Ярослав Рущишин відомий як керівник мережі фабрик «Троттола», де шиють одяг для таких світових гігантів як Zara та New Look. Однак мало хто знає, що він ініціював у Львові створення кількох знакових проєктів, які вплинули на розвиток міста і середовищ: Мистецьке об'єднання «Дзиґа», Львівська бізнес-школа УКУ, Бієнале довіри, Комітет підприємців Львівщини, Унівська група та інші. Меценат та колишній підприємець у 2019 році був обраний народним депутатом від партії «Голос». Сьогодні він також очолює міський і обласний осередок партії.

Для Leopolis Ярослав Рущишин розповів, у чому цінність довіри у часи коронавірусу, чому лідер «Голосу» Святослав Вакарчук склав депутатський мандат та як теперішню кризу можна перетворити на можливість.

З початком коронавірусної кризи, з одного боку, світ закрився: кожна країна, регіон, місто самі за себе, ми боїмося, не довіряємо. З іншого боку, бачимо велику жертовність медиків, волонтерів, священиків. Яка цінність довіри в час такої кризи?

Немає суспільства, де довіра відсутня цілком. Довіра завжди є. Навіть у Радянському Союзі, в країні тотальної недовіри, люди об’єднувалися, передавали «Самвидави», боролися... Треба було бути дуже обачним, однак без довіри не було би ніякого поступу.

Інша справа, що в суспільства, де з довірою кепські справи, для того щоб працювали економіка, суспільні відносини, політичні процеси треба додавати бюрократичних норм, а часом і корупційних. Без папірця ти ніхто, а, щоб отримати цей папірець треба пройти кілька кіл пекла. Тобто довіру в Україні формують таким списком правил та інструкції.

У часи коронавірусної кризи у нас немає іншої альтернативи, крім тої, аби діяти дуже оперативно без зайвих бюрократичних процедур. Коли якась біда приходить в Україну, то державні установи і місцеве самоврядування реагують не одразу. І дуже важливо в перший момент не дати цій заразі (у цьому випадку пандемії, в інших — всіляким політичним негараздам) поширитися раптово і захопити всю країну. У Львові громада одразу піднімається, у нас дуже сильний волонтерський рух: Революція на граніті, Помаранчева та Революція Гідності починалися саме зі Львова. Тож з коронавірусом волонтери та підприємці зреагували першими. У місті ми створили громадський штаб «Діємо разом» і оголосили оперативний збір коштів, з початком карантину зібравши понад 800 тисяч гривень. Загалом різні ініціативи у місті зібрали близько 40 мільйонів гривень! Левова частка була скерована на допомогу медикам. У «Діємо разом» ми оперативно організували пошиття захисних костюмів на фабриці «Жива», адже на перших часах їх ніде не можна було купити, а наші медичні працівники майже голіруч йшли на роботу. Завдяки меценатам ми пошили і безкоштовно передали більше 4-х тис. захисних костюмів в опорні шпиталі Львова та області.

Біда нас вчить: довіру в суспільстві треба культивувати. Тоді, як наслідок, все більше фахівців будуть на своїх місцях.

Люди дають кредит довіри політикам, коли обирають їх у владу, однак за деякий час ця довіра випаровується. Ви нова людина в політиці, чи вже відчули цю тенденцію на собі?

Це правда, у політиці вам довіряють, коли тільки обрали. А вже на наступний день, після того як ви «зайшли у кабінет», вас автоматично трактують як ворога народу. Про вас відповідно пишуть, жартують, кажуть, що вже накралися і так далі. Зрозуміло, в українців є травматичний досвід: і Радянський союз, який вчив нікому не довіряти, і багато сучасних політиків, котрі дають лише пусті обіцянки. Однак це зачароване коло хтось мусить розірвати, бо без довіри ми не збудуємо успішної держави. Власне, фракція «Голос» зі своєю молодою, але досвіченою командою професіоналів, показує нову якість політики в Україні.

Світові соціологи доводять, що суспільства, в яких є більше довіри, тратять менше часу, енергії, коштів на внутрішню бюрократичну тяганину. Відповідно, суспільство функціонує більш ефективно. Гарний приклад США, Європа, росіяни навіть насміхаються над їхньою такою дитячою довірливістю, наївністю, проте всі хочуть там жити і відправляють дітей туди вчитися. Сьогоднішні цивілізовані відносини базуються на цінності довіри.

Саме тому у 2018 році ми ініціювали у Львові Бієнале Довіри, аби започаткувати майданчик для дискусії між підприємцями, науковцями, громадськими діячами та усіма львів’янами. Що таке довіра і Не-Довіра, як її будувати тут і зараз і як над нею працювати, не чекаючи, поки все стане добре, економічно успішно та щасливо. Адже побудова державних інституцій, партій, будь-якого, навіть перспективного бізнесу без наявності довіри – як у команді, так і довіри до твоєї організації – є просто неможливою .

А чому ваш лідер Святослав Вакарчук вирішив скласти депутатський мандат? Українці йому повірили, а він вдруге підвів свого виборця.

Святослав пояснив своє рішення чітко та зрозуміло: його місія виконана, він провів демократичну партію в парламент. Тепер він знає, що партія в парламенті може працювати сама, без нього.

Коли партія розростається, активно формує нові осередки, то все більше людей долучається до її управління та розвитку різних напрямків. Святослав Вакарчук залишається лідером «Голосу», однак поєднувати лідерство, зустрічі, побудову партії по всій Україні з депутатськими повноваженнями стало несила. Депутатство забирає дуже багато часу та ресурсів, якщо ти свою роботу робиш якісно, можу підтвердити це на власному досвіді. Тож ще у березні Кіра Рудик була обрана головою партії. Кіра має величезний управлінський досвід. До того як стати народним депутатом, вона була операційною директоркою IT-компанії Ring Ukraine. Ring починався як стартап із трьох людей і за 2 роки виріс у компанію із 1000 працівниками: у 2018 році світовий гігант Amazon купив їх за 1 мільярд доларів.

Наступною у списку на депутатське крісло від «Голосу» є Аліна Свідерська, яка є фаховою юристкою, правозахисницею і громадською діячкою. Вона закінчила Кембридж з дипломом магістра права.

Хто є лідером «Голосу» тепер?

Я би хотів, аби ми говорили про лідерів реальних, а не номінованих. У «Голосі» є дуже багато сильних людей, які взяли на себе оцю нішу розбудови партії і я бачу серед них чітких лідерів.

У багатьох західних компаніях є така позиція як місіонер, євангеліст, тобто людина, яка пропагує цінності компанії, галузі, слідкує за їхнім дотриманням. Вона фактично займається місійною роботою на нових теренах: залучає нових людей до організації, нові сили, ідеї. Тут у нас багато роботи. І я вважаю, що Святослав Вакарчук, який займався цією роботою досі, і надалі впорається з нею найкраще.

Повернімося до насущних проблем. Коронавірусна криза в Україні співпала з економічною кризою, що нас чекає після карантину?

Коли на початку карантину українців запитали, наскільки їм вистачить заощаджень, майже 60% опитаних зазначили, що якщо вони не зможуть отримувати доходи, то менше, ніж на місяць. Лише за місяць карантину кількість безробітних в Україні зросла на 1-1,3 млн та склала 2,5-2,8 мільйонів людей. За оцінками Торгово-промислової палати України, рівень безробіття на середину квітня становив 13,7-15,4%. Це найвищий показник за останній 15 років.

Карантин — це дуже сильний удар по бізнесу. Якщо подивимося на Європу, то саме малий і середній бізнес є основними наповнювачами бюджету там. І саме ці люди та їхні працівники найбільше постраждають під час карантину і після нього. У карантин Україна увійшла з бюджетною кризою і держава не може вливати мільярди в економіку, щоб підтримати людей, як це роблять західні уряди. Тому завдання влади — створити максимально вільні умови для підприємців, щоб вони могли стати на ноги самі і дати роботу та гідну зарплату людям. Фракція «Голос« з початком карантину провела ряд зустрічей з малими і середніми підприємцями з різних галузей, щоб почути про проблеми, з якими стикаються конкретні галузі. Багато пропозицій від бізнесу ми втілили у антикризових законах, щоб допомогти їм пережити карантин і зберегти робочі місці.

Тож уряд має хоча би не заважати людям і підприємцям, які намагаються вжити у непростий час, наприклад, запровадити дешеві кредити та запропонувати чіткий план дій: як країна буде виходити з карантину, щоб підприємці і працівники могли планувати свою роботу і знали на що опертися.

Свого часу ви з однодумцями створили Унівську групу і розробили стратегію розвитку Львова. Як гадаєте, яка стратегія може вивести Львів з економічної та коронавірусної кризи?

Місто Львів, якому недалечко вже до мільйона з тими, хто доїжджає на роботу, займає таку саму площу приблизно як Чернівці, у якому 260 тис. населення. Якщо говорити про майбутній розвиток і присутність міста на мапі світу, то нам потрібні умови для просторового розвитку. Тож затвердження перспективного плану Львова і Львівщини — перший крок у цьому напрямку. Чим більше місто, тим вищого рівня проблеми воно може вирішувати, а відповідно залучати більші інвестиції, а це гроші на розвиток освіти, культури, науки, медицини, ЖКГ, інфраструктури загалом. Кожен львів’янин виграє від такого розширення.

Маю переконання, що у майбутньому кілька сотень міст у світі диктуватимуть розвиток всієї економіки та культурних, соціальних процесів. Міста майбутнього стануть такими центрами, де буде концентруватися все життя. Якщо ми хочемо зайняти гідне місце у цій конкуренції, Львову однозначно треба створювати для цього умови, аби таланти з усього світу, не лише з України, приїжджали сюди не просто погуляти містом, а реалізовувати свої проєкти, ідеї, творити тут нові сенси. Для цього треба створити у місті відповідні умови: комфорт, безпека, якісна медицина, інфраструктура. Ми маємо, як казав Патріарх Йосиф Сліпий, великого бажати. В іншому випадку ми перетворимося на місто, у якому гарно походити по вулицях, але не більше.

Усі в один голос сьогодні говорять, що криза — це також і можливості. І після спаду слід очікувати швидкого економічного росту. Ви у минулому підприємець і переживали не одну кризу. Як бізнесу пережити цю сильну рецесію, на яку наклався ще й карантин, та реалізувати «кризові» можливості?

Одна з вад капіталізму, якраз в тому, що рецесії відбуваються регулярно. Питання, як нам навчитися проходити їх з найменшими втратами. Сучасні люди звикли споживати забагато і не вміють заощаджувати та ощадливо інвестувати. Це все призводить до наростання фінансових бульбашок.

Багато економістів ламають списи впродовж багатьох років, як зробити так, щоб ці кризи проходили у найменш руйнівний спосіб для країни. І досі ще формули чіткої не виписано. Однак вже доведено, і ми з «Голосом» на цьому настоюємо, що не можна кидатись в крайнощі під час кризи, тобто всі гроші з економіки витрачати на споживання, так би мовити «проїдати» їх. Навпаки, треба інвестувати у розвиткові статті, а це інфраструктурні проєкти, освітні, культурні, які тягнуть за собою інші галузі, створюють нові робочі місця.

Так само і в бізнесі, з одного боку треба бути ощадливим, оптимізувати усі видатки, але з іншого — не забувати про інвестиції. Відомий світовий бізнес-мислитель українського походження Адріан Сливоцький радить економити, а половину зекономлених коштів інвестувати: «Бо саме інвестиції у час кризи — це найбільш потрібний і вартісний крок». Також він рекомендує навіть у найважчі часи не припиняти будувати стосунки з клієнтом і зміцнювати свій бренд, та обов’язково подбати про своїх працівників. Саме ваша команда і ваші клієнти — майбутнє вашого бізнесу. Підприємцям варто подбати про диверсифікацію клієнтської, виробничої та постачальної баз. Також не слід забувати про об'єднання, кооперації, адже партнерства у кризові часи особливо цінні. Шукайте можливості виходу на нові ринки: окрім Європи, є Азія, чий ринок є набагато більший доступніший, ніж європейський. І останнє, але чи не найважливіше, будувати стосунки довіри, бо довіра — це ключова цінність.

Такі кризи траплятимуться все частіше. Усім нам і українському бізнесу зокрема треба вчитися у цій нестабільності жити і завойовувати нові ринки. До кризи не можна підготуватися на всі 100%, зате можна добре зробити свою домашню роботу, це суттєво пом’якшить удар.

Розмовляв Маркіян ВОЙТОВИЧ, Leopolis.news