Пізно ввечері 24 лютого я уявив собі бурята в Центрі Шептицького. Не знаю, чому, але в моїй уяві доволі чітко окреслився маленький вузькоокий монголоїд. Він ходив з автоматом напоготові і брудним чоботом топтав усе, що можна було знищити. Найжахливіше відбулось у бібліотеці, де він вже автоматом почав скидати на підлогу книги, журнали і газети, а потім, випорожнившись на досить велику гірку друків, дістав з кишені сірники.

Це був не сон, але і не була дійсність. Якесь страшне мариво, яке вже потім дивним, зловісним чином трансформувалось в реальних бурятів, реальний геноцид і в реальну присутність країни бурятів у Центрі Шептицького. Через ракети, якими вбито і поранено львів'ян і вибуховою хвилею яких пошкоджено частину Центру.

Але чи дійсно сьогодні дивним є те, що вже було, було в 39-му, було в 44-му, 45-му, 46-му... Те, що було і не припинялося, і реальні буряти з реальними автоматами, чоботами і ракетами топтали і громили все, що було не ленінсько-комуністичним і не радянським. В сутності війни проти нас є потреба руйнації всього того, що є незрозумілим умовним бурятам. Відкритий простір, де кожен може вільно послуговуватись бібліотекою і щиро помолитись, просто випити каву і безперешкодно стати свідком захистів випускних робіт – тут поняття «відкритий», «вільно», «щиро», «просто» є чужими для бурятів, а тому мають бути затоптані чоботом, розстріляні з автомата, випалені ракетами.

Не треба вважати, що калібр, який пошкодив Центр Шептицького, є чи випадковістю, чи промахом, чи непорозумінням. О, ні, цей калібр – навмисний і прицільний постріл минулого в сьогодення, смертельне запрошення позбутись відкритості, волі, щирості і свободи. Цей калібр – чергове і, на жаль, далеко не останнє свідчення війни брудного бурятського чобота з білосніжною колораткою.