03-12-2023 10:461613
У той час, коли Збройні Сили України на фронті борються проти експансії “русского мира”, відстоюючи право українців на існування, верховна влада в тилу, схоже грає на руку ворогу, намагаючись всілякими методами обмежити використання державної української мови.
То намагаються закріпити статус англійської мови, то перейменувати кримськотатарською мовою всі географічні топоніми в Криму, то надати національним меншинам ще більше прав у використанні власних мов. І все це буквально за останній тиждень! Чим ближче наша перемога на фронті, тим далі перспектива охоплення українською мовою всіх сфер суспільного життя. Переслідування відомої мовознавиці І.Фаріон за захист української мови яскраве тому підтвердження.
Особливо насторожує постійне необґрунтоване збільшення мовних прав національних меншин. Вперше закон про національні меншини в Україні було ухвалено у 1992 році, з відповідними змінами у 2012 році. Новий закон про національні меншини (з доповненням – спільноти) з’явився у 2022 році, а у 2023 році до нього знову внесли чимало поправок. І ось 24 листопада ц.р. КМУ вносить у ВРУ проект Закону про внесення чергових змін до чинного закону про національні меншини (спільноти). Така активна законотворча діяльність щодо прав національних меншин відбувається на тлі відсутності будь-якого законодавчого закріплення прав національної більшості (титульної нації).
Вже 4 грудня ц.р. Верховна Рада планує терміново розглянути вищезгаданий законопроект, оскільки це, начебто, вимоги Венеційської комісії перед нашим вступом до Європейського Союзу. Однак, фахівці застерігають, що у зазначеній редакції ухвалювати зміни категорично недопустимо, адже це загрожує українській мові. Зокрема, цей законопроект критично зменшує частку української мови на телебаченні (з 90% до 30%), в освітньому процесі тощо. Урядовий законопроект штучно протиставляє захист прав національних меншин і захист української мови. Крім того, він загрожує повторною русифікацією публічного простору через звуження прав української мови.
Все це дуже нагадує події 2012 року й ухвалений, також на вимогу Венеційської комісії, Закон “Про засади державної мовної політики” (більш відомий як закон Колесніченка - Ківалова). Цей зловісний закон про регіональні мови був скасований ВРУ під тиском повсталого народу під час Революції Гідності 23 лютого 2014 року, попри протести Верховного комісара ЄС у справах національних меншин. 28 лютого 2018 року Конституційний Суд України визнав Закон неконституційним і таким, що втратив чинність.
Іноді здається, що у Венеціанській комісії діють агенти Москви. Прикметно, що термін “національні меншини” ввели в обіг ще на початку XX ст. австрійські марксисти, обґрунтовуючи концепцію культурно-національної автономії. Але навіть на початку 2000-х років в документах ЄС поняття “національна меншина” практично не використовувалося. Та й досі жодні правові документи ЄС, як і ООН, не містять чіткого, однозначного визначення поняття “національна меншина”. А Європейські концепти меншин не є універсальними, оскільки уряди держав-членів ЄС мають право визначати факт наявності чи відсутності (в правовому сенсі) національних меншин, встановлюючи власні суттєві характеристики. З усіх 40 країн, що входять до Ради Європи, на цей момент термін “національна меншина” вживається лише в 17 (країни Сх. Європи, Німеччина і Данія). Так, наприклад, в Австрії говорять про етнічні групи, у Бельгії та Італії - про мовні спільноти, у Великій Британії - про расові, мовні та етнічні відмінності, у Франції - про регіональні культури. У Швейцарії існує чотири мовні та дві основні релігійні громади. Оскільки в Європейському законодавстві відсутні чіткі критерії щодо захисту національних меншин, тому самодіяльність в цьому питанні окремих держав є нормою.
Отож, постійний примус України до посилення прав національних меншин є ініціативою самої Венеціанської комісії, що ніяк не може бути пов’язано з нашим вступом в ЄС, або суцільною вигадкою влади в Україні, яка сама складається здебільшого з національних меншин, і таким чином хоче підсилити свої позиції в суспільстві. Не слід також забувати, що висновки Венеційської комісії носять лише рекомендаційний характер. І дослухатись до них чи ні – право, а не обов’язок кожної держави, тим паче кандидата на вступ до ЄС.
За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року на території країни проживають представники 134 національностей і народностей. У національному складі населення переважну більшість становлять українці - 77,8%. Решта 22,2% - національні меншини, з них 17,3% - росіяни, всі інші разом взяті – 4,9%. Оскільки досі влада в Україні не спромоглася на проведення нового перепису населення доводиться послуговуватись цифрами 22-річної давнини.
Відповідно до чинного українського законодавства про національні меншини, такими вважаються всі хто не є етнічними українцями, тобто в Україні проживають аж 133 національні меншини. Така кількість національних меншин порівняно з іншими країнами є не лише повним абсурдом, бо не відповідає світовій практиці, але й спекуляцією влади на правах національних меншин. Скажімо, в Україні до цих міфічних 133 “народів - нацменшин” належать 79 спільнот, які за чисельністю налічують від трьох осіб до сотні. Серед них, зокрема, представники Півночі Росії: алеути - 6 осіб, юкагири - 12, євреї середньоазіатські - 13, ітельмени - 18, тофалари - 18, долгани та енці – по 26, удегейці - 42, мансі й тувинці – по 43, нганасани – 44 тощо. І всі вони, без огляду на недавню осілість та мізерну кількість, мають виняткові права національних меншин, зокрема, і на здобуття освіти рідною мовою.
А от, скажімо, в Німеччині проживає 128 тисяч українців (дані за 2018 рік), але вони не визнані національною меншиною, хоча перша хвиля українських емігрантів докотилась туди ще понад 125 років тому. Так постановила німецька влада і це її право, яке не вступає в конфлікт із законодавством ЄС. Адже кожна національна держава в ЄС встановлює власні характеристики щодо етнічних груп і впроваджує власні норми, які регламентують їх статус. Влада ж в Україні мала б більше дбати за права українців за кордоном передусім в ЄС, де їхня чисельність сягає в окремих державах до 2.5%, ніж за права національних меншин в Україні, з найбільшим відсотком (не беремо до уваги росіян) – 0,6%.
Водночас як влада збирається втілювати в життя закон про національні меншини, оскільки з офіційних документів громадян України вже давно вилучена графа національність? Буде складати окремі списки членів громад національних меншин? А за яким критерієм? Тут відверто проглядається штучно надумана проблема національних меншин в Україні, що буде супроводжуватись масовими зловживаннями. Влада, як і її попередники в радянські часи, знову використовує нацменшини як інструмент зросійщення українців. Вперта спроба внесення у Закон про національні меншини провокаційних змін природно викликає в українців євроскептицизм. Однак, влада, для власного збереження, але на шкоду Україні, продовжує діяти за принципом - розділяй і владарюй. Це закономірно призводитиме до зростання міжнаціональної напруженості в Україні, що в умовах війни є злочином.
Навпаки, владна верхівка мала б об’єднати все населення навколо державотворчої нації та державної української мови. Ще у 2021 році Конституційний суд України виніс рішення, яким визнав відповідність чинного мовного закону Конституції та міжнародним зобов’язанням України. Потрібно припинити шантажувати громадськість правами нацменшин. Адже саме через заклики представників найбільшої у нас російської нацменшини ввести російські війська - з 2014 року вся Україна спливає кров’ю!