Нещодавня рекомендація МОН перейти на аудиторне навчання, попри очікуваність, відверто засмутила. Якщо університети дійсно мають автономію, то навіщо випускати документ рекомендаційного, а не зобов'язуючого характеру? Якщо в кінці документа є фраза про те, що університети все одно самі вибирають форму навчання, то навіщо потрібен такий документ взагалі?

Відповідь передбачувана: заклади освіти "запрошуються" з 1 вересня до аудиторних занять. Виняток, зроблений для місцевостей, які активно прострілюються, в принципі не працює: сьогодні обстрілам піддається практично уся територія України. Я є свідомим того, що цей пост викличе не стільки дискусії, скільки хвилі обурення. Розумію своїх колег, які сумують за аудиторним спілкуванням, але маю інше бачення проблеми, і намагатимусь це бачення викласти якомога більш аргументовано.

Зосереджуся на підготовці студентів у межах галузі "журналістика" - ця галузь є мені знайомою. Перше. Розпочати хочу з долі тих студентів, які виїхали за кордон. Не відношу себе до критиків "уходців": по-перше, де перебувати в часи війни - особиста справа кожної людини, по-друге, у кожної людини є свої мотивації щодо перебування за межами України. Переведення занять в аудиторний режим автоматично поставить цих студентів, як і заклади освіти, перед складним вибором. Адже серед тих, хто не на Батьківщині, - хороші студенти з міцними знаннями й гарними перспективами на успішне закінчення молодшого бакалаврату, бакалаврату чи магістерки. Так що, двері, які ведуть до "країни знань", перед ними зачиняться? Навіть якщо залишиться рік до омріяного диплома?

Як на мене, це стане дуже несправедливою суттєвою корекцією життєвого шляху наших, українських молодих людей. Друге. Першого вересня війна не завершиться, не завершаться обстріли наших територій. Ніхто не може передбачити поведінку москалів, яким нічого не вартує прицільно і цільово бити "по освіті". Бомбосховища в більшості випадків врятують життя молодих людей, але чи дійде справа до повноцінної освіти під землею - навіть якщо там є дошки з крейдою? То ж який сенс в аудиторних заняттях?

Третє. Вересень - початок осені і періоду все більшого і більшого навантаження на енергосистему України. Наші енергетики вже попереджають, що прийдешні осінь і зима будуть складнішими, ніж минулі. Отже, вимкнення світла стануть не лише неминучими, вони будуть тривалішими й часто довшими, ніж це передбачатимуть графіки. Самі ж графіки, складені фахівцями-енергетиками, є байдужими до розкладу занять, складеного фахівцями-методистами; ці розклади підуть до смітника - як і резервні години, дні чи тижні навчань.

Аудиторні заняття принесуть хаос і не будуть відбуватись у кращому випадку за графіком, а у гіршому - взагалі, оскільки навала наступних пар змете саму логіку планування навчального процесу. Натомість онлайновий режим навчального процесу і грамотне використання викладачами Moodle, ZOOM'у (як приклад), месенджерів та соціальних мереж дозволить безперешкодно проводити навчальний процес із постійним зв'язком зі студентами у будь-який час, коли немає тривоги і блекауту, без жодної прив'язки до аудиторій.

Четверте. Дуже мало в Україні закладів освіти, в яких готують студентів галузі "журналістика" і які були б оснащені сучасною технічною базою. Небагато спеціалізованих комп'ютерних класів, навіть звичайних проєкторів бракує, а про навчальні видавництва, редакції, друкарні (чи центри поліграфії) та теле- радіостудії говорити взагалі не доводиться - їх одиниці. Часто і лекційні, і практичні заняття викладачі проводять у звичайних аудиторіях, де є трибуна, дошка, крейда і розетки. І це за умов потужних процесів журналістської конвергенції, коли журналістська практика і новітні технології являють собою нероздільний комунікаційний простір.

Натомість проведення онлайнових занять дозволяє викладачеві застосовувати практично безмежні можливості мультимедійного супроводу лекцій та практичних занять, а студентам - виконання творчих завдань з максимальною ефективністю контентного і технічного спрямування. І, нарешті.

Декількарічний досвід роботи в онлайновому режимі виробив і у студентів, і у викладачів хороші навички прекрасної співпраці. Творчий характер абсолютної більшості освітніх програм галузі "журналістика" передбачає індивідуальну роботу зі студентом або невеличкою групою студентів. Онлайн - коректна і цілком апробована технологія підготовки майбутніх фахівців із соціальних комунікацій в часи війни. Головне для викладача - дати студентові комплекс знань, теоретичних і наочних, творчих та індивідуальних, бути порадником і консультантом, редактором і менеджером. Для цього викладачеві не обов'язково бути в аудиторії - просто, працюючи над підготовкою лекційного матеріалу і творчих завдань, розуміючи переваги і недоліки технології онлайну, викладачі мають активно запроваджувати такі прийоми і механізми зацікавлення студента, які дозволять незначні вади онлайну перетворити на його принади.

Я розумію, що є університети і університети, є ректори і ректори, є декани і декани. Як і в будь-якій іншій суспільній практиці, все залежить від людей. Є заклади, в яких завжди знайдуть компроміс між рекомендаціями і реаліями, в яких завжди протягнуть руку допомоги студентові, який опинився в неординарній ситуації. А є заклади, в яких подібна практика відсутня. Я також розумію, що існує бачення аудиторного навчання як позитивного психологічного феномену присутності, потреба дивитись в очі студентам і відчувати дихання аудиторії. Але чи вартує бюрократична правильність і глибина красивих очей молодих людей в аудиторії їхньої безпеки?

Leopolis.news