Пише до Вас вірний український греко-католик зі Львова, громадсько-політичний діяч, борець за незалежність України у XX столітті Ростислав Новоженець. Я є прямим нащадком священичих родів Левицьких, Стрільбицьких та Чачковських. Загалом в нашій родині за два останні століття було щонайменше 18 священників УГКЦ і це дає мені повне право звертатись до керівництва Церкви з важливих питань внутрішнього церковного життя.

Завершились Різдвяні Свята за новим церковним календарем, що й додало нових аргументів для необхідності такого звернення. Тепер Новий рік (1 січня) починається зі свята “Обрізання ГНІХ”. Цим підкреслюється, що нова ера людства бере свій початок не з народження, а саме з обрізання Ісуса Христа. У попередні роки свято “Обрізання ГНІХ” припадало на 14 січня (Старий Новий рік) і згадувалось священниками на службах Божих якось сором’язливо та й затінялось воно святом “Св. Василія Великого”. Проте цьогоріч на “обрізанні” священнослужителі вже робили головний акцент й приділяли цій темі чимало часу. Водночас ритуал обрізання українцям не притаманний, бо здійснюється лише в країнах з гарячим кліматом, зокрема, з релігійною метою серед африканських народів, передусім – євреїв. Тобто, сам факт обрізання є ознакою юдаїзму й аж ніяк не християнства. То чому в УГКЦ так наполегливо нав’язують українцям чуже свято “Обрізання ГНІХ”? До речі такого свята в римо-католицькій церкві немає! Та й поклоніння грішному тілу взагалі несумісне з християнством.

Щоденні святі літургії в церквах давно перенавантажені єврейським змістом. Ви не почуєте тут нічого про Україну, хіба що іноді по завершенні – “Боже великий, єдиний, нам Україну храни”. Тут постійно згадують події з давньої історії євреїв та Ізраїлю, цитують засновників юдаїзму. Служби Божі буквально нашпиговані такими штампами як: євреї - богообраний народ; хай святиться Ізраїль (Сіон, Єрусалим, Йордан); перші апостоли були євреями; Ісус був євреєм, він з роду Давидового; молитви до євреїв тощо. Раніше в УГКЦ молились лише по Новому Заповіту (Христова віра) і на єврейські культи було накладено чимало заборон, але після II Світової війни в Церкві додатково ввели Старий Заповіт (Юдейська віра). Останні десятиліття в греко-католицьких храмах також наполегливо встановлюють семисвічники – символи юдаїзму. А Мирослав Маринович, проректор УКУ у Львові, займаючи вочевидь проєврейську позицію, вимагає вилучити “жида”, як негативного персонажа, з народних українських вертепів.

Тобто УГКЦ тепер за назвою і мовою є наче б то українською церквою, а по суті виходить, що єврейською. Не за таку Церкву карались по тюрмах і сибірах сотні наших священників у боротьбі з московськими атеїстами, які знищували нашу віру! Скажімо, двоюрідний брат моєї бабці о. Володимир Слоневський, парох церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Олеську на Львівщині, за відмову прийняти московське православ’я у 1949 році був засуджений на 25 років ув’язнення і помер у виправно-трудовому таборі в Забайкаллі. А тепер виявляється в нашій Церкві заборонено вживати навіть гасло “Слава Україні”, що вже возведено в ранг гріха!

Спілкуючись на цю тему з Архієпископом і Митрополитом Львівським владикою Ігорем Возьняком, я отримав відповідь, що так було завжди. Але ж світ змінюється, під впливом прогресу переглянуто погляди на багато речей, наука приносить нові відкриття. І Церква не може зупинитись у своєму розвитку. Вже доведено, що Ісус Христос не був євреєм. Чи не тому вони Його і вбили? Недарма новітні євреї відкупились за злочин своїх предків й у 1965 році Папа Римський відпустив їм цей гріх. З Біблії відомо, що Ісус Христос був галілеянином. Вочевидь Його рід походив від древніх галлів, які переселились у Палестину з Європи. За однією з гіпотез галли, які стали галілеянами, прибули з Галичини. Отож, ймовірно, що Ісус Христос був праукраїнцем. Чому б не розвинути цю версію? Адже ніхто достеменно не знає, що відбувалось понад 2 тисячі років тому.

Сам Новий Заповіт було написано аж через 5 поколінь після смерті Ісуса Христа. Отож до авторства, крім апостолів, свідків діянь І.Христа, долучились й особи, які знали про сина Божого лише з переказів. Згодом до Біблії було внесено чимало змін і доповнень. Остаточно священні тексти були затвердженні на Соборі в Римі лишу у 493 році. Нинішні дослідники Святого Письма виявляють чимало помилок, неточностей, невідповідностей і головне суперечливих вставок, зокрема, юдейських дописувачів. Настав найвищий час богословам з УГКЦ сказати тут і своє слово.

Колись в УГКЦ існувало таємне товариство “Собор Крилоса”, що корінням сягає у княжі часи й було створено свідомим греко-католицьким духовенством для збереження і пропагування ідеї української церкви та державності. Члени Товариства – крилошани століттями виступали своєрідним оберегом українськості Церкви й не давали шансів церковному керівництву збитися з праведного українського шляху. Шваґро моєї бабці о.Микола Вояковський був крилошанином і одночасно генеральним вікарієм для українців греко-католиків у Німеччині (1948-1949). Зокрема, через кур’єрів ОУН він намагався налагодити зв’язок між українським греко-католицьким духовенством на еміграції та в Галичині. А от нинішній Глава УГКЦ тепер засуджує ідеологію ОУН як крайній націоналізм. Шкода, що разом з відродженням УГКЦ у 1989 році не було відновлено діяльність “Собору Крилоса”. Нещодавно ще один діяч УГКЦ також дозволив собі наругу над пам’яттю українських патріотів – о.Борис Гудзяк, Архиєпископ УГКЦ у Філадельфії (США) на вимогу сіоністських організацій закрив місцевий меморіал воякам дивізії СС “Галичина”. Були б крилошани - керівництво УГКЦ не піддавалось би так впливам чужинців!

Євреї чимало завинили перед українцями. Вони досі не перепросили нас за злочини комуністичної влади, де брали активну участь. Зокрема, євреї-енкаведисти разом з московитами люто нищили УГКЦ після так званого “Львівського собору” (1946) – руйнували церкви; садили у тюрми, відправляли у концтабори, катували, вбивали священників; нищили й грабували церковне майно. Ізраїль досі не визнав Голодомор (1932-1933) геноцидом українців. Ізраїль не засудив новітню російську агресію проти України. Ізраїль постійно втручається в нашу політику національної пам’яті, зокрема, засуджуючи українських героїв минулого – Святослава Хороброго, Богдана Хмельницького, Івана Гонту, Максима Залізняка, Симона Петлюру, Степана Бандеру, Романа Шухевича. То чому ми повинні молитися за них в українській Церкві?

В період між Першою та Другою світовими війнами в УГКЦ вже робились спроби українізації. Зокрема, в Галичині та серед української діаспори в США в церквах набули популярності ікони із зображенням Ісуса Христа та Богородиці у вишиванках. Іконостаси з такими образами розписували знані українські художники: Осип Курилас, Антон Монастирський, Юліан Буцманюк тощо. З цих ікон друкувались масовим накладом листівки, які здобули велику прихильність в українців Галичини. Адже, змальовуючи Спасителя в українському національному одязі, митці вкладали у це глибокий символічний зміст, прагнучи таким чином зміцнити віру краян у перемогу національної ідеї. В цей період в українських церквах також активно перемальовувались сюжети зі Старого на Новий Заповіт. Чому б зараз не використати цей позитивний досвід минулого?

Останні десятиліття громадськість в Україні активно домагається усіляких реформ суспільного життя. Не може осторонь стояти й Церква передусім УГКЦ. От відмовились вже в УГКЦ під впливом демократичних процесів в суспільстві, скажімо, від терміну “раб Божий”. Настав час здійснювати й глобальні церковні реформи. Слід передусім залишити Старий Заповіт юдеям, а побудувати свою діяльність винятково на Новому Заповіті. Та й Новий Заповіт потребує термінового очищення від невластивих Святому Письму штучних нашарувань. Тексти Святих Літургій (“літургія” з гр. – “народна справа”), церковних проповідей, як і елементи Нового Заповіту мають бути звільнені від юдейських впливів і наповнені українським духом й традицією. Такий заклик до дії (дороговказ №24) зустрічаємо у трактаті Митрополита Андрея Шептицького “Як будувати Рідну Хату” (1941 рік): “Національна церква може розірвати старі канонічні зв’язки, взявши з минулого досвіду все корисне і відкинувши все шкідливе”.

Невже в керівництві УГКЦ не помічають всіх цих підводних каменів на шляху розвитку Церкви? Чим займаються Патріарша курія (з широко розгалуженою структурою), Синоди Єпископів, мережа освітніх закладів (Український католицький університет, Львівська духовна семінарія Святого Духа, ряд інших духовних семінарій, інститутів, училище, школа та ліцей) та десятки монастирів? Війна спонукає і Церкву діяти швидко й рішуче! Чи в УГКЦ чекають, що за церковні реформи візьметься посполитий люд?

Мій далекий родич (по тричі прадіду о.Луці Левицькому) – колишній Глава УГКЦ Любомир Гузар стверджував: “Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним. Ми говоримо про свободу, тішимося свободою, бажаємо свободи, підкреслюємо своє бажання свободи, але насправді боїмося її.”

Не бійтеся, ваше Блаженство, Святославе Шевчук! Будьте гідним свого попередника! УГКЦ має бути українською!