Росія у 2014 році окупувала Крим. Його інформаційний простір теж підпав під цілковите зросійщення. Зараз на півострові заблоковані українські телеканали, радіостанції та онлайн ЗМІ. Немає там і українських друкованих видань. Таким чином в Криму утворився інформаційний вакуум, практично повністю заповнений російськими медіа та пропагандою. Така ситуація створила попит на новини з Криму. Але на ділі нікому було їх писати, адже одні ЗМІ переїхали на материкову Україну, а інші почали писати про Крим в російському контексті. Професійних українських журналістів, які б фахово висвітлювали події на півострові, просто не залишилося.

Але цей вакуум почали заповнювати громадянські журналісти. Це ентузіасти та активісти, які займаються трансляціями з місць обшуків і масових затримань, фото і відеофіксацією судових хронік, інтерв’юванням постраждалих від репресій та родин політичних в’язнів. Громадянські журналісти стали чи не єдиною можливістю транслювання новин з Криму без російської цензури.

Громадянський журналіст Сервер Аяр біля будівлі Південного окружного військового суду в Ростові-на-Дону, де зараз судять більшість кримських татар

Надія Добрянська, координаторка проєктів Центру прав людини ZMINA, зазначає: “Громадянські журналісти висвітлюють ті події, які окупаційна влада не хоче показувати. А саме – масові порушення прав людини в Криму, релігійні утиски населення, зокрема кримських татар”.

Також вони висвітлюють історії сімей політичних в’язнів. Особливе місце у таких розповідях займають діти, адже вони залишились фактично без батька. І ці оповіді привертають більше уваги, бо людей зворушують такі акценти.

“Історії дітей політичних в’язнів зараз намагаються транслювати як розповідь про іншу сторону репресій. Тобто є основний рівень утисків - це історія батька, але також є похідні: це історії дітей, дружин, матерів” - розповідає журналістка та правозахисниця Лутфіє Зудієва.

За її словами, прикладом такої історії є шістнадцятирічний Амар Абдулгазієв. Це син Тофіка Абдулгазієва - з 2019 року він перебуває у СІЗО. З моменту арешту тата він почав приходити під будівлі суду і стрімити звідти, брати коментарі, спілкуватись з адвокатами. Він розповідає історію не тільки свого батька, а також висвітлює справи інших політичних в’язнів. Його вже тричі затримувала поліція. Зараз за ініціативою співробітників поліції і Центру з протидії екстремізму ним займається комісія у справах неповнолітніх. Але він продовжує свою діяльність. Його історія ‒ це історія дитини, яка фактично теж підпадає під репресії.

Окупаційна влада всяко перешкоджає роботі громадянських журналістів.

Лутфіє Зудієва розповідає про те, що їм обмежують доступ до судів. В одних випадках на засідання суду не пропускають під приводом того, що зараз пандемія коронавірусу. Через епідеміологічну ситуацію судові засідання роблять закритими і на них можуть бути присутніми тільки учасники процесу.

ЗМІ не допускають на закриті засідання. Таким чином журналіст не має можливості зафіксувати подію ні аудіо, ні відео формою, не може написати репортаж із зали суду і висвітлити в медіа судовий процес. В інших випадках судове засідання можуть закрити через те, що співробітники поліції додають до матеріалів справи знімки екрану (скриншоти сторінок з фейсбуку) з повідомленнями із погрозами. На підставі цього вони звертаються до суду із проханням зробити засідання закритим, бо хвилюються за свою безпеку.

Одні судді приймають рішення про закриття судового засідання, інші залишають його відкритим. Перешкоджають працювати журналістам й іншими способами. Поширеним є затримання громадянських журналістів.

Це відбувається у місцях масових скупчень людей, на мітингах, в судах. Хоча за законодавством Російської Федерації, яке фактично і незаконно поширюється на півострові, що є порушенням міжнародного гуманітарного права, журналіст має право безперешкодно перебувати будь-де. Адже він виконує свої обов’язки.

В останні місяці з’явилась тенденція затримувати журналістів разом зі звичайними людьми. З останніх випадків під будівлею Кримського гарнізонного воєнного суду затримали близько тридцяти людей, серед них було двоє журналістів. Тоді працівники поліції не розбирались хто і чому перебував під судом. І хоча журналісти повідомляють про те, хто вони і показують свою прес карту ‒ це майже не діє на поліцію і їх везуть у відділок. Там їх можуть затримати на кілька годин, а потім відпустити – це у кращому випадку, адже деколи затримують на декілька днів чи тижнів.

Щоб уникнути затримань журналісти одягають жилетки із написом PRESS і носять бейджі із своїми прес картами. Ще один з методів тиску на громадянських журналістів ‒ проведення обшуків і стеження.

“Наразі 10 кримськотатарських громадянських журналістів утримують у в’язницях або на домашньому арешті за сфабрикованими справами з політичних мотивів. Це громадянські журналісти «Кримської Солідарності» Амет Сулейманов, Марлен (Сулейман) Асанов, Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв, Сейран Салієв, Сервер Мустафаєв, Тимур Ібрагімов. Також політв’язнем є Асан Ахтемов – громадянський журналіст ініціативи «Нефес». Ще п’ятеро громадянських журналістів знаходяться під адміністративним арештом” ‒ розповідає Надія Добрянська.

Затримання громадянського журналіста Вілена Темнр‘янова біля будівлі Кримського гарнізонного воєнного суду в 2020 році

Обшук і затримання громадянського журналіста Айдера Кадирова а серпні 2020 року

Утиски щодо громадянських журналістів можна порівняти з репресіями шістдесятників. І ті, і ті були і є невгодними для російської влади.

“Кожна влада прагне захистити власне існування, тому прагне боротися з «незгодними». Однак рівень цинічності й жорстокості радянської системи у 20 ст. нікому не вдалося перевершити, і це тривало близько 70-ти років. Сучасна Росія – наступниця СРСР, яка продовжує бути носієм її символів і зберігачем репресивних традицій. Якщо порівнювати сучасні методи на допитах, поведінку силовиків – вони ідентичні” - пояснює Галина Почверук, провідна наукова співробітниця Музею шістдесятництва.

“Українські шістдесятники не вживали термін «дисидент», найчастіше вони говорили про себе як про учасників руху опору. Наш музей також розглядає їх як український рух опору радянській тоталітарній системі. Цей опір не був збройним, а культурологічний і правозахисний”, – додає вона.

Таким опором незаконній окупації Криму сьогодні є кримські активісти й громадянські журналісти. Це не збройний опір, але він є не менш небезпечним для окупаційної влади.

Розповідаючи та інформуючи суспільство про переслідування кримських татар, про порушення прав людей, особливо про право на свободу світогляду та віросповідання та право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, громадянські журналісти перешкоджають окупаційній владі творити масове беззаконня.

Одне прислів’я каже нам, що попереджений ‒ значить озброєний. В цьому випадку проінформований ‒ значить озброєний. Поширення інформації про затримання кримчан, особливо кримських татар, виходить далеко за межі інформаційної бульбашки Криму.

Чим більший розголос про незаконне позбавлення волі людей, тим більший шанс добитись їхнього повернення додому, до своїх сімей. Тому російська окупаційна влада не рада такому опору на півострові. І тут можна провести паралель із шістдесятниками.

“Шістдесятники виступали проти русифікації, а також за свободу творчості. Їх цензурували та переслідували за сфабрикованими звинуваченнями в «націоналізмі».

Громадянські журналісти в окупованому Криму розповідають про політично мотивовані переслідування та порушення прав людини, які вчиняє окупаційний режим, чим виходять за рамки дозволених тем цензурованої медіасфери російської влади. Їх переслідують за сфабрикованими звинуваченнями в «тероризмі» та «диверсіях» ‒ це сучасний еквівалент «найтяжчого» політичного злочину, яким був «націоналізм» в радянські часи” ‒ уточнює Надія Добрянська.

Фактично, російська окупаційна влада продовжує традицію репресій невгодних досі. Адже в Криму залишились люди із проукраїнською позицією. Вони фіксують текстово, аудіо чи відео порушення прав людини. Через діяльність громадянських журналістів про ці порушення дізнається суспільство. Не тільки в Криму й Україні, а це також виходить на міжнародний рівень. Міжнародна спільнота таким чином є проінформованою щодо переслідувань і затримань людей в Криму.

“Зрештою, розголос справ політв’язнів – це те, що береже їх від найгіршого поводження у місцях їхнього утримання. Адже якщо їх катувати, то про це буде відомо, зокрема, завдяки громадянським журналістам”, ‒ додає Надія Добрянська.

“Громадянські журналісти появились з поля активізму: це родичі політв’язнів, їхні близькі друзі чи просто земляки, які зрозуміли, що не можна просто сидіти зі складеними руками. Просто стояти під судом не продуктивно, потрібно розповідати про те, що відбувається”, ‒ акцентує Лутфіє Зудієва.

Тому ці люди взяли в руки телефони й почали фіксувати всі події. Та річ у тім, що цими журналістами стали представники різних професій ‒ від філологів до будівельників. Тому великою опорою для становлення громадянської журналістики були професійні журналісти-фрілансери, які приїжджали в Крим. Вони ставали певними наставниками, які вчили теоретичних основ журналістики. Вони вчили писати новини та розповідали, з чого вони складаються, вчили знімати репортаж і розрізняти середній і великий план.

Лутфіє Зудієва зазначає, що професійний рівень громадянської журналістики в Криму зріс через таку безкорисливу допомогу від українських журналістів, які приїжджали в Крим у відрядження.

Сьогодні деяким з цих журналістів через їхню професійну діяльність заборонений в’їзд на півострів. Тарасу Ібрагімову в’їзд заборонено на 34 роки, Альоні Савчук і Аліні Смутко ‒ на 10 років. Та список нев’їзних журналістів більший, тому сьогодні вся комунікація між громадянськими журналістами в Криму і на материковій Україні відбувається онлайн. Також через пандемію всі навчальні тренінги та зустрічі перейшли в онлайн формат, тому журналісти можуть підвищувати свій рівень професіоналізму дистанційно.

Інформації про точну кількість громадянських журналістів в Криму немає ніде. Насамперед це робиться у цілях безпеки. Інша причина – через те, що ця цифра постійно змінюється.

Лутфіє Зудієва поділилася з нами історією про те, як 27 березня 2019 року затримали трьох громадянських журналістів ‒ Руслана Аріхмеметова, Ремзі Бекірова та Рустема Шейхалієва. Зараз вони перебувають в СІЗО. У той день разом із ними заарештували одразу 25 людей.

Тоді зі всіх місць, де відбувались обшуки, люди почали надсилати фото, відео, текстові повідомлення про затримання. І пізніше ці люди приєднались до роботи “Кримської солідарності” як громадянські журналісти. А в день, коли затриманим обирались запобіжні заходи, до будівлі суду прийшли десятки людей, які включили телефони та почали вести прямі трансляції і фотографувати. Таким чином вони показали російським силовикам, що на заміну трьох затриманих громадянських журналістів прийшли десятки інших.

Громадянські журналісти активно проривають інформаційну блокаду Росії та федеральних ЗМІ. Вони продовжують писати й працювати в Криму, усвідомлюючи небезпеку і загрози через свою роботу.

“Я просто не можу мовчати, коли бачу, що людей переслідують в такій кількості. І при цьому розумію, що більшість цих звинувачень є безпідставними. Я відчуваю особисту відповідальність за те, що я є частиною цього суспільства. І ця відповідальність є на кожній окремій людині”, ‒ резюмує Лутфіє.

Громадянські журналісти проривають інформаційну блокаду Криму своїми матеріалами, які надсилають до українських ЗМІ. Часто на своїх сторінках у фейсбуці вони публікують відео, фото чи пости про певні події. Громадянські журналісти стали очима і вухами українських ЗМІ. Саме завдяки цим людям ми дізнаємось про події в Криму, про резонансні справи політв’язнів і про затримання активістів.

Ольга ГАХ, для Leopolis.news