Якби Дмитро Гордон позиціонував себе як публіцист, письменник, політичний діяч, медіаменеджер — а хоч чорт лисий, це була б його особиста проблема. Біда в тому, що Дмитро Гордон ідентифікує себе із журналістом, а тому маємо проблему публічну. Проблему, яка ганьбить і без Гордона спаплюжену журналістику як надважливе (а надто — в часи війни) інституціональне явище.

Українська масова авдиторія — утім, мабуть, як і польська, нідерландська, канадійська чи японська — є в цілому авдиторією споживання масовокомунікаційного контенту, яка в абсолютній своїй більшості вважає, що вона читає, дивиться і слухає журналістський продукт. Байдуже — в YouTube’і, в Telegram’і, на Facebook’у чи на тому масовокомунікаційному конгломераті, що є присутнім в підключених під різноманітного розвою тюнери чи просто під internet телевізорах або моніторах. Насправді журналістики тут мало, якщо в певних сегментах технічного представлення контенту вона взагалі присутня. Насправді виготовленого журналістами продукту тут мало, якщо в певних сегментах технічного представлення контенту він взагалі присутній.

Журналістика залишається прерогативою практики професійних журналістів, які презентують свій продукт в професійних медіях, — той самий продукт, представленість якого в масовій комунікації з кожним роком все відчутніше звужується. І дуже добре, якщо цей журналістський продукт відповідає професійним нормам і професійній етиці. Якщо ні, то він просто перетворюється на авторський контент, авторський, але не журналістський, — і являє собою той самий масовокомунікаційний конгломерат, що є в YouTube’і, в Telegram’і або на Facebook’у.

Те, що пропонує Дмитро Гордон українській масовій авдиторії, — звичайно ж, не журналістика.

Але авдиторія це споживає.

Що робити?

Розпочати нарешті реальну професійну, потужну, масовану, а не намальовану і не розбазарену в нікчемних «проєктах» грантоїдів, практику впровадження медіаграмотності — в школах насамперед. Ввести медіаграмотність як обов’язковий, поряд з фізикою, математикою, мовами чи літературою, навчальний предмет. Щоби в майбутньому високопрофесійний столяр чи прекрасний дослідник-ядерник, герой Офіцер Української Армії чи блискучий вчений-медієвіст, досвідчений лікар-рентгенолог чи невдаха-безробітний, розуміючи, що мають справу із пропагордонським контентом, могли, сміючись, сміливо вимкнути комп’ютер, телевізор чи смартфон зі словами «О, ні, чуваче, про 30 грудня можеш розповідати хіба своїй дружині».

А наразі... А наразі Дмитро Гордон подає свою «журналістику» щирій і добрій, далекій від медіаграмотності українській масовій авдиторії як пункт меню під ялинку — вкупі із салатом олів’є. Наразі щира і добра знайома, зустрівши мене в перші дні січня і, почувши відповідь «Викладаю журналістику у фаховому коледжі» на запитання «Де ти працюєш?», оцінює мене поглядом, яким зазвичай обмінюються люди на похороні, і промовляє «А-а-а, готуєш нових гордонів. Ну-ну».

Ну-ну...