Спогад про кумедну історію, яку мені розповів старий колега. Колега не старий за віком, просто ми знаємось давно. Щирий, добрий, наївний. Неодружений, що в контексті цієї історії – важливо.

Це було за півтора роки до початку війни. Однієї днини він познайомився з молодою американкою, яка транзитом через Львів з Китаю до Моравії майже добу милувалась Львовом. Кава і тістечка разом з різноманітним дрінком в різних львівських кнайпах вистелили нічну доріжку до помешкання мого колеги.

Як людина шляхетна і вихована, як справжній неодружений галичанин, він не квапив події, впевнено, але інтелігентно досягаючи кінцевої мети. Американка не володіла жодною слов'янською мовою, мій колега ніц не тямив в англійській, але вони чудово розуміли одне одного – через жести, міміку, дотики. І ось, вирахувавши, що до кінцевої мети слід пройти лише декілька етапів, колега пропонує перейти до наступного пункту свого плану – мінімізації світла – і при розмові вимовляє фразу: «А тобі не здається, що нам заважає бра?».

... До цього часу мій колега так і не може збагнути, чому сама американка несамовито і блискавично зігнорувала декілька наступних пунктів його плану і суттєво пришвидшила досягнення ось цієї кінцевої мети. Але, насправді, все набагато простіше. Треба вчити мови. Мови можуть стати не лише корисним набутком нашого життя, але й певним запобіжником непередбачуваним ситуаціям, коли ми виявляємося ще не зовсім готовими.

Юрій ФІНКЛЕР