Треба показати патріархові Варфоломію, що українці – не пасивні спостерігачі у боротьбі за свою Помісну Церкву

Між тим, спочатку візит Його Всесвятості обмежувався тільки Києвом. І це зрозуміло – візит короткий, часті перельоти не так вже дешеві (не повезеш же статусного гостя по наших дорогах, навіть після виділених минулого року на їх ремонт 35 млрд грн з Фонду боротьби з Covid-19 і 61 млн грн, що призначалися на онкодіагностику!). Головне ж – часті подорожі можуть бути надто стомливими для престарілого патріарха. А інакше відвідати в рамках короткого візиту і столицю й Західну Україну не вийде.

Очевидно, що патріарха Варфоломія везуть на Франківщину і Львівщину на «оглядини» церковної нерухомості – тих самих історичних ставропігій, які обіцяв йому від імені України пан Петро Порошенко.

І їхати патріархові потрібно обов’язково самому. Він добре розуміє: що Порошенку, що Зеленському – вибачте, глибоко плювати на православ'я та українську церкву саму по собі, вони переслідують власні скороминущі фінансові й політичні інтереси, а тому не проґавлять можливості заощадити на шкоду Матері-Церкви (Матері-Церкви православних українців, але не їхній). Ба більше, вони обіцяли нерухомість у столиці (тому і їхати куди-небудь ще не планувалося), але не здійснили цього. Яка тут може бути віра «на слово»?

Та й сліпо покладатися на своє оточення не слід. Як мовиться, «довіряй, але перевіряй» – якщо не своїх священнослужителів, то хоч би їхні доповіді та висновки. Краще таки своїми очима побачити, про що йдеться «на землі». Так Його Всесвятість може думати. Адже ті константинопольські сановники, хто займається відносинами з Україною, знають нашу мову та реалії – переважно самі мають українське походження, а значить «можуть увійти до змови» з владою або «надто довірливо» поставитися до їхніх запевнень. А тих хто не знає української (як, наприклад, митр. Еммануїл Адамакіс) – легше ввести в оману, а то й просто підкупити (коли вже Преосвященнішому Екзархові не бути патріархом через гей-скандал з приводу його стосунків із єп. Мелітінійським Максимом Пафілісом, як тоді не хотіти хоч би на старості пожити по справжньому спокійно і красиво?).

І справді, якби такі різні й такі єдині у своєму походженні президенти були щирими патріотами та по-справжньому хотіли відновлення Єдиної Помісної Православної Церкви – хіба погодилися б вони віддати святині ПЦУ у той час, коли найбільші ставропігії, зокрема в Києві, зайняті московськими окупантами? Ледве спробували підняти тему звільнення лавр, але в підсумку наша влада не зробила нічого. Побоялися промосковських диванних експертів і пропагандистів, побоялися піти проти олігархів, що стоять за ними, повелися на погрози Кремля, хоч всім і відомо, що рівень підтримки Московського патріархату швидко знижується, а їхні заходи просто проплачуються.

Можна було б сказати, що такої зради ніхто не чекав, але на жаль, після того, як Порошенко аналогічним чином викинув митрополита Макарія з кафедрального собору УАПЦ і передав Андріївську Церкву Константинополю – сказати так вже не можемо.

Чи варто чекати іншого від Зеленського, який постійно підкреслює своє єврейство й так і не визначився з тим, кого ж він шанує, бійців УПА або діда – радянського офіцера, що розстріляв протестувальників на Майдані в Кривому Розі в 1963 році. Чи можемо сподіватися на піклування про церкву від того, хто хвалиться тим, що саме він, єврей, а не українець, перебуває (зусиллями міжнародного злочинця Бені Коломойського) при владі в нашій країні? Питання риторичне. Варто згадати хоча б заяви ставлеників нинішнього президента – пана Олександра Ткаченка та пані Олени Богдан, яка демонструє абсолютну некомпетентність, – про «міжконфесійний діалог», нібито невідповідність міжнародному праву закону №2662-VIII, що вимагає перейменування УПЦ, а також про необхідність дочекатися «закінчення терміну оренди» Києво-Печерської та інших лавр агентами ФСБ у рясах. Не будучи щирими українцями за самосвідомістю, вони надто бояться за свої власні інтереси, аби відстоювати інтереси Українського Народу, Держави й Церкви. І всі їхні заяви – можливо, навіть щирі, – про рівновіддалену від усіх конфесій політику – у кращому разі напівправда. У ситуації війни з Росією будь-яка віддаленість від українського – це підтримка нашого одвічного ворога.

Крім того, всі ж розуміють, що переважна більшість представників нашого чиновництва так і не виробили в собі бажання працювати на благо України, залишившись пристосованцями. На перший погляд, це непомітно, але по факту в країні стало більше уваги приділятися юдейським релігійним святам, будівництву і відновленню синагог, налагодженню взаємовідносин органів влади з єврейською спільнотою. І все це почалося після того, як президентом стала людина, яка при кожній зручній нагоді підкреслює своє єврейське походження.

Заявляючи про релігійну нейтральність, було б просто дурістю з боку Зеленського справді вірити, що вона досягається виключно «особистим прикладом», а не особливим контролем і суворим припиненням проявів підлабузництва. Але президент таки не дурна людина, принаймні, у жвавості розуму йому важко відмовити. Отже, якщо в цьому напрямку свідомо нічого не зроблено, це означає тільки те, що рівновіддаленість – лише на словах.

Так що єдине, що нам залишається – це самим захищати свою церкву. Ніхто не відстоюватиме інтереси неньки-України окрім самих свідомих українців. Саме ми маємо зустріти патріарха Варфоломія, тому що він є гостем передусім українського народу, а не пана Зеленського.

Ми щиро вдячні Церкві-Матері в особі Його Всесвятості за Томос про автокефалію. Архієпископ Константинополя – Нового Риму, який по праву є центром світового православ'я, стикається з багатьма викликами, і ми маємо бути готові завжди підтримати його. Але водночас, як вірні сини й доньки Київської Церкви ми маємо в першу чергу захищати її та свою країну. І щодо цього патріарх Варфоломій, на жаль, зробив не все необхідне. Зокрема, чому Його Всесвятість дозволяє архієреям Вселенського престолу, що до скасування Томосу 1686 року перебували в юрисдикції Московського патріархату, досі служити в Україні, не тільки працюючи проти Святішої Церкви України, а ще й заперечуючи законну владу і привілеї самого Константинополя? Чому Вселенський патріарх не вживе заходів?

Зеленському та його ставленикам, як і команді Порошенка – байдуже, вони не запитають про це. І рано чи пізно таке ставлення викличе в патріарха Константинопольського сумніви в тому, що Україні справді потрібна власна автокефальна Церква. І, звичайно, це не додасть йому бажання сприяти розвитку ПЦУ і визнанню її автокефалії у православному світі. Тому саме свідома частина Української Нації повинна – зокрема, власною ініціативністю, вимогливістю і готовністю стати на захист справедливих інтересів Святішої Церкви України, – не допустити розчарування патріарха Варфоломія в його місії та в тих воістину історичних рішеннях, що він вже зробив для об'єднання Київської Церкви.

Зустріньмо Вселенського патріарха хлібом-сіллю, але не віддаймо ставропігій, що зараз знаходяться під омофором митрополита Київського, поки не допоможемо Матері-Церкві приструнчити успадкованих від Московського патріархату архієреїв, що служать Кремлю, не визнають ПЦУ і ведуть відверто антиукраїнську діяльність!

Світлана Гойко для Leopolis.news