, що лише у 1996-1997 роках з’явилося фінансування з бюджету і спортсмени нарешті отримали можливість виїжджати на змагання.

Фінансування треба було вибивати. Пробивали, вибивали, робили грамотний план. …1999 року в Одесі на тренерській раді вирішували питання, хто поїде на чемпіонат Європи. Я наполіг, щоб Коля поїхав, де він здобув, до речі, олімпійську ліцензію. Поруч з ліцензією був львів’янин, чемпіон світу і Європи Сергій Охотський, але в останній серії погано відстріляв. Він, до речі, тепер возить доньку на змагання, жили в мене, коли вона брала участь у змаганнях.

Узагалі, я намагаюся допомагати нашим спортсменам, які приїжджають у Катар. У мене зупинялися тенісисти, гімнасти, були олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики Богдан Макуц, тренер олімпійської гімнастки з фехтування Яни Шемякіної Андрій Орліковський, учасник трьох Олімпійських ігор з легкої атлетики Роман Вірастюк. Бачив на турнірі з шахів сестер Музичук, але вони були дуже завантажені, тому не відволікав їх.

Микола Мільчев став другим на чемпіонаті Європи в передолімпійський рік, входив у десятку найкращих у світі. Попри це, золота медаль Олімпійських ігор – зовсім інший рівень. Зізнайтеся, його перемога стала для вас великою несподіванкою?

Скажу вам так: коли ми приїхали в Сідней на Олімпіаду, була проблема з патронами. Ми їздили, шукали набої, підібрали врешті, які йому підходять. І коли в нас були тренування перед головним стартом на Олімпіаді, я зрозумів, що щось буде. Він не міг промахнутись! От тоді в мене з’явилося це відчуття. Коля показав абсолютний результат – вибив 150 мішеней зі 150-ти (125 у кваліфікації + 25 у фіналі). Тепер уже по-іншому, тому цей рекорд закріплено, він увійшов в історію. Як і Нассера Аль-Аттії – на чемпіонаті Азії 2012 року він теж встановив «вічний» світовий рекорд.

2006 року, незадовго до 50-річчя, ви кардинально змінили своє життя, перебравшись у Катар. Могли тоді допустити, що залишитеся в цій країні ось уже на 13 років?

Не думав про це. Я і після чотирьох років гадав, що скоро повернусь, і після восьми, і після десяти… Думаєш інколи: «Ну, вже все, треба повертатися». Але й досі в Катарі. Нині у збірній нова генерація спортсменів і я для них, як батько. Ми вже як родина.

Ваша сім’я мешкає з вами?

Ні, повернулася до Львова, але рідні приїжджають до мене. Моїй молодшій доньці нещодавно виповнилося 10 років. Вона закінчила чотири класи в Катарі, а тепер навчається у Львові.

У Катарі ви є тренером найкращого й найпопулярнішого спортсмена цієї країни Нассера Аль-Аттії – призера Олімпійських ігор зі стендової стрільби. Він також є видатним автогонщиком, дворазовим переможцем ралі «Дакар» у заліку позашляховиків. Що це за феномен такий, якому вдається на найвищому рівні виступати у двох дуже різних видах спорту?

Нассер – унікальний, феноменальний спортсмен, перлина країн Перської затоки, не тільки Катару. Коли він встановив рекорд на чемпіонаті Азії 2012 року, за тиждень до початку змагань іще їздив у «Хамері» на ралі «Дакар» і, відповідно, пропускав тренувальні збори збірної команди. Керівництво федерації Катару наполягало, щоб у заявку на чемпіонат Азії замість Нассера внесли іншого спортсмена. Я запевнив, що він завтра розіб’є свого «Хамера» і прилетить сюди, бо тут розігрують ліцензії. Що той успішно і зробив: розбив «Хамера» і прибув на чемпіонат Азії. Ми провели кілька тренувань, щоб Нассер відновив відчуття. І він жодного разу не промахнувся – і світовий рекорд встановив, і команда виграла все, що можна було.

Який у вас контакт з ним. Він слухається вас?

У команді він найслухняніший, до речі. Я ж не заявляю йому: «Ти мусиш так-то робити». Кажу: «Спробуймо». Важливо, як ставити свої завдання.

2022 року Катар першим із країн Ближнього Сходу прийме чемпіонат світу з футболу. Чи відчутно, що в країні наближається проведення мундіалю?

Відчутно. Тут великі скорочення, зарплати знижують, тому що не вистачає грошей. Побудовано нове метро, споруджують вісім нових стадіонів, інші об’єкти.

31 березня українці обиратимуть Президента України. Голосуватимете?

Так, у Посольстві України в Катарі. З послом України Євгеном Микитенком ми особисто знайомі. Прийду, проголосую. Стежу за новинами в Україні, читаю, цікавлюся. Дуже мені некомфортно. В інших країнах по-іншому вирішують питання. Коли в Катарі, хочеться додому, до Львова. Приїжджаю до Львова, минають три-чотири тижні – і вже тягне назад у Катар. Якось так у мене зараз.