Бібліотека на Ринку – чи не єдине бюджетне місце на пл. Ринок у Львові, яке ще не окупували туристи. Але й там кипить життя, немов у казані. Чи легко керувати такою бібліотекою? Запитаймо про це в її директорки Тетяни Пилипець.

Таню, ти ж не відразу стала директоркою, правда?

До директорства в Бібліотеці на Ринку я працювала в дитячій бібліотеці на вул. Окуневського, де виросла з 4 років. Перед тим як стати директоркою Львівської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Романа Іваничука, я з братом Ігорем, професійним музикантом, протягом 20 років була тамадою на весіллях і святах, організаторкою родинного бізнесу, авторкою багатьох проектів. Потім – ведучою популярних львівських свят, наприклад пані Пампуховою. Увесь цей досвід пішов мені на користь, щоб вийти з режиму інкогніто і робити те, що приносить успіх.

Тобто на попередній роботі ти вдало поєднувала свій хист і професійні навички?

Я раніше також працювала в бібліотеці, а у вільний від роботи час їздила зі Старим Левом (Видавництвом Старого Лева – ред.) на форуми і презентації. Це була велика творча робота, не кожному до снаги.

Тепер, коли ти здобула успіхи у своїй сфері, можеш багато що собі дозволити?

Професійний і особистий досвід цікаво обертається мені на користь. Однак я не прагну маніпулювати людьми заради особистої вигоди. Маю певну планку, за яку не дозволяю собі зайти. Моральні рамки завше пов’язані з цілями, які я собі ставлю.

Так, інколи хочеться ненадовго потрапити в зону комфорту, але я розумію, що, на жаль чи на щастя, дисгармонія – це і є моя гармонія, мій комфорт. Щось таке як великий неспокій. Тоді я жива і творча. Також не люблю створювати штучного ажіотажу. Хочу бути там, де я потрібна і де мені самій цікаво.

Що тобі допомагає залишатися собою?

Я дуже вірю в самоосвіту й самовдосконалення. Це мені передалося від тата, сина бандерівця і внука полковника УПА Федора Харачка, якого енкаведисти закатували в січні 1944-го в селі Жовтанці. Ми все життя багато дискутуємо, сперечаємось, обмінюємося думками. Тато для мене – взірець у житті!

Моя бабця колись рік провела у криївці. Там була єдина книжка – «Евгений Онегин», яку вона фактично вивчила напам’ять. Тому мене й назвали Тетяною.

Вимагаєш такої ж самоосвіти і самовдосконалення від своїх дітей?

Ні, я не вимоглива мама. Навпаки, діти цінують те, що я не дмухаю на них. А тепер, коли вони вже підлітки, бачу, як вони віддаляються і прагнуть бути самостійними. Головне – не тиснути на них. Син самотужки обрав професію і вирішив піти вчитися. Донька тепер зі мною спілкується більше як колежанка, шукає себе, захоплюється малярством. Хочу, щоб у них був вибір, особливо у площині українській. Я сама відкрита для світу. І тепер часто розмірковую про важливість моральних авторитетів: колишніх, таких як Василь Стус, Грицько Чубай чи Олег Лишега, і сучасних – їх дуже багато.

Не раз і не двічі бачила тебе модераторкою на презентаціях багатьох письменників. А сама ти щось пишеш?

Так, іноді я пишу невеличку прозу. Такі собі шкіци чи образки. І буває, виставляю їх у соцмережі під теґом #аобіцялажнеписати (сміється). Хочу восени запрезентувати свою прозу. Сподіваюся, це буде цікаво.

Сучасне життя лякає тебе чи дивує?

Знаєш, нам усім здавалося, що ми живемо реальним життям, але виявилося, що досі живемо навіть не в інтернеті, а ще в телевізорі. Тому живе спілкування з інтелектуалами для мене дуже важливе. Тоді я не почуваюсь, як у великій бульбашці.

Розкажи про відвідувачів бібліотеки.

У бібліотеку приходять різні люди, адже вона публічна. Дуже багато тих, хто бере книжки. Третина користується абонементом і бере видання додому. Але значна частина і тих, хто приходить на зустрічі, презентації чи самі створюють ці події. Якийсь відсоток тих, кого цікавить безкоштовний інтернет чи якісний Wі-Fі. Приходять і соціально незахищені особи. З усіма доводиться знаходити спільну мову.

Коли мені трапляється бувати за кордоном, я завжди цікавлюся життям тамтешніх бібліотек. Вони вже перейшли той період, який тепер триває в нас: щоб у бібліотеці і плели макраме, і грали в шахи, і презентували книжки. Там тепер існують просто бібліотеки. Так, у французькому Провансі я мала можливість спілкуватись із тамтешніми бібліотекарками. Вони знають про нас і наші проблеми, адже знайшли друзів на Сумщині та спілкуються через інтернет.

У всьому світі саме слово «бібліотека» – це престижно. У бібліотеках Східної Європи дуже популярними є візуальні тренди. Ось, наприклад, якась бібліотека облаштовує зону з рожевою підлогою і такими ж фотеликами – усі туди приходять, знимкуються, гарно проводять час. І цього вже достатньо для успіху.

Дякую тобі за цікаву розмову. Бажаю тобі наснаги і світлих думок, аби все вдавалось і розвивалось!

Спілкувалась Оксана КРИШТАЛЕВА, спеціально для Leopolis.news