05-04-2023 15:055256
12 квітня мине рік як частина мешканців Маріуполя, котрі перебували на заводі Ілліча, потрапили до російського полону.
«Вікторе Петровичу, Маріуполя вже не залишилося. Все зруйновано та пограбовано. Госпіталь також розбитий. Якраз в момент прийому поранених літаком накрили хірургічне відділення, їдальню та протишокову. Під час операції хлопця розірвало на столі. Єдиний кабінет, який уцілів, то наш кабінет. Ми під землею лікуємо поранених, умов взагалі немає; їжі та води скоро так само бракуватиме. Добре, що підвезли ліки, знеболення та антибіотики. Літаки на нас скидають міни та ще щось. Мені цікаво, чи витримає бункер. Залишилося мало народу, але ми рук не опускаємо, бо розуміємо заради чого це робиться. Сподіваюся, що виживемо тут всі, але наші шанси зовсім малі. Хочу почути маму з татом. З 24.02 зв’язок пропав і я навіть не знаю де вони зараз. Знаю тільки, що там поселилися окупанти. Нам розказують про якусь евакуацію. Та я цього не уявляю, та й після Іловайська не дуже в це вірю. Шкода місто, шкода людей, скільки хлопців додому взагалі не приїдуть. Досі здається, що це – жахливий сон. Але, на жаль, це – реалії»
Це сповіщення прислала медик 555 шпиталю Маріуполя Анжеліка Волоніц своєму колезі з Одеського військового госпіталю Вікторові Мазуру 2 квітня 2022 року.
Інформація наче з концтабору – фото та номер
На жаль, рік тому медійна увага була більш прикута до «Азовсталі» та бійців полку «Азов». То ж про захоплення в полон понад 2300 осіб, серед яких були медики 555 шпиталю Маріуполя, стало відомо набагато пізніше. І то – завдяки їхнім родинам.
Андрій Кривцов нині голова громадської організації «військові медики України». Він концентрує свою увагу на визволенні з російського полону тих, хто підпадає під захист Женевської конвенції як цивільне населення або -некомбатани.
У маріупольському шпиталі працювала дружина його молодшого брата -Оленка Кривцова. Зв’язок з нею з нею пропав 3 квітня.
Сам Андрій з родиною мешкав у Харкові в житловому масиві Салтівка. Проте через постійні обстріли російських окупантів змушений був з родиною переїхати до Луцька. Саме там і застала його звістка 12 квітня, що його родичку захопили у полон. Разом з нею росіяни полонили і близько тисячі поранених. А також, як вже було сказано вище, всіх медиків шпиталю, котрі надавали допомогу своїм пацієнтам.
Родина Кривцових дізналася, що їхня Оленка перебуває в полоні через третіх осіб: одному з лікарів росіяни дозволили зателефонувати додому. І вже його дружина сповістила родини інших незаконно ув’язнених.
«Зараз у відкритих джерелах можна знайти інформацію про приблизно 1500 осіб, котрі перебували тоді на заводі Ілліча. Десь у травні минулого року росіяни у своїх телеграм-каналах оприлюднили інформацію про 82 жінок, котрих вони тримали в полоні. Інформація була оприлюднена у традиціях фашистських концтаборів – фото та номер», – каже волонтер.
Цим оприлюдненням росія визнала, що вчинила злочин – ув’язнила та незаконно утримує українців, котрі не є комбатанами. Згідно з Женевською конвенцією їх повинні були відпустити. Але окупанти не мали наміру дотримуватися жодних цивілізованих законів.
«Ми не знали, що ми маємо робити. Чекали на інформацію від офіційних структур. Але – не дочекалися. Почали звертатися до територіальних центрів комплектації та соціальної підтримки. Ті нас скеровували до поліції, бо ж вона повинна шукати зниклих. У поліції у нас відмовлялися брати заяви. Вони теж не знали як діяти», – говорить Андрій Кривцов.
Розголос, розголос, розголос
То ж родини медиків зрозуміли, що поодинці вони не зможуть нічого вирішити й об’єдналися у громадську організацію. Разом їм вдалося змусити державні органи діяти.
«Мабуть, чиновники сподівалися, що росія дотримуватиметься міжнародного законодавства. Так були сформовані списки цивільних осіб, котрі перебувають у полоні та передані російській стороні. Україна очікувала, що росіяни просто звільнять їх. Але окупанти не мали наміру цього робити», – каже голова громадської організації.
Тому родини медиків почали оприлюднювати інформацію, котра їм відома, наголошувати, на тому, що в полоні перебувають цивільні особи та закликали світ підтримати їх.
Андрій Кривцов вважає, що ця публічність допомогла визволити з полону деяких медичних працівників. Так, завдяки публічності росіяни повернули додому Мар’яну Мамонову, вагітну лікарку, котрій вдалося народити вже вдома здорову дівчинку.
Також, дякуючи розголосу, з полону повернули Катерину Поліщук, «Пташку».
«Росіяни стверджували, що «Пташка» – снайпер і її не можна обмінювати. Проте ми всюди наголошували, що Катерина – парамедик», – говорить Андрій Кривцов.
Загалом він погоджується, що в деяких випадках публічність може зашкодити особі, котра перебуває у російському полоні. До прикладу, якщо це фаховий кадровий військовий, нагороджений за свою службу державними нагородами. Таку інформацію краще не оприлюднювати. Але коли в полоні перебувають медики, то тут чим більше будуть про них говорити та писати, тим краще.
Волонтер розповідає, що багато інформації про тих, хто ще перебуває в полоні, вдається дізнатися від тих, кого вже звільнили.
«Кожен, хто повертається, згадує з ким, де і коли він бачився. Так ми дізнаємося про тих, кого ще треба звільнити. Щоправда, про багатьох ми майже нічого не знаємо. Ті, хто повернувся, кажуть, що бачилися з деким навесні або влітку минулого року. А декого й не бачили з дня, коли їх захопили у полон. Росіяни ж з понад двох тисяч осіб, котрих забрали в полон з заводу Ілліча, визнали офіційно тільки півтори тисячі. Про інших воліють не згадувати. Мабуть, це їхня спроба тиску на наш уряд», – вважає він.
Ще одним із методів тиску на українців, який, на думку Андрія Кривцова, застосовують окупанти, це коли привозять полонених для обміну і в останню мить скасовують всі домовленості. За його словами, з різних джерел йому вдається отримувати інформацію про те, кого і коли можуть обміняти. Проте, поки визволений українець сам не зателефонує своїм рідним, волонтер нікого не обнадіює.
«Навіть з розповідей визволених з полону ми знаємо як росіяни перекручують інформацію та морально знущаються аж до останнього з наших захисників. Підтвердженням є і розповіді нещодавно звільненого Максима Колеснікова», – каже він.
Обміняємо московських попів на українських захисників
Повернення кожного українця з полону Андрій Кривцов сприймає ніби це ще одна рідна людина повернулася додому.
На запитання кореспондента Leopolis.news чи варто віддавати росії злочинців, затриманих в Україні, та, приміром, російських попів, волонтер відповів так:
«Треба віддавати їм усіх, кого вони хочуть забрати. Навіщо нам тримати у себе колаборантів та зрадників, витрачати на їх утримання, хай навіть у в’язницях, кошти з нашого бюджету? Набагато краще обміняти їх на наших громадян. Хай забирають цей непотріб і віддають нам українців, котрих утримують в полоні», – говорить голова громадської організації.
Тим більше, що він добре знає в яких жахливих умовах окупанти утримують полонених українців: йому доводиться спілкуватися з тими, хто повернувся.
Олена Кривцова, дружина молодшого брата Андрія, повернулася додому з полону 17 жовтня 2022 року. На сьогодні вона вже пройшла реабілітацію та працює лікаркою у одному з медичних закладів України.
Анжеліку Волоніц, чиє повідомлення ми зацитували на початку, визволили з російського полону 7 березня цього року. Лікар Віктор Мазур, котрий оприлюднив це повідомлення, написав у себе на сторінці 2 березня минулого року фразу «Ти тільки виживи, дівчинко». А після її визволення сповістив: «Вижила. Пройшла через лещата російських тортур».
Проте в полоні досі перебувають сотні українців, в тому числі й цивільні. Тому, за словами Андрія Кривцова, він не має наміру зупиняти свою діяльність аж допоки росія не віддасть усіх полонених.
«Війна закінчиться. Ми вийдемо на свої кордони, які були до 2014 року. І росія спробує зробити вигляд, що у неї більше немає полонених українців. Ми не повинні допустити цього», – вважає волонтер.
Тому 12 квітня волонтерські громадські організації, які працюють над визволенням українців, котрі перебувають в російському полоні, проведуть онлайн-акцію з висвітлення подій у Маріуполі на заводі Ілліча.
«Ми не будемо виходити з плакатами на вулиці міст України або ж за кордоном. Все буде відбуватися онлайн. Ми не хочемо давати окупантам можливості хайпанути на цьому», – пояснює він.
Але нагадувати про події, які сталися у Маріуполі рік тому, будуть.
Маріанна Попович, для Leopolis.news
Фото з соцмереж Андрія Кривцова та офіційних повідомлень