logo
29/07
26/07
08/07
07/07
26/06
22/06
18/06
16/06
13/06
06/06
02/06
01/06
2 ...

Ковток «свіжого повітря»: історія переселенки, яка не втрачає віри у майбутнє

18-06-2022 12:342124

Ковток «свіжого повітря»: історія переселенки, яка не втрачає віри у майбутнє
Фото: ЛОДА

32-річна Світлана народилася в Харкові  і думала, що це місто назавжди буде  для неї домом…Тепер  жінка разом із двома дітьми перебуває в одному із містечок на Львівщині, рятуючи своє життя від ракетних обстрілів росії. 

Станом на сьогодні через повномасштабне вторгнення російської федерації на Львівщині перебуває 242 тисячі людей,  а загалом в Україні кількість внутрішньо переміщених осіб перевищила 8 млн.

Жінка працювала вчителькою англійської мови, а двоє синів ходили на бокс, і  вважали це найкращим видом спорту. В рідному Харкові у родини була своя квартира та дача, машина та бізнес, який вони любили всім серцем. Чоловік харків’янки залишився в рідному місті та щодня рятує людей. Світлана розповідає, що Тарас працює медиком, тож не міг залишити свою роботу та поїхати з ними. 

На прохання нашої героїні матеріал не містить її фото та фото її дітей. 

«Коли прийшли росіяни, ми залишили все в Харкові та поїхали до Львова, тому що знали, на заході  безпечніше. Кілька днів ми були в родичів, але у них було мало місця і ми знайшли прихисток у школі. Сталось так, що ми чули обстріли з першого дня вторгнення. Тому, не зволікаючи, залишили все, щоб врятувати своє життя», – розповідає  Світлана.

З її  слів, перші тижні на новому місці були найважчими, адже навколо не було  ані знайомих облич, ані улюблених вуличок, ані спортивного майданчика.

 «Ми тоді не жили, а ніби існували. Щохвилини оновлювали стрічки новин, щоб нічого не проґавити, а як тільки бачили, що знову бомбили Харків – дзвонила чоловікові, аби переконатися, що він живий і з ним все гаразд.  Це було дуже страшно, тому що ти розумієш, що нічим не можеш допомогти й нічого не можеш зробити, аби все це жахіття якомога скоріше закінчилося».

З часом стало легше. З’явились знайомі, діти знайшли нових друзів та почали відвідувати онлайн уроки, переселенці влюбували нові  вулички для прогулянок. Життя почало ніби  вирувати по-новому, але все ж війна не давала дихнути на повну. 

«Коли я зрозуміла, що не можна щодня плакати – все змінилось. По-перше, я знайшла чим захопити для дітей, вони почали займатися футболом. По-друге, зрозуміла, що за ради них я повинна бути сильною і робите все, щоб хлопці знали – все це тимчасово. Я почала шукати роботу, щоб заробляти хоч якісь кошти тут, на місці. Успіхів поки що нема, але я вірю, що скоро все налагодиться».

Тим часом жінка вирішила не сидіти без діла.

«Я знайшла місце, де можу волонтерити й це було моє одне з найкращих рішень останнього часу. Неподалік від нашої школи є будівля, в якій сортують продукти для військових, плетуть сітки, приносять різну медичну допомогу. Вже за кілька днів я вже зналася на медикаментах, вивчила які ліки проти якої «болячки», навчилася плести сітки та тепер розказую іншим, як це правильно робити. Крім того, я почала з дітьми  активно вчити українську мову, адже до війни  ми розмовляли російською. Знаходжу правила в інтернеті, намагаюся за допомогою ігор заохотити їх до навчання, задаю їм домашні мовні завдання». 

Мама хлопчиків каже, що дуже рада чути повсюди українську мову, тому що в Харкові звідусіль лунала російська. 

«Хай як сумно це казати, але моє місто було повністю російськомовним. Українську я добре знала, але з часом почала забувати. Зараз маю прекрасну нагоду вивчити та вдосконалити мову так, як хотіла ще давно. Звісно, що одразу перейти на державну складно, але я стараюся».

З усмішкою на обличчі Світлана розповідає, що вже знайшла своє нове покликання – допомагати людям. Каже, коли приходить усвідомлення, що її праця може врятувати життя хоча б одному військовому – на душі стає дуже тепло. 

«Коли ми повернемося в Харків, а ми це зробимо обов’язково, в планах навіть до осені,  я хочу зробити свою волонтерську організацію  і допомагати тим, хто того потребує. Такі справи показують, що ти можеш провести свій день з користю для когось, а не лише для себе. Мої діти теж знають, як важливо допомагати і тепер ходять зі мною плести сітки. А ще, вони зробили своє «організацію» і навчають маленьких хлопчиків, які живуть з нами, грати у футбол: показують їм вправи, заставляють бігати, присідати і т.д..»

Родина жінки стає прикладом для тисячі українців, які вимушено виїхали з окупованих територій. Навіть маленька справа може допомогти якщо не військовим, то простим людям, які залишилися у гірших обставинах. 

«Я щиро раджу отримувати від життя те, що ми можемо дати іншим. Добро завжди повертається, повірте. Одна година плетіння сіток замість листання стрічки в інстаграмі врятує життя військовому, який натомість врятує життя сотням… Вірте у майбутнє та не думайте опускати руки. Ми сильна нація, яка подолає будь-які проблеми, навіть такі, які здаються, нездоланними…»

Вікторія ВІТЕР для Leopolis.news

Публікацію підготовлено в рамках проєкту «Ми з України!», ініційованого Національною спілкою журналістів України