24-05-2019 11:276042
Нашим співрозмовником є видатний львівський боксер, дворазовий чемпіон СРСР (1975, 1976), чемпіон Спартакіади народів СРСР (1975), чемпіон Європи серед залізничників (1972) Юрій Тхоровський. Міжнародну кар’єру нині 69-річного чоловіка зламала радянська система, яка в середині 70-х років минулого століття зробила його «невиїзним». Через це він пропустив чемпіонати Європи 1975 року та Олімпійські ігри 1976-го, хоча був значно сильніший за свого прямого конкурента Валерія Лімасова з Росії. Вони зустрічалися тричі і щоразу сильнішим ставав львів’янин. Але через «політику» за кордон випускали тільки Лімасова, де він став дворазовим чемпіоном Європи (1975, 1977), а 1976 року представляв Радянський Союз на Олімпійських іграх в Монреалі. Нині пан Юрій переважно живе в Берліні, до Львова навідується за потреби.
Їхав недавно у львівському трамваї, – каже колишній боксер, – і сталася прикрість: загубив книжечку майстра спорту міжнародного класу. Ходив в управління фізичної культури та спорту облдержадміністрації – пообіцяли відновити. От так я втратив своє звання.
За яке досягнення вам його надали?
За перемогу на Спартакіаді народів СРСР 1975 року в Ташкенті. Цей турнір проводили раз у чотири роки, він мав статус чемпіонату СРСР. Там, на Спартакіаді, до речі, я захищав честь збірної України, натомість на чемпіонатах СРСР – кольори товариства «Локомотив», за яке виступав.
У першому ж бою на Спартакіаді переміг дворазового чемпіона СРСР, учасника Олімпійських ігор 1972 року, срібного призера чемпіонату Європи 1973-го, росіянина Анатолія Камнєва. Він був нокаутером, прихильником силового боксу. А я сповідував протилежний бокс: технічний, тактичний, розумовий. У мене був кумир – Ласло Папп (угорський боксер, перший в історії триразовий олімпійський чемпіон з боксу – авт.), узяв на озброєння його вислів: «Думаючий боксер може перемогти сильнішого боксера». Мені не подобалося, коли в бою я завдав, припустимо, 100 ударів, а мій суперник – 90. Прийнятніше, якби я завдав 10 ударів, а не пропустив жодного, або один-два. Мені такий бокс більше імпонував. Це було гарно й більш видовищно. Можу це стверджувати, тому що багато призів здобув за найкращу техніку і тактику ведення бою.
Кожен бій на Спартакіаді був з якимось відомим боксером. У фіналі я переміг Сурена Казаряна, але найважчий поєдинок на мене чекав у півфіналі з місцевим боксером Абдуллою Кадирахуновим. Зал гудів, як вулик. Я переконливо переміг 5:0, хоча раніше йому програвав двічі. Мені довго аплодували глядачі, незважаючи на те, що я здолав їхнього кумира. Внутрішньо відчув, що став чемпіоном Спартакіади, лише через місяць, коли прочитав думки спеціалістів про себе в газеті «Советский спорт». Тоді я зрозумів, що зробив щось надзвичайне для себе.
1974 року ви вперше зійшли на п’єдестал пошани чемпіонату СРСР, ставши другим. Хоча й тоді мали всі шанси стати чемпіоном, адже суперник по фіналу Анатолій Торопов з Казахстану був вам цілком під силу.
Погоджуюсь. Змагання відбувалися в Іжевську. Я пробився до фіналу і перед вирішальним поєдинком стався такий випадок. Мій товариш, українець Анатолій Кліманов (дворазовий чемпіон Європи – авт.) повинен був теж боксувати у фіналі, але мав «зробити» вагу. А він тільки в лазні це робив і потягнув мене з собою за компанію. І я тоді перепарився. Це далося взнаки під час бою, був сам не свій і програв Торопову в рівному бою – 2:3.
З Клімановим, до речі, було багато цікавих історій. Ми з ним жили в одному номері на зборах, разом проводили час і навіть у ринзі спарингували, хоча він на 10-15 кг був важчий. У збірній він був незамінний, найбільший «довгожитель» – 12 років у команді. Він боксував і в 71 кг, і в 75 кг, і в 81 кг. Як треба було, виступав у будь-якій категорії. Був дуже працездатний, дотепер дивуюся витривалості його організму. В дуже великому напруженні його організм був протягом тривалого часу (Анатолій Кліманов помер у 59-річному віці 2009 року – авт.). Він був дуже порядною людиною.
1975 року в польському місті Катовіце пройшов чемпіонат Європи, на якому збірну СРСР представляв росіянин Валерій Лімасов. Це було через два місяці після переможної для вас Спартакіади в Ташкенті. Чому поїхав Лімасов, а не ви?
Втрутилася політика. В той час добра половина збірної Союзу складалася з українців, а от представників Росії було мало. Пізніше мені розповіли, що партійне керівництво ставило умову: їхати мали представники всіх республік. Росія, звісно, повинна була домінувати. Тому вибрали Лімасова, який представляв Росію. І він став чемпіоном Європи.
Наступного року ви вдруге поспіль стали чемпіоном СРСР, перемігши у фіналі того ж Лімасова. І знову за кордон поїхав він – цього разу на Олімпійські ігри в Монреаль. Що трапилося того разу?
На участь в Олімпійських іграх претендували я і Лімасов. У Свердловськ перед фінальними боями чемпіонату Союзу приїхав один з керівників спорткомітету СРСР. Тренери збірної звітували і повідомили, що у вазі до 63,5 кг вийшли у фінал якраз двоє кандидатів на участь в Іграх. Заявили: хто виграє, той і поїде на Олімпіаду. Тяжкий вийшов бій, але я переміг, не залишивши Лімасову жодного шансу. Судді віддали мені перемогу з рахунком 5:0. З Лімасовим, до речі, мені було легко боксувати. Він був хамовитий боксер. «Я лучший, я всех сильнее», – казав. Тричі з ним бився і щоразу доводив йому, що він помиляється. Коли втретє переміг, сказали: «Ну все, готуйся, поїдеш на Олімпіаду». Думав тоді, що якраз настав момент, коли зможу себе проявити на Олімпійських іграх. Але знову втрутилася політика. Отримав листа – і все закінчилося.
Що це був за лист?
Я тоді був на зборах й очікував, що оформлятимуть документи на мою участь в Олімпійських іграх. Але документи ніяк не надходили. А згодом підійшов один з тренерів збірної Михайло Зав’ялов і каже: «Юра, тобі прийшов лист з КДБ». Я навіть не хотів читати, відразу зрозумів, що нікуди не їду. Дуже прикро, коли з такими потугами, таким бажанням пробивав собі дорогу для того, щоб поїхати на Олімпіаду, а тут КДБ вирішує твою долю і не пускає за кордон. Відчув тоді себе жертвою.
…1974 року в Дюссельдорфі я брав участь у матчевій зустрічі ФРН – СРСР і зустрів там земляка зі Львова, який був громадянином Німеччини. ...А перед поїздкою за кордон нас обов’язково збирали в якійсь кімнаті, приходив представник КДБ і проводив політінформацію. Нас попереджали, що ми не можемо виходити самі в місто, треба було ходити групами, що ми не маємо права заходити в якісь установи. Словом, говорили про ті речі, які було неприємно навіть слухати… Так от, я з ним зустрівся. Він був теж боксером, цікавився боксом, їздив на всі важливі змагання в Європі. Цікаво було поспілкуватися. Згодом зустрілися на змаганнях, він підійшов і запросив у кафе поруч зі спортивною ареною. І тоді я помітив, що за мною стежать. Потім до мене в номер прийшов один із тренерів збірної, обшукав речі. Ми завжди брали якісь сувеніри, і йому здалося, що в мене їх більше, ніж в інших.
Урешті, після повернення додому мені відмовили в поїздці на міжнародні змагання, потім не взяли на збори в Болгарію. Я тоді вже виступав за СКА (Спортивний клуб армії – авт.). Пішов в особовий відділ поцікавитися в чому річ. І почалися допити – довгі такі, неприємні. Деколи до сміху доводили. Слідчий Голєв, коли побачив, що я нічого особливого про ту зустріч не розкажу, переконував, що той чоловік хотів мене завербувати. Я сказав, що і розмови про таке не було, але це не переконало. Слідчий відпалив: «Лучше я буду спокойно спать, чем мне потом сорвут погоны». Вони переживали, щоб я часом не залишився на Заході. Їхня перестраховка поставила хрест на моїй кар’єрі боксера.
Попри це, ви ще виступали декілька років…
Після того, як мене не взяли на Олімпіаду-1976, після допитів у КДБ, я втратив до спорту і бажання, і настрій. Боляче то переносив, на мене то дуже впливало, адже знав, що здатний зробити кар’єру і європейського, і світового масштабу. Люди, яких я перемагав і які їздили замість мене на чемпіонати Європи, світу й Олімпійські ігри, ставали чемпіонами, призерами. А я не міг того досягнути тільки тому, що не підходив комуністичній владі.
Я тоді вже був, як «заворожений», ходив замкнутий, остерігався. Пам’ятаю, приходив у готель і були думки плюнути на все, повернутися додому, бо не хотів більше виступати. Нервувався, це впливало на бої, які я проводив. Ще виступав, але вже не показував високих результатів. Завершив кар’єру 1979 року на Спартакіаді народів СРСР у Москві. В першому ж бою зустрівся з молодим Ісраелем Акопкох’яном. Судді дали 3:2 на його користь. Мені тоді було 29 років, він був на 10 років молодший, а в рівних боях давали перевагу молодим.
Скільки боїв провели за кар’єру?
Близько 200. З них програв (і то умовно) всього-на-всього до 15 поєдинків. Нокаутом не програвав жодного разу. Я був прихильником розумового боксу, а не силового. Хоча майже всі мої імениті суперники були силовиками. Утім, я їх усіх перемагав по 5:0.
А в бокс прийшов, можна сказати, випадково. Я вчився в сьомому чи восьмому класі львівської школи, один з моїх однокласників записався в боксерську секцію, а ми за товариство пішли всі займатися. За кілька місяців усі відсіялися, залишився лише я. Тренер Михайло Луцик побачив у мені талант. Пам’ятаю, навіть приходив до мене додому просити, щоб я ходив на бокс. За його участю 1969 року, у 19-річному віці, я виконав норму майстра спорту. Куди б не їхав, потрапляв у фінали: чи то на чемпіонат України, чи на чемпіонат товариства «Локомотив», чи на якісь армійські змагання.
Пригадую, був учасником перших шкільних юнацьких ігор СРСР, які відбулися в Києві. Тоді стався прикрий випадок у бою з узбеком Абдуллою Кадирахуновим. У першому поєдинку я послизнувся, а суддя почав рахувати. За правилами змагань, перший нокдаун зараховували програшем. Суддю врешті дискваліфікували, бо всім було очевидно, що я послизнувся, а результат мого бою залишили чинним. У підсумку чемпіоном тоді став Кадирахунов, і мені було дуже престижно в нього на батьківщині реваншуватися на Спартакіаді 1975 року.
Що було після спортивної кар’єри?
Пам’ятаю, ще коли займався спортом, мріяв після завершення кар’єри тільки відпочивати. Коли летів у літаку, їхав у поїзді на збори чи змагання тільки й думав: «Коли це закінчиться». А коли закінчилося, мені дуже то сподобалося спочатку. А потім зрозумів, що я став нікому не потрібний. Моя майстерність, моє вміння були не потрібні.
Ніхто мені нічого не запропонував, і я пішов працювати викладачем на кафедру фізвиховання лісотехнічного інституту (нині – Національний лісотехнічний університет України – авт.). Працював там чотири чи п’ять років. Потім мене запросили очолити збірну Львівської області з боксу. Пропрацював недовго – кожному тренеру було складно догодити, почалися сварки. Це мені не сподобалось і я пішов з тренерської роботи в 10-ту польську школу на Пушкіна (нині – вулиця Генерала Чупринки) і працював там до 1990 року. Потім переїхав у Німеччину. Тренував в одному з берлінських клубів. У Німеччині я тепер на пенсії, живу в Берліні, маю квартиру.
В Україну часто приїжджаєте?
Залежить від обставин. Брат недавно помер, тому повинен був приїхати. Батьки померли. Я сам залишився, холостякую. Одружений не був, не знаю, що таке сім’я. Тяжко самому морально: прийдеш додому ввечері, сядеш, телевізор включиш – сумно. В мене є позашлюбний син, але ми не підтримуємо зв’язків. Я допомагав йому: і гроші пересилав, і зі вступом в університет посприяв. Що можна було, я робив.
Чому розійшлися з ним?
Навіть не знаю, як сказати. Мені і соромно, і грішно. (Після паузи) Не тягнуло мене до тієї людини… Ми познайомилися з його мамою на вечірці. Незапланована дитина народилася. Матір його налаштувала проти мене. Не відчуваємо родинного зв’язку, зовсім чужі ми.
Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news