10 грудня відзначаються дві різні, але взаємопов’язані дати – Міжнародний день прав людини й Міжнародний день прав тварин. Перша (75 років) - походить від Загальної декларації прав людини, ухваленої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. Друга (25 років) - заснована на підставі першої рівно через 50-років у 1998 році.

Така спорідненість у правах між людиною і тваринами дає всі підстави для використання аналогій, зокрема, в понятті національності. Люди поділяються на раси, а раси - на національності (етнічні групи). Тварини поділяються на групи, а групи - на види, підвиди тощо. Звідси поняття національної приналежності людей, так і видової відмінності між тваринами є постійними й незмінними. Скажімо, коли свиня переходить у хлів корови, то вона не стає коровою. Так і для прикладу, етнічний росіянин, який переїжджає з Росії в Україну, не стає етнічним українцем.

Поняття національності, як етнічної приналежності, є вкрай важливим, бо дає правильне розуміння усіх суспільних змін та процесів. Адже, національність – це категорія офіційної класифікації та пов'язаної з нею самоідентифікації осіб на предмет належності до певної спадкової спільноти з особливими культурними характеристиками, зокрема мовою та звичаями. Представники однієї національності об’єднані спільною історією, землею предків, вірою, мають схожий менталітет (характер). В основі національності лежить кровно-духовна спорідненість її носіїв. Сукупність осіб однієї національності називається нацією.

Відповідно до міжнародного права кожна нація має право на самовизначення, тобто на створення власної національної держави. Цим правом спробувала у 1991 році скористатись й українська нація. Однак, незалежна держава була лише проголошена, адже влада, фінанси й економіка не були перейняті українською нацією, а залишились в руках керівних націй колишньої метрополії (росіян та євреїв). Отже, нинішня держава Україна по суті є квазінезалежною.

Водночас Україна залишається мононаціональною державою. Оскільки українці за національністю складають 78% (дані останнього перепису 2001 року), а це понад 2/3 населення (критерій ЮНЕСКО для моноетнічності держав). Жодна з національних меншин не сягає й 1%, якщо не брати до уваги 17% росіян, які несуть моральну відповідальність за війну Росії проти України. Тому, будь-які спекуляції на багатонаціональності України не мають під собою жодного підґрунтя.

Для узаконення своєї влади в Україні нащадки колишніх окупантів вирішили стерти з офіційного вжитку саме поняття національності, вилучивши його з паспортів громадян, свідоцтв про народження та інших документів. Мовляв, тепер - всі українці. Тут на озброєння неукраїнська влада в Україні взяла псевдонауковий термін «політична нація». Адже нація може бути тільки етнічною, все інше – це громадянство. Отже, відбулася звичайна підміна понять і начебто проблема зникла сама собою.

Тепер для визначення національності в Україні доводиться користуватись давно перевіреним дідівським методом – за етимологією (походженням) прізвища особи. Для українців характерними у прізвищах є закінчення: -енко, -ук, -юк. Для росіян: -ов, -ін тощо. Здебільшого так вдається правильно встановити національність, за незначними винятками. Слід також пам’ятати, що радянська влада часто русифіковувала українські прізвища. Але 30 років - це достатній термін аби повернути собі первісне прізвище. У будь-якому випадку публічні особи мали б пояснювати суспільству своє етнічне походження. Зокрема, позаяк це зробив Президент України єврей В.Зеленський.

Стаття 24 Конституції України стверджує, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень, зокрема, за ознаками етнічного походження, мовними ознаками тощо. Однак, національні меншини, передусім єврейська (0,2% населення) в Україні володіють привілеями на владу та бізнес. Їхні представники непропорційно чисельно представлені в ОПУ, КМУ, ВРУ, силових структурах, серед олігархату. Натомість українці за етнічним походженням обмежуються у зайнятті державних посад, в бізнесі, де складають незначну меншість. Чимало у владі позасідало і росіян, що в умовах війни з Росією, за світовими практиками, взагалі не повинні допускатись у владні кабінети. Звідси влада в Україні сформована всупереч Конституції і є незаконною. Такий стан в народі давно охрестили «внутрішньою окупацією».

На всі ці проблеми міжнаціональних стосунків перш за все повинні звертати увагу націоналістичні організації чи окремі націоналісти. Ну не всі націоналісти зі зброєю в руках воюють на передовій. Адже в чому відмінність, по-хлопськи, між комуністами й націоналістами. Перші - всі проблеми пояснюють боротьбою класів, а другі – боротьбою націй. Викривати тотальні випадки національної несправедливості завдання саме націоналістів. Одна справа пройтися маршем зі смолоскипами або вшанувати героїв минулого, інша річ - націоналістична пропаганда і відстоювання українських національних інтересів сьогодення. Чи маємо ми моральне право називати себе бандерівцями, коли наче б то не помічаємо окупації, яка точить Україну зсередини.

Нам українцям потрібна міцна Українська Держава. Ми чужого не хочемо, але і свого не віддамо. Як співається у Державному Гімні (Славені): ми, браття, ще запануємо у своїй сторонці. Наше гасло «Україна для українців», бо інакше буде Україна – для міжнародного базару!