Півтора місяці карантину на фоні тотального негативу показали і невеликі позитивні моменти. Окрім поширення соціальних ініціатив та волонтерських акцій у боротьбі з пандемією, ми маємо феноменальний розвиток окремих сегментів суспільного простору в Україні. Одним з них є сфера кур’єрських послуг велосипедистами та вирішення проблеми пасажирських перевезень цим видом транспорту. І продажі не тільки велосипедів, але й велотренажерів зросли ледь не у двічі. І мова зараз піде про розвиток велоінфраструктури у Львові, зокрема велопарковок. В соціальній мережі львівської велоспільноти набуває популярності відео «Велопарковка перемогла» і ми вирішили зустрітися із його автором – вчителем Класичної гімназії у Львові Євгенією Саганчі.

Добрий день, Євгеніє! Моє перше питання, чи правда, що ця велопарковка названа вашим ім’ям?

Звичайно, що ні. Це сарказм і на жаль є люди, які цього не розуміють.

Наскільки ми зрозуміли, директор ліцею №2 була проти цієї велопарковки і не підтримала вашої ініціативи.

Так, директор була категорично проти встановлення велопарковки на території шкільного подвір’я. Ще до квітня я працювала у цьому ліцеї заступником директора з виховної роботи. Коли я три роки тому почала їздити на велосипеді на роботу, мої учні мене дуже підтримали і спитали чи вони також можуть їздити до ліцею на велосипедах. Я звичайно їм запропонувала долучатись, однак діти казали, що немає де ставити велосипеди і було б чудово, якби була велопарковка.

Як завуч, на одній з нарад адміністрації я запитала директора ліцею Лідію Савчук чи можливо облаштувати велопарковку, так як учні хочуть їздити до ліцею на велосипедах, але їх немає де ставити. На що мені директриса відповіла, що велопарковку я хочу лише для себе, так як вона жодного разу не бачила, щоб діти приїжджали до школи на велосипедах і що грошей немає і далі у тому ж стилі. Неодноразово я зверталася до Лідії Савчук із різними пропозиціями як можна знайти кошти і взяти участь в конкурсах проектів громадського бюджету, на що мені директриса відповідала, що це питання не на часі, немає грошей, велосипеди можуть вкрасти, що небезпечно їздити і що знову я хочу велопарковку тільки для себе. Коли учнівське самоврядування запропонувало провести благодійний ярмарок, який охоче підтримали батьки учнів, директриса Савчук знову відмовила. Сказала, що збору грошей не буде і ярмарку також не буде, бо це гроші, продукти, небезпека отруєння, грошовий облік і т.п. Вона навіть не хотіла почути, що учні чудово розуміли всі фінансові нюанси і збиралися за допомогою батьків відкрити банківську картку і перенести на неї всю готівку, щоб провести таким чином проплату. Але директор їх не чула.

Тобто директор ліцею не підтримала ініціативу учнівського самоврядування та благородну ідею самостійно заробити гроші на велопарковку?

Так. Діти були шоковані, коли вони побачили, що першокласники разом із класними керівниками проводили благодійні ярмарки без будь-яких перепон з боку адміністрації. Я виборювала цю велопарковку два роки.

І як ми бачили на відео її встановили. Як ви цього добились?

Так вона вже встановлена, слава Богу (посміхається п. Євгенія)! Коли я в черговий раз підійшла до директриси і спитала, чому не підтримують нашу ініціативу, Лідія Савчук мені відповіла, що велопарковки в нашому ліцеї ніколи не буде. І тоді я написала пост, щоб отримати підтримку громади. Я це питання зробила публічним але не вказала заклад і керівника. Громадськість була обурена таким ставленням до учнівської ініціативи. На наступний день після виходу посту всі заступники на чолі із директором запросили мене до кабінету одного із заступників на розмову. Присутні (директриса та інші заступники Андрій Підляський, Ірина Бучма, Наталя Вента) на мене підвищували голос. Директриса тиснула на мене, щоб я видалила цей пост, погрожували мені, що мені це все так не минеться, що знайдуть на мене управу. Вони намагались мене ламати. А за тиждень мене запросили на збори педагогічного колективу, оголошення про які не було зроблено завчасно, однак підготовлено в стилі партійних зборів совкового періоду. Я попала на судилище. Мене звинувачували у всьому, зачитували мій пост, який було доповнено коментарями читачів ніби цей текст також написала я.

90% присутніх вчителів не читали мого посту і не могли відрізнити правду від скомбінованого тексту, який було сфабриковано на замовлення директриси. Мене принижували і засуджували надуманими звинуваченнями, а потім всі присутні побігли підписувати протокол засідання та лист-звинувачення.

Те, що ви розповідаєте, це ненормальна ситуація. Невже таке можливе у сучасній українській освіті?

Ви маєте рацію. Це доволі поширена практика постсовковї адміністрації шкіл на тих членів педагогічного колективу, які вирішили висловити свою незалежну і патріотичну позицію. І лише в останні роки після Революції Гідності почали оформляти це ганебне совкове явище у правовому полі української освіти. Наразі такі дії описані у законодавстві як булінг. Але я, як експерти Громадської Ради при ЛОДА класифікую це як мобінг.

Мобінг (англ. mobbing від mob — «натовп») — це систематичне цькування, психологічний терор, форма зниження авторитету співробітника у колективі, шляхом здійснення на нього психологічного тиску у вигляді приниження гідності, зазвичай з метою його звільнення. Мобінг направлено на того, кого хочуть вижити з колективу. В учнівському світі цей процес називається булінгом.

Директриса ліцею Л.Савчук принижувала мою честь та гідність упродовж чотирьох років. Вона маніпулювала документами, налаштовувала проти мене колектив для саботування всіх моїх доручень з метою звинувачення у невиконанні її наказів. Мене обмежували у доступі до професійної інформації, яка є необхідною для повноцінного виконання функціональних обов’язків, мені також закрили доступ до електронної пошти ліцею, а секретар не давала скеровані для мене листи про виконання тих чи інших доручень. Мені забороняли займатися заходами національно-патріотичного спрямування. Всі велоакції та велофлешмоби, які ми хотіли провести, нам також заборонили проводити.

Я вимушена була звертатися до районного, а потім і до міського освітнього керівництва із проханням допомогти у вирішенні цього питання, однак жодна комісія не змогла його вирішити, мало того, Савчук створила такі умови роботи, що я вимушена була звільнитись з ліцею, не дочекавшись завершення міської комісії.

Тобто міська комісія продовжувала розгляд вашого звернення, а директриса вас звільнила?

Так. І документи про закінчення комісією мого питання я отримала вже після звільнення. Але найцікавіше, що комісія завершила роботу 17.01.2020р., 27.01.2020р. я отримала на пошті листи із підсумковим наказом, в якому було зазначено, що директриса Савчук має виконати свої обов’язки щодо налагодження належної роботи та комфортного морально-психологічного клімату педагогічного колективу ліцею№2 та ін. А вже 10.02.2020р було підписано наказ про моє звільнення. Як висновок, можна сказати, що на керівника ліцею №2 ніхто не може вплинути. І їй абсолютно байдуже на всі накази керівництва.

Давайте повернемося до велопарковки. Яким дивом вона все ж таки з’явилася?

Це диво зробив Фейсбук! Наша прогресивна влада зреагувала, висварила директрису Савчук і зробила до Першого дзвоника подарунок. Я дякую освітньому керівнику пану Васюті. Через тиждень після того, як поставили велопарковку, облаштування і дружнього для дітей дизайну зроблено не було, навіть елементарно не було заасфальтовано. Минуло вже багато часу і там все залишилося як і було. Це говорить про байдужість керівника навчального закладу. Мене досі обурює, що на шляху ініціативи європейського виховного формату повстала стіна дрімучого совка. Адже всім відомо, що ярмарки зі збором коштів на благодійних заходах формують в учнів:

· Активну позицію в житті громади школи;

· Навички економічної діяльності;

· Європейські принципи вирішення транспортних проблем великих міст;

· Демонструє сучасні тенденції Нової Української Школи – школа відкрита до дітей.

І звісно популяризує здоровий спосіб життя з велосипедом та формує свідомість учнів. Але на шляху встала совкова керівник пенсійного віку, яка створила зі школи окреме царство, де вона править одноосібно, а решта має догоджати та виконувати накази керівника-диктатора.

Я змушена була перейти до кращого навчального закладу, тут мені пощастило. Керівнику із таким шлейфом конфліктів і проколів, немає місця в прогресивній освіті. Зараз керівників пенсійного віку переводять на контракт, однак треба бути дуже недалекоглядним мером, щоби підписати контракт із таким некомпетентним директором як Савчук Лідія Ярославівна.