04-12-2021 14:179725
1 грудня 1991 року, на всенародному референдумі 90,32 % українських громадян підтвердили Акт проголошення незалежності України. А вже наступного дня, 2 грудня, першою країною, яка визнала незалежність української держави стала Польща.
Більше того, поляки приготували привітання української незалежності ще до оприлюднення результатів референдуму, випередивши у цьому на кілька годин Канаду, яка другою визнала Україну. Як згадував тогочасний прем’єр польського уряду Ян-Кшиштоф Бєлецький у 1991 році, український референдум проходив у вихідні й польські політики зробили все можливе, аби дипломатична нота польського МЗС з визнанням незалежності України була надіслана якомога швидше.
Вітання з появою на карті Європи незалежної України 2 грудня 1991 року надіслав на адресу новообраного президента України Леоніда Кравчука лідер Польщі Лех Валенса.
Хоча, ще протягом літа та осені 1991 року проголошену Верховною Радою незалежність України вже привітали обидві палати польського парламенту, що було не лише свідченням теплих почуттів до України, але й досить ризикованим та сміливим кроком – адже ні Росія, ні США тоді ще не сказали свого слова.
Геополітична та безпекова ситуація в Східній Європі в 1991 році була дуже нестабільною і ніхто не знав, чого завтра очікувати від Москви. І чи не повторяться події 1956 та 1968 років, коли Кремль окупував країни, які наважилися на самостійний курс?
Починаючи з 1989 року, одним із фундаментальних принципів польської зовнішньої політики стала так звана «політика двох доріг», яка передбачала, що Варшава одночасно будує стосунки і з центральною радянською владою (Горбачовим) і з окремими республіками СРСР, в яких вирували незалежницькі настрої.
Польські дипломати, зокрема Єжи Марек-Новаковський згадують, що в Москві деякі політики навіть обговорювали та пропонували полякам ідею «поділитися відповідальністю за Україну, щоб кордон цієї відповідальності був встановлений близько давньої лінії по Збручу». Проте, до честі польських політичних еліт, які тоді були під впливом демократичних цінностей свободи і повною мірою орієнтувалися на євроінтеграцію, ніхто з них таких пропозицій не сприйняв серйозно і не вступав у розмови на ті теми.
До того ж Польща докладала зусиль для розвитку української суб’єктності та польсько-українських відносин на міжнародному рівні ще задовго до проголошення української незалежності. Під час першого візиту польського президента Леха Валенси до Вашингтону та розмови впливовим посадовцем у сфері безпеки і майбутнім міністром оборони США Вільямом Перрі, Лех Валенса так часто згадував про питання безпеки й оборони України, що Перрі його навіть запитав: «Пане Валенса, ви є президентом Польщі чи України?».
Польські еліти в 1991 році чудово усвідомлювали, що без незалежної України не буде незалежної Польщі. Польська преса на початку 1990-их років приділяла велику увагу розбудові діалогу Польщі з Україною, Білоруссю, Литвою, а Україна розглядалася як ключова партнерська держава у Східній Європі. Як зазначав Лех Валенса, польські політики кінця XX століття, турбуючись питанням незалежності України, виконували заповіт минулих поколінь польських державотворців.
В 1990-их з обох сторін навіть лунали пропозиції створення союзу Польщі, Словаччини, Угорщини та України. А також озвучувалися ідеї координації безпекової політики країн між Балтійським та Чорним морем – так званого Міжмор’я.
Ідея полягала в єдності оборонних зусиль країн, які в минулому постраждали від російської агресії та створенні спільного військово-політичного чи навіть економічного союзу, який би став надійним гарантом миру та стабільності у Східній Європі. Одним з епізодів цього діалогу стало створення Литовсько-польсько-української бригади у 2014 році. Однак, страшний сон Кремля – союз Міжмор’я так і не було створено, не в останню чергу через спроби посіяти суперечності в українсько-польських стосунках, за якими явно видніється рука Москви.
Валерій Майданюк для Leopolis.news