Призер ЧС з боксу 2001 року Юрій Золотов: Організм зламався, почалися травми – це мене зупинило

Юрію, повернімося у 2001 рік, на початок нового олімпійського циклу. Як ви потрапили на свій дебютний (і єдиний у кар’єрі) чемпіонат світу? Ви не були чемпіоном України. Чому тренери обрали саме вас для виступу в Белфасті?

Тоді було двоє претендентів на участь у чемпіонаті світу: я і Дмитро Світличний з Донеччини. Ми з ним конкурували, були на одному рівні. На чемпіонаті України у Львові я переміг його в півфіналі, мені підняли руку, але потім рішення поміняли. Причина – брудна спортивна політика. Пізніше кожному з нас дали можливість проявити себе на міжнародних турнірах. Виявилося, що я був кращий, і тренерський штаб на чолі з Ільдаром Шарафутдіновим зупинився на моїй кандидатурі.

Як ви, 21-річний боксер, підходили до того чемпіонату світу?

Готувався до нього зі своїм другим тренером Дмитром Сосновським. Мій перший тренер Роман Семенишин, можна сказати, передав мене йому, оскільки у Дмитра Дмитровича було більше досвіду. Пригадую, було безліч зборів, турнірів, досить потужна «накатка». Удома, у Львові, я фактично не бував тоді. На чемпіонаті світу почувався, як на звичайному турнірі – доволі впевнено, розкуто. Єдине, що крутилося в голові: це ж чемпіонат світу, дуже серйозний рівень!

У першому бою на турнірі ви перемогли кіпріота Іонаса Хрістодулу – 21:10.

Надзвичайно важкий початок був. Перші три раунди відчували з тренером, що перемагаємо, але в перерві перед останнім, четвертим, нам кажуть, що ми «летимо», судді мені не натискають кнопочки. Довелося увімкнути ще одну передачу. Слава Богу, догнав і перегнав суперника.

Наступний бій з угорцем Йожефом Геребешем склався легше?

Однозначно. Після свого першого поєдинку я залишився в залі й переглянув двобій угорського боксера. Він виграв за повною перевагою в досить хорошого боксера. Тому я був переконаний, що протистояння між нами буде нелегке. Але вийшло все навпаки: я вийшов і впевнено його переміг. Не думав, що буде настільки легко. Тоді було правило: якщо різниця перевищує 15 ударів, бій зупиняють і зараховують перемогу за явною перевагою. Так і сталося в третьому раунді.

Американець Хуан Макферсон не вийшов проти вас на бій за вихід у півфінал. Чому?

Не знаю, мені не пояснили. Я готувався до поєдинку, не знав, що суперник не вийде. Був у масці, рукавичках, готувався до виходу. Тут заходить представник організаторів турніру і пробує пояснити, що поєдинку не буде, але я все одно маю вийти на ринг. Я це Дмитру Дмитровичу (Сосновському – авт.) пояснюю. Кажу: мені здається, бо трошки англійську знаю, що ми переможці. Він відповідає: та ні, такого не може бути. Потім Ільдар Шарафутдінов підійшов, поспілкувався з представником і все зрозумів. Сказав вийти в ринг для того, щоб мені підняли руку. Пригадую, в роздягальні такі емоції були! Самі розумієте: призер чемпіонату світу! Радість була величезна, не міг повірити.

Як складався півфінал проти кубинця Діогенеса Луни?

Картина була зовсім інша, ніж показує статистика, за якою він виграв за явною перевагою в другому раунді. Те, що кубинець був призером Олімпійських ігор (бронза Олімпіади-2000 – авт.), мав великий досвід, мене ще більше заводило, дуже хотів перемогти його і був упевнений, що мені це до снаги. Під час бою почувався добре. Так зустрічав його з правої руки, що мене аж кулак болів. Але він був непохитний і сипав дуже багато ударів. Дивне суддівство було. Як на мене, кубинцеві натискали все підряд. Коли рефері зупинив поєдинок, ми з тренером поглянули один на одного і не зрозуміли в чому річ. Білоруси, які за нас уболівали, почали аплодувати, подумавши, що зупинили на мою користь. Але, на жаль, чомусь вийшло не так.

Переглядали відео того бою?

Цей чемпіонат світу якось так дивно пролетів. Світлин немає, відео немає, нічого немає. Я так хочу знайти і переглянути відео того бою. Виходив на людей, які проживають у Белфасті. На жаль, вони не змогли знайти поєдинки. Хочу тепер вийти на російське телебачення. Я знайшов в Інтернеті багато боїв наших боксерів: Сидоренка, Колесника, Данильченка, які транслювали на російському телебаченні. А свого поєдинку не відшукав. Хочу зробити відповідний запит – раптом удасться знайти. Усе ж таки це півфінальний бій, його точно транслювали, він має бути десь в архівах.

Юрію, ви тільки другі в історії львівського боксу, хто став призером чемпіонату світу з боксу. Пишаєтеся таким досягненням?

Звичайно, пишаюся. Це найвище досягнення в моєму спортивному житті. Можу впевнено сказати: на тому чемпіонаті світу я був у найкращій формі за весь час виступів серед любителів. Шкода, що потім організм зламався, почалися травми – це мене зупинило. Я хотів більшого. Ціль була – Олімпіада.

Коли почали даватися взнаки травми?

Через кілька місяців після Ігор доброї волі (вересень 2001 року, Австралія – авт.).

На Іграх доброї волі ви здобули бронзову медаль, поступившись у півфіналі росіянину Айдину Гасанову.

Передусім скажу, що я дуже погано переніс адаптацію. Уночі не спав, а вдень, навпаки, хотів спати. Ми не так довго були в Австралії для адаптації – здається, тільки тиждень. Вийшов на бій просто ніякий, був в’ялий, сонний. Не кажу це, щоб виправдатися. Дуже погано виступив. Вважаю, що мав перемагати того суперника, але поступився, на жаль.

Тоді в бою за третє місце ви знову мали зустрітися зі згадуваним раніше Макферсоном. І він знову не вийшов на бій проти вас. Що цього разу сталося?

Мені ніхто цього не пояснив. Не знаю.

І після Ігор доброї волі почалися травми…

Спершу було запалення апендикса. Потім на нозі стався розрив фасції. Я доволі довго не міг ставати на ногу, дуже багато часу пішло на відновлення. Пробував повернутися у збірну і відчув, наскільки багато втратив. Наскільки всі виросли, а я зупинився. Хотів повернутися в Луцьку на чемпіонаті України 2003 року, але вже у першому бою поступився донеччанину Роману Погребняку. Бій почав непогано, почувався дуже впевнено. Дмитро Дмитрович казав: «Важливо, щоб твоє бажання не перебільшило твої можливості». Мав величезне бажання повернутися, знову бути лідером. Але в другому раунді я пропустив удар, мені розсікли ніс, кровотеча ніяк не припинялася. Бій зупинили у зв’язку з неможливістю його продовження. На тому зупинилася і моя любительська кар’єра. Зрозумів, що це вже все, крапка, не зможу повернутися на попередній рівень. Збагнув, що втратив занадто багато часу. Я морально втомився, не хотів уже більше.

Вашими наставниками були відомі спеціалісти: заслужені тренери України Роман Семенишин і Дмитро Сосновський. Як працювалося з ними?

Роман Степанович (Семенишин – авт.) – мій перший тренер. Це однозначно мій другий батько. Він віддавав мені все, що міг. Навіть кошти, щоб я поїв на змаганнях. У нас були дуже хороші, теплі стосунки, як у сина з батьком, за що я йому вдячний. Потім він мені сказав, що до чемпіонату світу я маю готуватися з Дмитром Сосновським. Дмитро Дмитрович, звичайно, мав більший досвід. Уже тоді він багато бачив, багато знав, був впливовою людиною в боксерському світі.

Перед тим, як ви вийшли на пік, у збірній виблискував інший львів’янин – Андрій Котельник. Чи він якось вплинув на вас? Зокрема, в плані того, що багато чого досягнув і, можливо, був прикладом для наслідування.

Безперечно, були люди, якими я пишався і хотів бути такими, як вони. Коли вперше прийшов у зал «Мужність» (пізніше – «Гетьман»), я дивився на старших хлопців – Романа Джумана, Андрія Котельника та інших – і розумів, що хочу досягти такого рівня, як вони. І коли я поїхав в Алушту на збір, ми жили з Андрієм Котельником в одній кімнаті. Він якраз перед Олімпіадою-2000 травмував коліно, я це все разом з ним пережив. Бачив, як було прикро і несправедливо, коли людина тяжко працювала, йшла до своєї мети і сталася така ситуація. Але, знаючи, який Андрій талановитий боєць, я не сумнівався, що він візьме медаль на Олімпійських іграх. Думаю, якби не коліно, то золота медаль у нього була б однозначно (Андрій Котельник здобув срібну медаль на Олімпійських іграх у Сіднеї – авт.).

Коли вирішили покинути любительський бокс, ви вже знали, що перейдете у професіонали, чи мали паузу на роздуми, що робити далі?

Паузи не було. Мав бажання виступати за кордоном. Я розглядав деякі варіанти, пробував, шукав, але пропозицій не було, тому довелося виступати у Львові.

Ви провели дев’ять боїв у професійному боксі і всі виграли. Останній – у 25-річному віці. Після того завершили кар’єру. Чому так рано?

Цікавий момент у моєму житті тоді був. Це був травень 2006-го, мій батько тяжко хворів, у нього рак був. Орієнтовно у 20-х числах травня мав бути поєдинок, а 12-го батько помер. Телефоную тренеру і кажу, що не зможу боксувати. А через тиждень після того, як батька поховав, підходить наставник і каже: «Ти в хорошій формі. Вийди на бій заради батька, він би дуже хотів цього». А батько мій завжди приходив на поєдинки, дуже любив бокс, уболівав за мене, пишався мною. Погодився. На зважування поляк не приїхав, його пізніше зважили. Я зрозумів, що він не вклався у вагу, бо був такий доволі «пухленький хлопчик». Мене це ще більше розізлило. Виходив з думкою відбоксувати заради батька. Ні страху, ні переживань – нічого не було абсолютно. І так бам-бам у другому раунді й нокаутував його, хоча я і не нокаутер.

Чому далі не продовжували кар’єру?

Насамперед через те, що в мене була грижа міжхребцевого диска поперекового відділу хребта. Це мене зупинило. Я взагалі не міг встати з ліжка! Лежав на підлозі, до мене друзі приходили, анекдоти розповідали, щоб мені веселіше було. З Божою допомогою вилікувався. Знайшов хорошого лікаря, який поставив мене на ноги і наголошував, щоб я все життя плавав, закачував спину.

Про повернення в бокс мови вже не було?

Ні, застережень таких не було. Лікар казав, що я можу займатися боксом, тільки маю постійно дбати про спину. Але, знаєте, після того, як я став на ноги, залікував спину і вона перестала боліти, в мене пропало бажання навантажувати себе та виснажувати свій організм. І зникло бажання взагалі тренуватися.

Як загалом оцінюєте свою боксерську кар’єру?

Думаю, витиснув з організму все, що можна було. Але якби не ті фізичні зломи, то, можливо, ще чогось серйозного досягнув би.

Що було після боксерської кар’єри?

Мав бажання залишитися в боксі, працювати тренером, але на той час вакансій не було. Вчителем фізкультури не хотів бути – це не моє. Пробував працювати менеджером. Потім один чоловік, який займався в нашому залі боксу і мав свій бізнес із торгівлі будівельними матеріалами, мене запросив до себе працювати. Два роки попрацював і вирішив, що треба щось самому пробувати. Тепер у тому напрямку і просуваюся.

Працюєте разом з Ігорем Пащуком (колишній член збірної України, срібний призер чемпіонату Європи 2004 року – авт.)?

Ми з Ігорем заснували компанію «ПАЗОЛ-БУД». Фірма займається торгівлею керамічної плитки і сантехніки.

Давно мав бажання поєднувати свою роботу, бізнес із боксом і все-таки його не залишати. Не в прямому сенсі бути тренером, а радше помічником, дати хлопцям можливість побачити бокс, як я його бачу. Щось підказати, в чомусь допомогти їм. Є хлопці, які потребують підказок і порад того ж таки Юрія Золотова, майстра спорту міжнародного класу. Коли я приходжу в зал «Динамо» на Стуса, для когось це нічого не значить, а для когось важливо, що Юрій Золотов з ними разом тренується, ще й підказує. Це їх мотивує, піднімає дух. Тому я вирішив у такому плані спробувати працювати. Час від часу приїжджаю в зал, де тренує Роман Степанович разом зі своїм сином Романом і Василем Шаном, проводжу разом з ними тренування. Думаю плавно повернутися в бокс у такий спосіб. Адже бокс – це моє життя.

І насамкінець розкажіть про свою сім’ю.

Мою дружину звати Ольга. Розписалися ми 2005 року, а через чотири роки взяли шлюб. Оля працює начальницею відділу продажу у великій компанії «Плантпол-Україна» (саме її квіти прикрашають наше місто). Знімаємо квартиру, бо своєї, на жаль, не маємо. Обіцяли житло після чемпіонату світу, але так і не отримав, бо був дуже скромним і тихим молодим хлопцем. Не хочу казати, хто обіцяв. Тепер я би не віддав того, звичайно, а тоді вірив людям.

Заробітків у боксі та бізнесі не вистачає, щоб купити квартиру?

У боксі взагалі не заробітки були, навіть у професіоналах. За два роки в профі провів 9 поєдинків. Заробленого вистачало на прожиття і не більше. Бої були 4-6-раундові, за раунд платили 100 доларів. От і рахуйте. Нині не намагаюся назбирати на квартиру, всі гроші витрачаємо на подорожі.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news