На порозі нас зустріла привітна жінка – Людмила Боднар і запросила до квартири. «Кави чи чаю – що будете?», – люб’язно запропонувала вона. У квартирі – надто скромне умеблювання, і навіть спершу не вірилося, що колись тут жила прекрасна сім’я знаменитих дрогобицьких лікарів. Людмила Наумівна Боднар є дочкою Наума Яковича Каца і Віри Тимофіївни Мочульської. І для нас вона стала тією єдиною ниточкою зв’язку між минулим і сьогоденням, а також джерелом, яке допоможе розкрити весь трудовий шлях Лікаря. У статті ви довідаєтеся про характер, вдачу і навіть про тонкі сокровенні почуття Наума Каца, про його повсякденні переживання, які для всіх залишалися таємницею поза сімома замками, про проблеми медицини тих часів і сучасної доби. Тож до вашої уваги – інтерв’ю з Людмилою Боднар.

Наум Кац. Світлина Зенона Філіпова

Людмило Наумівно, розкажіть нам, будь ласка, про біографію Ваших батьків – Наума Яковича Каца та Віри Тимофіївни Мочульської.

Мої батьки за місцем народження – не дрогобичани. Дуже цікава історія моїх батьків у сенсі їхніх особистих стосунків, знайомства, і, оце власне, злиття двох людей з абсолютно різного коріння. Тому що мама є уродженкою глухого села Голики Іллінецького району Вінницької області, а тато мій – з Бессарабії. Спочатку це була Бессарабія, потім – Молдова, а згодом ця територія належала Одеській області Українській РСР, а саме – станція Окниця (тепер – Молдова – Ю.Ф.)

В Окниці він ріс, вчився у гімназії. Тоді це ще була румунська гімназія, бо Бессарабія належала Румунії. У початкових класах батько вчив французьку, німецьку, латину та, звичайно, румунську мови.

Коли Бессарабія стала радянською, вони виїхали у Вінницю. Там їх застала Друга світова війна. На той час татові було всього 12 років. Він був єдиним сином своїх батьків. Дід мій, Яків Наумович, пішов в армію, а бабця Розалія Юхимівна з моїм татом евакуювалися у Киргизію. Коли татові виповнилося 14 років, то його голова колгоспу посадив на коня і заставив щоранку піднімати жіночі бригади. Так, на той час там залишилися самі жінки. Він змушений був щоранку о п’ятій чи пів шостої будити, щоб вони йшли працювати на поле. Там вони дуже бідували і врятувалися тим, що бабця вирощувала тютюн. Вона його висушувала, а потім продавала та обмінювала на продукти. Тато розповідав, що об’їздив на коні майже увесь Тянь-Шань.

Потім у 1944 році вони поїхали у Вінницю, де у 1946 році тато закінчив школу із золотою медаллю. На той час він і думки не мав бути медиком. Спочатку поїхав в Одесу, бо був затятим романтиком. Він мріяв бути інженером з будівництва кораблів. В Одеському інституті інженерів морського флоту (нині – Одеський національний морський університет – Ю.Ф.) він провчився не більше пів року, а далі поступив на фізмат Вінницького педінституту. Він був прекрасним математиком і завжди мені казав, що математика – це та сама музика. Після закінчення першого курсу забрав документи і подав їх у Вінницький медінститут. І там на першому курсі зустрівся з мамою. Мама була на два роки старшою від нього.

Я все розповідаю паралельно і про тата, і про маму, бо не можу їх роз’єднати. Мама була старшою дочкою у своїх батьків. У неї був ще братик (наймолодший) і сестра. Її батько був засновником першого колгоспу. Помер у 1937 році від запалення легень. Як розказувала мама, десь прорвало греблю, він вирішував ці питання і всю ніч стояв по коліна у холодній воді. Відтак захворів, але на той час антибіотиків у нас на той час ще не було. Його не було чим рятувати, тому помер у віці 37 років. Коли почалася війна, то моя бабуся пішла у партизанський загін, і залишила трьох дітей самих на 14-річну маму.

Але бабуся Оксана вирішила й дочку прилучити до партизанщини. Тоді мама стала розвідницею. Яким чином? Партизанський загін скерував її у жандармерію працювати в їдальні, бо там була єдина радіоточка, де вона могла почути якусь інформацію про просування радянської армії. Вона потайки підслуховувала це радіо. Щоб увімкнути радіоприймач, їй треба було стати на стільчик. Одного разу вона вилізла на стільчик, потягнулася до радіоприймача, а в той час увійшов німець, побачив і вигукнув: «Partisanen! Partisanen!» А мама трохи знала німецьку і відповіла: «Ні-ні, я тут тільки пилюку витираю!» Звичайно, їй було страшно. Маю всі мамині документи із загону, на старому папері з печатками. На підставі цих документів їй потім видали партизанський квиток. Під час війни вона не вчилася. Після звільнення села вона «перескочила» через один клас і перейшла зразу у дев’ятий. Коли мамі виповнилося 20 років, вона поступила у Вінницький медінститут, де й познайомилася з татом.

Всі п’ять років навчання в медінституті мої батьки товаришували. Цікавим у складанні їхніх стосунків було те, що тато походив з традиційної єврейської родини, в якій був єдиним сином, а мама – з української родини, в якій до євреїв не дуже прихильно ставилися. Відбувся конфлікт з батьками в обидвох родинах. Спочатку моя бабця була проти тата, але потім, познайомившись з ним, дуже любила. У татовій родині мама і дідо були дуже проти цих стосунків. Тата у сім’ї називали не Наум, а Фіма (від Нухим) – таким було домашнє ім’я, бо Наум є більш світським.

От посадив дід мого тата перед собою і сказав так: «Поясни мені, чому ти, власне, її обрав?» А тато відповів: «Тату, я її просто приведу, поговориш з нею, подивишся і все зрозумієш». Так і сталося. Моя чарівна, співуча мама таке враження склала на свого свекра, що він дуже її любив і підтримував, а відтак і онучку. Так вони й побралися.

Отже, розкажіть про молоду сім’ю та її трудовий шлях.

У Дрогобич вони потрапили у 1955 році на пропозицію троюрідного брата мого батька, який на цей час проживав у Дрогобичі. І коли тут виникла потреба в лікарях, він їх про це повідомив. Тоді ще була Дрогобицька область. Вони із задоволенням приїхали у Дрогобич. Чому? Тому що після закінчення Вінницького медінституту, в якому вони вчилися на одному курсі, вони потрапили у село Нова Астрахань Луганської області (на той час – Ворошиловградської), і працювали там за скеруванням перші три роки. Жили у таких жахливих умовах і скруті, що коли надійшла пропозиція від татового троюрідного брата, то вони вирішили поїхати. Дрогобич тоді був обласним центром на Заході України. Щоправда, ще під час роботи в Новій Астрахані в мами проявилися неабиякі організаторські здібності, і їй запропонували залишитися у самому Ворошиловграді на посаді начальника оздоровчого відділу. Вона була непересічним організатором та відданою своїй праці. Але мама після деяких роздумів не погодилася. На той час вона вже була вагітна мною.

Далі вона поїхала до батьків мого тата у Вінницю, які жили у 9-кімнатній комунальній квартирі*. Цю квартиру я прекрасно пам’ятаю: дев’ять кімнат, величезна довга кухня, в якій кожен мав свою плитку. Там вона ще два місяці жила з батьками мого тата. А тато два місяці доробив у Новій Астрахані і поїхав у Дрогобич. Мама на той час зі мною, двомісячною дитиною, приїхала з Вінниці до Дрогобича.

Віра Мочульська, Наум Кац і їхня донечка Людмила, 1 січня 1958 р.

Вони відразу влаштувалися на роботу в поліклініці. Згодом, після відкриття неврологічного відділення у лікарні, який він очолив у 1966 році, лише один день на тиждень приймав пацієнтів у поліклініці. Тоді були черги, люди записувалися на прийом за два тижні наперед. Із сьомої години ранку приходили і займали чергу, щоб потрапити до Каца на прийом. Усе своє життя до смерті він пропрацював у цьому відділенні.

Мама в поліклініці почала працювати дільничним лікарем. Дуже швидко вона показала, який вона лікар, своє ставлення до людей, свої організаційні здібності. Вона була перфекціоністкою. Так, вона ще в інституті була членом партії, і її там просили, щоб вона залишилася працювати. Але вона не могла покинути тата. Її метою не був кар’єризм. Так само і в тата. Обоє були віддані своїй справі. До речі, ще в медінституті вони були сталінськими стипендіатами.

Мама була не лише красивою жінкою, але й аристократичною. Ніхто не вірив, що вона з глухого села на Вінниччині. Що б вона вдома не робила – завжди співала. У неї був розкішний оперний голос. Навіть під будинком люди зупинялися, якщо чули її спів.

Згодом мамі запропонували посаду завідувачки поліклініки у старому приміщенні «каси хворих» (старий корпус поліклініки). Вона погодилася. На той час вона забезпечувала проведення профілактичних оглядів усіх працівників підприємств промислового міста, вчителів та інших. П’ять разів мама була депутатом міської ради. У неї був бездоганний авторитет, тому з нею рахувалися. Відтак вона стала ініціатором побудови нової поліклініки (прибудови); разом з архітектором розробляла проєкт з тим, щоб створити всі належні умови для найкращої допомоги пацієнтам. Вона першою в Україні налагодила диспетчерський зв’язок по всій поліклініці, і створила в ній такі умови, що наша поліклініка стала базою всесоюзного досвіду! Її знали всюди. Мамі після цього запропонували роботу в міністерстві, але вона відмовилася.

Коли мама здала новозбудовану поліклініку, а приймальну львівську комісію відпровадили, то вона повернулася додому з обширним інфарктом. Їй тоді було 47 років. Тата всі ці дні я не бачила вдома, бо ночував біля мами у лікарняній палаті на сусідньому ліжку. Він її госпіталізував у свій неврологічний відділ, не віддав у кардіологію. Зранку вставав і йшов на огляд хворих. Я в той час була у квартирі сама з бабцею.

Словом, вона присвятила цій поліклініці, яку сама збудувала, реорганізувала, і якою керувала майже 20 років життя. Тато пропрацював 30 років. Якби не його другий інфаркт, який його просто вбив…

Всі старші люди пам’ятають, як співала моя мама, зокрема разом з Миколою Цісельським – у виставі «Запорожець за Дунаєм» в Народному театрі. Розповідали, що тоді це був фурор. Взагалі вони часто удвох виступали, співали дуети з опер і оперет. Пригадую, як зал просто підвівся і не хотів відпускати їх зі сцени.

Віра Мочульська і Цісельський "Запорожець за Дунаєм", березень 1957

Яким у житті лікарем був Наум Кац?

Майже не має у Дрогобичі людей старшого віку, які б не знали мого тата. У кожній родині він когось лікував. Його головною рисою було те, що був затятим романтиком. Він був дуже романтичним, цікавився усім, дуже любив музику, живопис, поезію, літературу. За книги він був готовим віддати багато. У радянські часи був дефіцит на відповідну літературу: треба було, наприклад, вистоювати черги. Але він ніколи не користувався своїми зв’язками, але люди йому пропонували, наприклад, з Книготоргу. Тато робив на потрібні йому книги підписки (попередні замовлення – Ю.Ф.). Його вже немає майже 28 років, а мами – вже три місяці. Я розбираю архів книг. Їх дуже багато – величезна бібліотека медичної літератури, в основному з неврології, але також маминої – з терапії. Я не знаю, що робити з цією літературою. Здати на макулатуру рука не піднімається, хоча вони всі російською мовою. Тато вкладав у цю літературу душу, виписував її там, де тільки міг, зокрема й спеціальні журнали з неврології та психіатрії. Лише медичної енциклопедії – 35 томів! А ще довідників та інша література.

Словом, тато вчився все життя. Шість чи сім разів він був на курсах підвищення кваліфікації у Києві і Москві. Так от, один з професорів курсів у Московському медінституті запропонував татові: «Залишайся у нас. Нам такі люди потрібні. Я тобі гарантую, що через три роки будеш кандидатом, а через п’ять – доктором медичних наук». Він бачив, що тато був мислячою людиною, гаряче відносився до свої професії, небайдужий до хворих, всмоктував знання, як губка. Звичайно, татові це було дуже приємно. Повернувся додому і все розповів нам. Мама вислухала, присіла, подумала і відповіла: «Ні, я нікуди не поїду!»

Його першою і найкращою рисою як лікаря була майже безпомилкова діагностика. Без усяких там МРТ, УЗД тощо. Його абсолютно глибоке ставлення до людей, знання та інтуїція були напрочуд розвиненими. Він прислуховувався, задавав купу питань, мусів викачати всі відтінки про хворобу з того хворого, щоби зробити підсумок усього і поставити діагноз. Якщо сумнівався в діагнозі, то ніколи не відпускав того хворого просто так, а скеровував його туди, де здавалося, що там зрозуміють суть його хвороби. І він ніколи не помилявся. Якщо не міг нічого допомогти хворому, то не просто виписував його з лікарні, а думав про те, де його скерувати далі, де б йому допомогли. І він це знаходив. Він навіть знаходив зв’язки у Москві, щоб після інсульту в людей, в яких було погано з мовою, скерувати у реабілітаційні центри. Зрозуміло, що на той час у Москві було все найкраще у Союзі. Він ніколи після виписки з лікарні не втрачав з поля зору своїх пацієнтів.

Наум Кац на під час огляду тримає пацієнта за руку

Тато мені завжди казав: «Я пацієнтів не пам’ятаю по прізвищах, я їх пам’ятаю по діагнозу». Я вважаю, що це був видатний лікар. Не тому, що він був моїм батьком, ні-ні. А тому що потім, вже сама стикаючись з лікарями, як і всі ми, і навіть живу вже 18 років у Німеччині, де побувала в різних клініках, таких лікарів ніде більше не зустріла. Я із середини бачила його відношення до пацієнтів. Якось він прийшов з роботи, а його руки були по лікоть в йоді. На моє запитання відповів: «Я сьогодні пункцію робив». Це коли треба попасти голкою між хребцевими дисками у спинно-мозковий канал і витягти трішки рідини, щоб побачити, чи там немає крові. Ця дуже ризикована процедура давала можливість встановити точний діагноз. Після неї (у випадку помилки – Ю.Ф.) люди можуть стати нерухомими. Але ніколи у нього цього не сталося.

Наум Кац у робочому кабінеті

Якось до нього у відділення потрапив чоловік віком 35-40 з інсультом у важкому стані. Тато пригнав додому збудженим: «Віро, ти уявляєш, він вижив! Він витягне. А я вже думав, що його втрачу». Тобто він переймався кожним. У нього не було такого, щоб були якісь першосортні чи другорядні пацієнти. Про це вже після татової смерті працівники його відділення зазначили у клопотанні до міської ради щодо присвоєння йому звання Почесного громадянина міста, а також назвати в його честь вулицю. Хоча ми щиро сумнівалися, що у Дрогобичі прізвищем Каца назвуть якусь вулицю. Тепер вже ні… Я маю на увазі національне забарвлення його імені.

Але ж у Дрогобичі є вулиця Броніслава Козловського!

Ну, Броніслав Козловський – це не Наум Кац. Козловський може бути і поляком, і українцем… Я говорю щиро – так, як думаю. Але мабуть, зараз перепон вже би ніяких не було. І от вони про це, власне, у цьому проханні написали. В Наума Яковича не було ні партій, ні рангів, ні багатих, ні бідних. Він нікого й ніколи «по поличках» не розставляв. У кожному він бачив передусім хворого – пацієнта, людину, якій треба допомогти. Він для цього робив усе. Не дай, Боже, відключити у неділю чи суботу телефон у хаті!.. Мається на увазі, що тоді телефони підключалися в розетку. Коли з мамою їхав на дачу, то дзвонив у лікарню і казав: «Якщо буде якась складна ситуація, то я – там-то і там-то». На той час він, пригадую, вже 25 років був заввідділом. І що думаєте, за ним не приїжджали на дачу? Приїжджали, і він сідав та їхав. Неважливо: субота, неділя, святковий день, ніч – це не мало для нього ніякої різниці. Він завжди був готовим віддати людям те, що вони від нього чекають.

І мама була такою самою. Оце так дивно: з різного коріння, з різних сімей, обоє талановиті, гарні, високоосвічені, віддані своїй праці, організовані – і знайшли одне одного.

Мама, пам’ятаю, була головним лікарем. І от в поліклініці у неділю прорвало трубу. Кому дзвонять? Вірі Тимофіївні. І вона побігла!

Тато купив машину у 1980 році. Він був не з тих лікарів, які чекали віддяки. Хоча люди були готові йому віддати все. І знаючи, що Кац не бере ніякі гроші, у знак віддяки йому давали цукерки, іноді – коньяк. Він це любив, навіть колекціонував коньяк. Він любив, коли хтось приходив, почастувати гостя. Колись він при мені приїхав додому, витягнув пакунок з коробкою цукерок, відкрив, а у ньому – конверт. З грошима! Що робить мій тато? Він забирає цю коробку, сідає у машину – і вйо. Він же знав, від кого отримав.

Повернув?

Аякже ж!

Чим жертвував у своїй роботі Наум Якович?

Усім! Він працював, можна сказати, цілодобово. Звичайно, у нього був відпочинок, коли їхав у відпустку на два тижні. І мене брав із собою. Робочий день починався о сьомій годині ранку. Виходив на сходи і прикурював сигарету. Він дуже багато курив до 53-х років. Дорогою до лікарні зустрічався з отцем Мирославом Соболтою. Отець йшов на Службу Божу до церкви, а тато – на свою службу. Вони перетиналися. І ось він мені переказує діалог: «Науме Яковичу, я на Службу йду, а Ви чого так рано йдете на роботу?» А він посміхнувся і відповідає: «Спочатку думай про Батьківщину, а потім – про себе». Оце була його відповідь (усміхається). Тобто о сьомій годині ранку він виходив з хати, пів восьмої він був у лікарні, бо о восьмій починався ранковий обхід. Ранковий обхід він робив так: зміна медсестр, які ночували (чергували в лікарні) і робили пізно ввечері чи вночі всі його призначення і та зміна, яка приступала до роботи – всі йшли разом. Як розповіла мені колись старша медсестра Стефанія Коблів, перед тим, як йти по палатах, він переодягався, брав із собою клаптик марлі, і отак по кутиках дверей і вікон перевіряв, щоб не дай, Боже, був десь пил. То палати буквально драяли, щоб Наум Якович не виявив навіть зайвої пилинки чи бруду. Наум Кац з двома змінами медсестр підходив до хворого, складав руки і питав: «Розкажіть, які призначення вам провели? Як самопочуття?» Вони знали, якщо Наум Якович впіймає когось на невиконанні своїх обов’язків, то буде таке… Його за це любили. Бо бачили, як він сам віддається роботі.

Так само до своїх обов’язків ставилась і мама. Вона була строгою, вимогливою, але у першу чергу – до себе. І люди це розуміли. Її весь колектив поважав і любив, тому що коли треба було, то допомагала людям. Допомагала у різних ситуаціях: життєвих, побутових і так далі.

Часто тато повертався додому та кулею біг в туалет. Я питала: «Тату, не розумію, що таке?». А він: «У мене не було часу на роботі». Можете собі уявити таке? А їв те, що в лікарняній їдальні готували хворим на обід. І, як мені розповідали, їв похапцем, посьорбав – і погнав. Його відділ був дуже важким, бо люди поступали з інсультами та іншими важкими хворобами. Розповідали, що поки він робив його обхід, то під його особистим кабінетом вже стояла довга черга охочих потрапити до нього на прийом.

Дуже часто нам телефонували: просили, клопоталися про прийом рідних. Він був, як кажуть, у «піні і милі». Таким було його життя.

У 90-х хтось зі знайомих запропонував татові, щоб він додатково відкрив свій приватний кабінет. Бо це гроші. Йому навіть ліцензію зробили. Але він не відкрив. Не захотів. Йому не треба було цих грошей, бо він ніколи не думав про матеріальне. Він не був захланним на гроші, не хотів якогось розкішного побуту. Батьки жили дуже скромно. Пригадую, коли ми тата ховали, а в квартирі були різні люди, то друзі почули, як хтось здивовано спитав: «А куди вони все повиносили?» (усміхається). Тобто люди знали, що тато ніколи не брав ні копійки в людей, але Кац же не може жити так скромно! Людська психологія не могла того сприйняти. Вони думали, що якби користувалися таким авторитетом і попитом, то свої життя інакше би побудували. Мій тато – ні.

Пані Стефа, яка пропрацювала в неврологічному відділі старшою медсестрою, була правою рукою тата і прекрасною людиною. Після його смерті передзвонила мені і сказала: «Міло, тут у татовому кабінеті є письмовий стіл. Шухляда закрита на ключ. Я не хочу її без тебе відкривати. Прийди, може там щось його залишилося». Я прийшла, відкрила, і в ній знайшла банку розчинної кави і оцю голубу папку (виймає зі стоса інших папок і відкриває – Ю.Ф.), повну рукописів його… віршів.

Він писав вірші?

Так, він писав вірші! Ми про це не знали! Він писав на клаптиках будь-якого паперу.

Він колись їх декламував удома?

Ніколи! Він міг десь на святкових зустрічах з нагоди випуску у Вінниці скласти якісь поеми, з гумором та іронією, і там зачитати. Але щоб він писав ліричну і філософську поезію… Однак у нього такий почерк, що я майже нічого не можу розібрати.

Як і в усіх лікарів.

Не у всіх! У моєї мами був прекрасний почерк. Я просто кажу про те, що тато залишив мені у спадок. Це якщо казати про матеріальне: вірші і банку розчинної кави. А мені більше нічого й не потрібно, тому що найбільший спадок, який залишають нам батьки – це гордість за них. Вона тебе підпирає все життя. І навіть якщо ти оступишся трошки вліво, то ти картаєш себе і клянешся Богові, що більше ніколи цього не зробиш. І повірте, мене ця гордість підпирає все життя. Я дуже пишаюся своїми батьками. І слава Богу, в мене такий же син, якими були мої батьки. Тато дуже його любив. Він дуже переживав, що не дочекається його народження. Я народила Сергія у 32 роки. І тато ним пишався, бо дитина була дуже розвиненою, кмітливою. Якби він бачив, яким мій син став зараз, яким батьком і професіоналом, які у нього золоті руки, як він займається музикою серйозно… Купив піаніно, а ще прекрасно грає на гітарі, хоча я його нічому не вчила.

У Наума Яковича були якісь захоплення у вільний час?

Так! Це – рибалка, фотографія і… консервування на зиму. Огірки, помідори, салати, компоти і все, що хочете – все це він робив своїми руками. Ми з мамою мили всі банки, бо у нього рука була ширшою, і після того він казав: «Век з кухні!», і він всі ці маринади сам заливав, закатував. Того всього у нас завжди була купа у підвалі.

Розкажіть про друзів Ваших батьків.

Скажу так, що у нашому розумінні ні в мами, ні в тата друзів не було. Їм просто не було коли… Звичайно, вузьке коло було. Зустрічалися тільки по якихось датах: День народження, весілля, Новий рік, тодішні жовтневі свята – і все. А так, щоб до нас хтось приходив додому в гості чи вони кудись ходили в такі дні, то такого не було. Я виховувалася тим, що бачила, як вони живуть, як ставляться до своєї професії і людей, яка відповідальність у всьому. Хоча вони мене дуже любили. Першу книжку читав мені тато. І навчив. У п’ятирічному віці я вже читала вільно. Прекрасно пам’ятаю картинку, як тато сидить, курить в пічку і читає мені книжку.

З маминого кола друзів пам’ятаю лише з когорти лікарів. Вони вже всі відійшли у засвіти. Пам’ятаю з маминого найближчого кола прекрасну лікарку-ендокринолога Євгенію Абрамівну Парканську, а також кардіолога Дарію Миколаївну Куновську, Коли прийшов пенсійний вік, то на жодні вмовляння голови міськкому партії залишитися вона не погодилася. Залишила роботу і пішла на пенсію. Натомість поїхала на курси кваліфікації до Львова, перекваліфікувалася на лікаря функціональної діагностики і робила кардіограми. І там тісно співпрацювала з Дарією Миколаївною. Ось таке вузеньке коло. Єдиним близьким товаришем тата був єврей Фердинанд Сигизмундович Кох, який працював у нашій санепідемстанції. Проживав він тоді на вулиці Сєдова (тепер – Юрія Дрогобича). Також у дружніх відносинах був з викладачем медицини Дрогобицького педінституту Юрієм Сергійовичем Бачинським. Близькими друзями моїх батьків також було подружжя Вексельбергів – Фелікс Соломонович і Єлена Євтропівна, батьки Віктора Вексельберга. Приходили в гості одні до одних тільки на свята.

Дуже близьким приятелем тата був невропатолог Іван Васильович Слабий. Після медінституту прийшов працювати до тата у відділення, і в повному сенсі був захопленим Наумом Кацом. Він його обожнював, вчився у нього. Але надовго не затримався у відділенні – пішов працювати у поліклініку.

Проте найкращими друзями моїх батьків була… робота! Коли я закінчила консерваторію у Львові і прихала в Дрогобич, то казала їм: «Гальмуйте! Та ви мені ще потрібні! Ну не можна так віддаватись!»

Вони виснажувались?

Так, виснажувались. Тому тато так рано і пішов з життя у віці 66 років. Його рідний батько помер від інфаркту у віці 58 років. 13 вересня 1995 року в мого тата стався перший інфаркт. Я побігла до нього в лікарню. Він лежав у своєму відділі, у «VIP-палаті», як він жартома її називав. Не ліг у кардіологію. Хотів залишитися біля своїх хворих. От лежить мій тато під крапельницею, а до нього без кінця приходять відвідати його колеги, а між ними забігає з відділення медсестра, щоб отримати призначення для хворих. Безкінечний рух… Тобто він лежав з крапельницею в руці і керував відділом!

Коли всі вже вийшли, я спитала: «Тату, що ти робиш? Ти ж лікар! Тобі зараз потрібен абсолютний емоційний спокій. Ти розумієш, що у тебе – інфаркт?» Він так на мене подивився, з посмішкою мене по плечі поплескав і каже: «То нічого, я свого тата вже на вісім років пережив. То вже велика вдача!» Отак сказав мій тато. І 30 листопада, буквально через три місяці, він помер від другого, ще гіршого інфаркту.

Що стало поштовхом Вашого вибору професії музиканта?

Я була здібною до музики. Ще в дитсадку відзначили, що я дуже добре співаю, хоча до маминого голосу мені було дуже далеко. І мене буквально затягнула музичний керівник дитсадка в студію музучилища для дітей. Це як практика для студентів, які займаються з дітьми. Згодом після студії я перейшла в музичну школу. Мені досить легко все давалося. Ще пальці не грали по клавішах, як я вже чула, як все має бути, але музична школа – це ніби додаткова освіта, яка розвиває дитину. Батьки не думали про те, щоб я йшла на музику. Тато мріяв, щоб я була медиком. Він мені казав: «Ти розумієш, я би дуже хотів, щоб ти була медиком. Якби ти прийшла до мене, то я б тобі весь свій досвід передав. Ти все розумієш і відчуваєш. Для тебе це би був карт-бланш». Я так зрозуміла, що не було навіть кому передавати. Не тому, що він не хотів, а тому, що нові лікарі не прагнули. Розумієте, коли люди приходять на цю роботу і бачать її жахливий ритм у неврології, цю жахливу відповідальність за життя людей, де хвилини мають вирішальне значення і треба знати що, скільки і як ввести чи миттєво діяти, правильно орієнтуватися у ситуації хворого, бо у кожного – своя ситуація. Люди не хотіли того напруження, бо вони розуміли, що це забирає твоє особисте життя.

Лікар перш за все є людиною, яка може прийняти відповідальність на себе. І відповідати за свої прийняті рішення. Люди мусять тобі довіряти, значить треба спочатку завоювати цю довіру. Це вимагає знань, зусиль, складу душі, людського характеру, менталітету, відданості своїй праці і часу, щоб люди у тебе повірили. Потрібен час, бо так зразу свій авторитет і реноме не завоюєш. І в тому часі ти повинен завжди бути однаковим у своїх діях, рішеннях, відповідальності для того, щоб ти ніде не схибив, інакше твій авторитет зразу злетить.

Ніхто на це не хотів іти. Ніхто не був готовим на такі самопожертви. І тато думав, що я зможу. Але я відповіла: «Тату, ну бачиш, що я не до точних наук». Єдине, що у мене хімія була дуже добре.

Так от, про мій шлях у музику. Батьки мені купили піаніно ще тоді, коли я вчилася в музичній школі.

Моєю мрією на той час була журналістика, бо я дуже добре писала твори. Навіть зайняла перше місце на республіканському конкурсі з творів на тему: «Як я провів літо?» Твір я написала у гумористичному жанрі про те, як ми з Іллічівська до Одеси виїжджали. Я загорілася цією ідеєю, любила писати, римувати. Я тоді була у восьмому класі. Тато запитав: «Може підеш у 10-й клас, закінчиш, а потім – у медінститут?» Я відповіла: «Ні, я хочу бути журналістом!» Тоді тато на мене так подивився і каже: «Ну, так, ти хочеш бути вічною рабинею?» Я відповідаю: «Якою рабинею?» А тато: «Ти що, не знаєш, що журналісти ніколи не можуть писати те, що вони хочуть. Над тобою буде вічно стояти якийсь цензор, чи твій заввідділом, чи якась партія. Ти думаєш, що як той гумористичний твір про літні канікули написала – так зможеш завжди працювати? О, ні. Крім того, якщо будеш затятою журналісткою, то це небезпечна професія! Ні-ні, хочеш бути вільною і не хочеш медицину – йди краще в музику». І я пішла в музичне училище. І жодного разу не пошкодувала. Тим більше, що я тоді татові сказала: «Що? Жити так, як Ви? Боже спаси. Тату, та Ви навіть не маєте часу зі мною поспілкуватися, просто сісти й поговорити! Все отак бігом, на ходу. Ти ніколи не можеш розслабитися. Я так не хочу жити!» Він засміявся і каже: «Це твоє життя – твоє право, роби так, як хочеш».

Поступила, вчилася і вже на другому курсі я була лауреатом республіканського конкурсу піаністів. Потім вступила і закінчила музичну консерваторію. Я ніколи не була амбітною в плані кар’єри. Бо я не бачила цього у своїх батьках. Вони ж працювали не заради кар’єри чи заради слави. Вони інакше не могли жити.

Пам’ятаю, в училищі до мене постійно і просили протекції до тата. А я не знала, як до тата підійти, бо бачила, який зашморг у нього. Люди не розуміли, що так можна працювати. І коли я комусь відмовляла, бо я не можу його просити, бо мені його просто шкода, то вони на мене ображалися. Вони не могли собі уявити, що таким життям стабільно, з року в рік можна жити.

І щодня…

Так. Тому він так і прожив 66 років. А я вже пережила тата майже на два роки.

Виглядаєте молодші.

(усміхнулася) За це – дякую! І ось після смерті** батька я з сином переїжджаю до мами. Зарплати були низькими. Все, що були на ощадкнижках у наших батьків – згоріло, як у всіх. Але треба ставити пам’ятник. Нема за що.

Залишилася у нас стара «копійка», якою тато їздив («Жигулі»), дача і гараж. Мама продає все. Але грошей на пам’ятник все одно не вистачало.

Коли тато потрапив у лікарню з першим інфарктом, то сказав Івану Васильовичу Слабому: «Іване Васильовичу, не залиште мою Віру саму. Я Вас дуже прошу». Він усвідомлював, що довго вже не протягне. У нього стенокардія почалася в 1992 році, тож він це розумів. Треба віддати належне Іванові Васильовичу, він дуже опікувався моєю мамою. Завжди. Я ж була далеко, хоча приїжджала кожні два місяці. Була з мамою по місяцю, по два чи три – скільки було потрібно. І ось він взяв її на роботу як лікаря. В санаторії вона працювала до 2001 року. Там заробляла і відкладала гроші. І ось з проданого майна та зароблених грошей поставила цей подвійний пам’ятник.

Мама за життя отримала відзнаки кавалера ордена Трудового Червоного Прапора УРСР, грамоту Президії Верховної Ради України.

Наум Якович мав якісь відзнаки?

Ні. Тільки людські. Щоправда, були якісь місцеві грамоти.

На стіні будинку, в якому жили Ви з батьками у Дрогобичі, була встановлена пам’ятна табличка. Яка її доля?

Коли тато помер, клопотався тією табличкою пан П. Тимощук, а головою організаційного комітету був Михайло Шалата. Коли у 1996 році табличку встановили, її освятив о. Соболта. Буквально за пару місяців вона зникла. Ми з мамою подумали, що це, певно, хтось з пияків, бо табличка виготовлена з нержавійки, і злодій здав її на металобрухт. Хтось мені казав, що це зробили якісь антисеміти, але це дурниці. Які антисеміти? Я пам’ятаю, як усе місто тата ховало, йшли і йому в труні руки цілували… Його сприймали як особистість, і ніхто не вбачав жодної національності.

Дякую Вам за дуже цікаву, пізнавальну розмову, і я впевнений, що імена Ваших батьків будуть прописані золотими буквами у Книзі історії міста Дрогобича і України в цілому.

Дякую! Сподіваюсь на це.

Післямова. Незадовго до зустрічі з Людмилою Боднар у частині сьомій відеопроєкту «Живі історії Франкового краю» інтерв’ю дав лікар-рентгенолог, хірург Ігор Ліщинський. У своїх спогадах він коротко згадав про плеяду талановитих лікарів в історії міста. Серед них – і про Наума Каца. Ось як охарактеризував свого колегу Ігор Костянтинович: «Лікар Кац – то ціла епоха. Він був жорсткий і дуже грамотним, але з тою аурою лікарською. До кожного хворого міг знайти підхід. Мені одна медична працівниця розповідала, що у неї було запалення трійчастого нерва. Вона лежала у лікарні, але в той час вдома була маленька дитина віком до одного року. Вона змушена була щодня втікати з лікарні до дитини. Вранці о сьомій годині вона вже була в лікарні, бо якщо вона б запізнилася – все, його нічого не обходило: виписав би і на тому б скінчилося лікування. Він був жорстким, але, на мою думку, це був ідеальний варіант. Так, ну дуже сильний лікар був. Він був дисциплінованим. За радянської влади був університет марксизму-ленінізму. Нас, лікарів, вибирали, аби ми проходили там курси. Одного разу ми там були на якихось лекціях. Сиділи поруч. І тільки лекція почалася, як ми успішно спали. Я веду до того, що він був дуже потрібним в медицині для хворих, але мусів ходити в той університет. Але він йшов, тому що був дисциплінованим. Його дружина Віра Мочульська була красивою жінкою. І так само була жорсткою, дисциплінованою. На роботі вона всіх вимагала, щоб все працювало, як годинник. Водночас так вміла співати, що могла працювати в Оперному театрі – настільки гарно в неї був поставлений голос».

А ось як в інтерв’ю газеті «Радянське слово» від 12 листопада 1986 року охарактеризував Наума Яковича Каца заступник головного лікаря по лікувальній частині М. Г. Петрик: «Торкнуся питання взаємин хворого та лікаря. Ще багато таких медиків, які скаржаться на хворих. Обираючи професію, вони не врахували, що матимуть справу з хворими. А хворі завжди вразливі, хоч іноді й не праві, вимагають часу й уваги. Таким товаришам треба перекваліфікуватися. Лікар повинен любити хворого, повинен зробити все, щоб вилікувати його. Елементи черствості, байдужості не можуть мати місце в нашій роботі. Я не ратую за те, щоб лікар сюсюкав з хворим, щоб принижувався. Ні. Ось Н.Я. Кац – завідуючий неврологічним відділенням. Хто скаже, що він сюсюкає? Навпаки, він строгий і вимогливий. Але ж як йому вірять хворі!». До цієї статті була додана світлина Василя Становича з підписом: «неврологічне відділення центральної районної лікарні – одне з кращих у Дрогобичі. А на адресу редакції надходить чимало листів з проханням висловити подяку його завідуючому Науму Яковичу Кацу. На фото: Н. Я. Кац та старша медсестра С. Л. Коблів обстежують хвору».

В іншому номері цієї ж газети за 1987 рік відомий дрогобичанам Василь Станович з нагоди Дня медичного працівника опублікував світлину Наума Каца в задумі. І цю світлину прокоментував так: «Багато років Наум Якович Кац працює завідуючим неврологічним відділенням центральної районної лікарні. Це людина невтомної праці, творчого пошуку, людина з чуйним і добрим серцем. Сотні дрогобичан щиро вдячні йому за своє одужання». Згодом Василь Станович розпочав видавництво газети «Добре серце»…

Наум Якович Кац все своє життя пожертвував службі на благо людей. Коли Дрогобич сколихнула страшна звістка про смерть великого Лікаря, то до його домівки прямували тисячі людей, аби з честю провести його в останню дорогу і скласти чин подяки за врятовані життя.. За життя він не нагромадив жодних скарбів, але можна впевнено сказати, що він їх примножив собі на Небі. Бо жив по совісті, за Божими Заповідями.

Фотографія медичного колективу біля старого корпусу поліклініки, 1963

Висловлюємо щиру подяку Ігорю Ліщинському за сприяння цього чудового інтерв’ю з Людмилою Боднар.

Спільна авторська робота:

Юрій Федчак (текст і світлини), член НСЖУ, газета Гомін Галичини, Сергій Матійко (відео та світлини), Дрогобицьке інтернет телебачення. У публікації використані світлини з домашнього альбому.

*Комунальна квартира – це квартира, в ізольованих житлових приміщеннях якої проживають декілька сімей і приміщення якої можуть належати як до муніципального житлового фонду, так і бути у власності мешканців. В розрізі тих років слід розуміти сімейний гуртожиток, де спільними були кухня, коридор, вбиральня, ванна чи душова кімната.

**Наум Якович Кац (14 травня 1929, ст. Окниця, Молдова – 30 листопада 1995 року, м. Дрогобич);

Мочульська Віра Тимофіївна (17 серпня 1927 року, с. Голики Іллінецького району Вінницької області – 22 січня 2023 року, м. Дрогобич)