logo
01/02
27/01
23/01
20/01
16/01
11/01
09/01
05/01
02/01
26/12
22/12
19/12
16/12
12/12
2 ...

Мир не приходить сам по собі: за нього треба боротись, а інколи – воювати і вбивати

28-11-2022 11:381302

Мир не приходить сам по собі: за нього треба боротись, а інколи – воювати і вбивати

Як говорить Віктор Біщук, з 25 лютого і на невизначений термін для нього журналістика то лише хобі і задавнена «хвороба». Він, головний редактор львівського інформаційного сайту Дивись.info, практично з першого дня війни поміняв клавіатуру редакційного комп’ютера та мікрофон ведучого  на ТРК «Перший Західний» на військову форму та автомат. І з цього часу  – він боєць 103-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних сил України.

«24 лютого, приблизно о 5 годині ранку, до дружини подзвонила сестра з Харкова з криком в трубці: «Нас бомблять!». Так я дізнався про те, що почалась війна, – згадує Віктор Біщук. – Наступного дня під час обідньої перерви записався в тероборону. А в суботу зранку з речами був в одному секретному місці на околицях Львова. Почалися інтенсивні вишколи, патрулі, наряди,  шикування, блокпости, вогневі точки. Удома не ночував місяцями». 

Багатьох колег по журналістському цеху у Львові, відверто кажучи, здивувало рішення Віктора Біщука піти в територіальну оборону. Він, батько трьох дітей, екс-заступник директора потужної комунальної телерадіокомпанії, популярний телеведучий у січні 2022 року очолив новий і перспективний інформаційний проєкт. Але хто знає Біщука, той розуміє його мотиви.

Він завжди був нетерпимим до лукавства, брехні, фарисейства та продажних політиків. Гасло «Україна понад усе» є для нього не простими словами, а лейтмотивом усього його життя та професійної діяльності. Тому він сьогодні там, на сході України, захищає від новітніх орд свою сім’ю, свою родину, свою націю, свою державу і свої життєві, філософські принципи вільної і незалежної від кремлівської тиранії Людини.

«Моє сумління перед самим собою чисте. Я зробив для себе цей вибір сьогодні. Можливо, я був би корисніший як журналіст, але я робив свій вибір і несу сам відповідальність за нього. У нас просто немає варіантів. Ми повинні боротись далі. Ми не маємо права здатись. Ми вже це пробували і 100 років тому, і 30 років тому. Ми намагались жити так, ніби по ту сторону від кордону на сході живуть цивілізовані люди. Домовлятись з ними як з людьми.

Але ці істоти завжди ставили нас перед фактом: немає там людей. І кожна така спроба завершувалась смертями. Нашими смертями. Від голоду, від куль. А тепер від «Градів» і «Калібрів». Завжди, завжди один і той же результат. Неважливо царська, червона чи путінська, але росія несе смерть. Завжди. Тому не має значення здамося ми чи ні. Підпишемо угоду чи будемо воювати. Вони будуть нас вбивати. Або відкрито, як зараз, або приховано. Задушать в «братських» обіймах. Але коли ми будемо боротись, то матимемо шанс. Бо світ сьогодні (вперше за всі часи!) на нашій стороні. На стороні Світла, а не безпросвітнього Мороку.

Тому, попри страх, біль, сльози, втрати і руїни маємо боротись. Це єдиний наш шанс. Це просто треба прийняти. Маємо стати нацією, яка воює. Війна повинна стати реальністю для усіх. Нам потрібно усвідомити, що по ту сторону нелюди, які прагнуть нас знищити. Стерти, асимілювати, розселити по таборах... Така наша доля жити поруч з монстрами. А з монстрами неможливо домовитись їх треба бити до тих пір, поки не ослабнуть настільки, що не матимуть сил для нападу. І це в наших силах. Тому в нас немає варіантів: МИ НЕ МОЖЕМО ЗДАТИСЬ», – ділиться своїми роздумами Віктор Біщук.

Він говорить, що єдиним безсумнівним позитивом цієї тричі проклятої війни є знайомства з чудовими людьми. Тільки тут, на війні, видно професіоналізм найвищого гатунку. Банальна фраза, але так і є: війна справді показала справжні обличчя людей, які тебе оточують. І ці обличчя прекрасні!

«Чорнобаївка, Снігурівка, а трохи до того – Ізюм, Лиман, Ямпіль і багато, багато інших назв. Я якось так несподівано для себе з’ясував, що давно не радію цим новинам. Вони не викликають такого, знаєте, спортивного азарту: «А, ось вже і Херсон поруч, і Донецьк, і Крим, і Москва, егегей!». Бо за кожним таким вже тепер вільним селом чи містом – люди. Ні, не так – Люди. Ті, з ким ти вчора разом обіймався при зустрічі, ділився волонтерськими підгонами, радів випадковій зустрічі біля «Нової пошти» в Краматорську (тої самої, що на Олекси Тихого, ага), списувався «по зеленому» або «по синьому» і обіцяв зводити на найкраще пиво в Україні, після того, як повернемось. Дивувався: «Ну от той то, чого сюди пішов?». Або не був знайомим з ними взагалі, але знав їх через пости спільних друзів. І дивився на їх обличчя на фотках і навіть трохи заздрив таким крутим, красивим і натхненим.

А потім, раптом читав, що його вже немає. І я не про те, що не варто радіти. Кожне таке село і місто, кожна Стельмахівка, Снігурівка чи Озерне – це не просто позначки на карті Deep state чи назви у звіті Генштабу. Це ЛЮДИ – найкращі, прекрасні, найсміливіші. Це чорні плями в нашій пам’яті, які завжди ми будемо нести за собою, озираючись, і розуміючи, що тут вже немає чим заповнити. Ось тут вони були поруч і от їх вже немає. Бо віддали своє життя за невідомий нікому населений пункт на півночі Харківської області. Бо тоді, в лютому, пішов. А міг не йти. Але – не міг не йти. Я б у кожному звільненому селі і місті змінив би назви вулиць на імена і прізвища тих, хто їх звільняв.

Завжди, завжди, завжди – пам’ятайте про ціну. Це імена і обличчя. Коли говорите чи пишете про Херсон, про Ізюм, про Лиман, Ямпіль – пам’ятайте про них. Про найкращих із нас. І ще одне. Коли ти на лінії зіткнення – це завжди страшно. Не вірте тому, хто каже, що не страшно. Але також знайте, що коли ви засинаєте ввечері у своїй квартирі чи будинку, то невиспані, втомлені, але ввічливі хлопці із золотими левиками на шевронах десь поруч чи далеко на сході бережуть ваш сон», – каже Віктор Біщук.

У практично зруйнованому до щенту Сіверську він супроводжує знімальну група американського телеканалу CNN, яка фіксує звірства, які щодня чинять росіяни всюди, куди можуть дотягнутись. Світ має бачити, що відбувається в Україні – в деталях і крупними планам. І має розуміти, що лише стійкість українців відділяє цивілізацію від російських орків. Якби не фантастична, неймовірна впертість українців – не відступати, не віддавати своє, не здаватись, то так могли б виглядати міста в Східній Європі.

Біщук жартує, що українські солдати пробують розуміти НАТО, яке не хоче втягуватися у велику війну. Але тоді вони мусять дати Україні далекобійні ракети, танки та літаки і ми все зробимо самі. І за пів ціни, навіть, профілактично ЗСУ може повторювати це кожних кілька років. «Русскій мір» завжди несе смерть. І ще гірше смерті – чорну і безмовну безнадію. І тільки Солдат з українським прапором на шевроні стоїть між вами, між вашим мирним містом і ордою, яка ладна весь світ перетворити на попіл на догоду своєму підстаркуватому божку. Віктор просить пам’ятати про це у своїх мирних домівках не лише українців, а й європейців! Від мужності українського народу зараз залежить майбутнє усього світу.

«Дайте миру шанс, каже нам Джон Ленон зі стіни будинку в Ізюмі. Того самого Ізюму. Одного з небагатьох вцілілих будинків. Знаєш, Джоне, так і робимо. Але така штука, знаєш, ми зрозуміли, що мир не приходить сам по собі. За нього треба боротись. А інколи, навіть воювати. І вбивати. Бо інколи (а росіяни то саме той випадок) справжній мир тримається на силі. Знаючі люди кажуть, що на балансі сил. Але то таке, нюанси. Будемо сильними – здобудемо мир. Ми тримаємось і ми переможемо! Хтось волонтерить, а хтось з автоматом в руках. У кожного своя місія на нашій землі. Для когось із вас стало новиною, що для них людське життя, гідність – це ніщо? Що заради своїх підлих цілей вони готові хоч цілий світ винищити? Хіба ви не знали, що єдиним способом вберегтись від них –  це бити їх.  Бити доти, доки вистачить сил. Краще – їхніх. Тільки міцні та системні звиздюліни. А не апелювання до гуманістичних цінностей, добра, Бога, милості чи ще чогось.

Бо весь свій дикий і збочений «русскій мір» росіяни побудували на запереченні того, що прийнято називати загальнолюдськими цінностями. Усі ці ваші Женевські конвенції, Гаазькі трибунали, якими ви їх лякаєте, це ні про що. Вони з них сміються. Вважають це слабкістю, яку треба використовувати. Тому ми ніколи з ними не домовимось. Немає бази, системи понять, на якій ми можемо з ними домовитись. Ми їх можемо лише перемогти – загнати назад на болота, закрити кордони та ізолювати від себе і від світу. Або програти... Але тоді нас не буде. Тому й говорити про це немає сенсу. Терор і залякування – це інструмент. Його мета – очевидна: зламати волю до опору. Але коли здамось, нас це не врятує. Мусимо бути сильними. Оце – якраз той час. Єдиними. Ми мусимо воювати. Усією країною. Кожен так як може – зброєю, словом, грошима. Бо програємо – нас не буде. Бо це саме той, вирішальний час!», – звертається до усіх українців, усіх європейців, усіх людей, які обстоюють загальнолюдські принципи свободи, демократії, права бути самими собою і жити в мирі, журналіст і воїн Віктор Біщук.

«Це портрет Тараса Шевченка, який висить на позиції одного з наших батальйонів. На самому передку, де між ними і ворогом лише кількасот метрів поля. Такий, ну, ви самі бачите, простенький. Просто на папері, прибитий цвяхом до дерева. Такі, тільки в рамках, були популярні в 90-х в офіційних закладах. А ще в шкільних підручниках. А тут – в посадці, поміж окопів, бліндажу, ящиків з БК, і наметів. Там, де немає нічого зайвого. Просто уявіть. Там, де кожного дня обстріли, гради, ворожа авіація і танки. Де можлива смерть отут, поруч, на відстані менше кілометра. Наші приїздять на позицію, закопуються в землю і вішають портрет. Не Бандери (а чого ще чекати від цих галичан? Не Матері Божої (це було б, може, і доречніше за цих умов). А портрет поета. От ви можете собі уявити портрет Лєрмонтова чи Пушкіна, чи хто там ще в них є, в окопах рашистів ? Я – ні. Але, знаєте, я не бачив більш доречного місця для Шевченка, аніж там, на передовій. І коли нам будуть розповідати за «маленьку українську культуру», згадайте це фото. Бо якось так складається, що там, де в окопах зображення поетів, там культура не може бути «малою». І тим бійцям, десь там, на Донеччині, в окопах, не треба пояснювати за що воюємо. Бо вони й самі знають: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!», – розповідає ось таку історію з портретом Кобзаря Віктор Біщук.

Війна залишає глибокі шрами – довжиною в покоління. Шрами-окопи ще довго заростатимуть на нашій землі. Шрами на тілі також затягнуться. Але шрами в душі будуть жити доти, доки житиме людина. І немає на то ради. Але сама ця страшна сьогоднішня війна закінчиться. Добро завжди перемагає зло. Хоча часом дуже дорогою ціною. І Віктор Біщук повернеться до своєї коханої дружини, сина і доньок, друзів та рідних, улюбленої журналістики. Дай Боже, щоб це сталося якомога швидше.

Андрій БОЛКУН, Leopolis.news

Фото з особистої сторінки Віктора Біщука у Фейсбуці