ПЕТРУШЕВИЧ – ДИКТАТОР ГАЛИЧИНИ | Блог Ростислава Новоженця

Євген Петрушевич народився 3 червня 1863 року у місті Буську (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, тепер – Львівська область). Був українським громадсько-політичним діячем, правником, доктором цивільного і церковного права. В часи становлення Західноукраїнської Народної Республіки обіймав ключові державні посади Президента Української Національної Ради (19 жовтня 1918 — 1 листопада 1918) і Голови Української Національної Ради (1 листопада 1918 — 22 січня 1919). Після об’єднання ЗУНР та УНР в єдину державу (Акт злуки 22 січня 1919) Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Однак, через надзвичайну небезпеку, що виникла внаслідок польського наступу, Українська Національна Рада ЗУНР (ЗО УНР) 9 червня 1919 року в Заліщиках надала Євгену Петрушевичу спеціальні права уповноваженого Диктатора (верховного військово-політичного зверхника на час війни) і передала йому усю повноту влади (попередньо було скасовано парламент, суміщено обов'язки президента та голови уряду). Це рішення загалом було схвалене галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Є.Петрушевича усунули з Директорії, а щоби втримати надійний вплив на регіон, при уряді УНР утворено міністерство Галичини на чолі з галицьким соціалістом С.Вітиком. Але Петрушевич таки прийняв пропозицію Симона Петлюри приєднати УГА до Дієвої армії УНР для спільної боротьби з більшовиками за визволення України.

Після поразки визвольних змагань Є.Петрушевич опинився на еміграції (спочатку у Відні), де продовжував боротьбу за відновлення незалежності ЗУНР на міжнародній арені. Він разом з іншими урядовцями ЗУНР в екзилі намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Галичини Польщі. У лютому 1921 Ліга Націй таки офіційно визнала окремішність Галичини й визначила Польщу тимчасовим окупантом за умови, що сувереном краю є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Однак, зокрема, під тиском Франції Рада амбасадорів Антанти в Парижі від 15 березня 1923 р. ухвалила рішення, за яким Галичина без жодних застережень відійшли до Польщі. З цього моменту Є.Петрушевич змушений був розпустити уряд ЗУНР в екзилі, ліквідувати дипломатичні представництва та місії за кордоном і скласти з себе повноваження диктатора ЗУНР.

Є.Петрушевич переїхав до Берліна, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу, поширював ноти протесту проти діяльності польської окупаційної влади, надсилав заяви до Ліги Націй, видавав газету «Український прапор», надавав морально-політичну підтримку інтернованим у Чехословаччині частинам Галицької армії.

Помер Є.Петрушевич 29 серпня 1940 у віці 77 років. Був похований у Берліні. Перепохований 1 листопада 2002 року на Личаківському цвинтарі у Львові.

P.S. 28 червня ц. р. на День Конституції ми з дружиною відвідали поховання (2014-2022), що у нижній частині Личаківського цвинтаря, українських вояків, полеглих у новітній московсько-українській війні. Декілька десятків могил наших героїв пригорнулись до каплиці, де похований Є.Петрушевич. Двері в каплицю були напіввідчинені. Мимоволі зайшли всередину. Жодного вінка, букета чи квітки! Жодної запаленої лампадки чи свічки! На будівлі каплиці (усипальниці) досі – жодного напису про покійного! Про Є.Петрушевича скромно згадують лише один раз на рік у його день народження. Тоді місцева влада засилає до цієї каплиці невеличку офіційну делегацію, яка покладає до могили Є.Петрушевича вінок та декілька букетів квітів. Але це ж Президент ЗУНР! Диктатор! Наскільки ж разюче різниться ставлення громадськості й влади у Польщі до Юзефа Пілсудського, який у ті часи був начальником держави, яка воювала проти ЗУНР. Надгробок могили Ю.Пілсудського у Вавелі (Краків) постійно потопає у свіжих букетах та квітах! Ось не в останню чергу чому поляки мають міцну національну державу, а ми українці досі Української України не спромоглись побудувати!