logo
17/04
19/03
24/02
19/02
26/01
31/12
09/12
01/12
06/11
04/11
24/10
20/10
11/09
04/08
3 ...

Чемпіонка ІІ Європейських ігор Юлія Ткач: Усією душею хочу здобути олімпійську медаль

08-07-2019 14:436181

Чемпіонка ІІ Європейських ігор Юлія Ткач: Усією душею хочу здобути олімпійську медаль

Нашою співрозмовницею є одна з найбільш титулованих нині українських борчинь, чемпіонка світу (2014), чемпіонка Європи (2011, 2012), учасниця трьох Олімпійських ігор Юлія Ткач. Наприкінці червня львівська атлетка стала чемпіонкою Європейських ігор у Мінську, перемігши у ваговій категорії до 62 кг. А 5 і 6 липня у Львові вона приймала заслужені привітання і нагороди (грошовий сертифікат, статуетку найкращої спортсменки Львівщини в червні) від керівництва Львівщини та відділення НОК у Львівській області.

Після останнього з цих заходів (за участю легендарних боксерів Віталія і Володимира Кличків у Львівському державному університеті фізичної культури імені Івана Боберського) з олімпійською надією Львівщини поспілкувався кореспондент Leopolis.news.

Юлю, ти не перемагала на великих турнірах (чемпіонатах світу чи Європи) майже п’ять років – з вересня 2004-го, коли здобула золоту медаль чемпіонату світу в Ташкенті. Які мала відчуття, коли після такої тривалої паузи знову зійшла на найвищу сходинку п’єдесталу пошани?

Я це зрозуміла лише тоді, коли пробіглася з прапором по килиму, перемігши у фінальній сутичці в Мінську. Подумала: коли ж я востаннє бігала з прапором? І дійсно, 2014 року. Час так швидко летить, стільки років пройшло, а здається, що це було лише вчора. Приємні дуже враження. Кожен спортсмен це зрозуміє і кожен, напевно, хоче пробігтися з прапором після своєї перемоги. Цього удостоюють лише чемпіона. Це така гордість – бігти з прапором своєї країни! Дуже приємно.

Щоразу, як уперше?

Так. Відчуття щоразу, як уперше. Вони такі приємні й солодкі. Тому що розумієш, яку титанічну працю виконав під час підготовки до цих змагань. Коли перемагаєш, настає хвилина блаженства. І вона дійсно кожного разу, як уперше. Це неможливо ні з чим зрівняти.

Чим ця перемога в Мінську особлива, якщо порівнювати з багатьма попередніми?

Узагалі, ці змагання розглядали як етап підготовки до чемпіонату світу, який відбудеться у вересні, і як етап підготовки до Олімпійських ігор 2020 року. У своїй колекції я вже маю медалі з найпрестижніших міжнародних змагань: з чемпіонатів світу, Європи, Європейських ігор. Мені на медальниці бракує лише однієї нагороди. Я – триразова учасниця Олімпійських ігор, і це слово «учасниця» мене просто добиває. Усім серцем, усією душею хочу здобути олімпійську медаль і вірю, що моя найзаповітніша мрія здійсниться в Токіо-2020.

Медаль у Мінську – наймасивніша у твоїй колекції нагород?

Так. Вона реально дуже важка (близько 540 г – авт.) і дуже гарна. Білоруси постаралися на славу. Було все дуже добре, на найвищому рівні. Ми, коли їхали, боялися, що потрапимо в совок, але ці побоювання були даремні. Змагання пройшли на хорошому рівні, а самі білоруси – дуже приємні люди. У Мінську в ці дні панувала справжня атмосфера олімпізму.

На другому місці за масивністю – срібна медаль чемпіонату світу 2017 року?

Так, напевно, з позаторішнього чемпіонату світу в Парижі. А замикає трійку наймасивніших – бронзова медаль чемпіонату світу 2018 року в Будапешті. Але найважча, дійсно, з Європейських ігор у Мінську.

Мабуть, медаль у Мінську особлива для тебе ще й тим, що вдалося впоратися з величезною відповідальністю, яка є на таких масштабних змаганнях, чого раніше не вдавалося на Олімпійських іграх.

На Олімпійських іграх така надвідповідальність, розуміння того, що ці змагання є найважливішими в моєму житті і я готова віддати все задля них. Це не дало мені повністю реалізуватись, але ми працюємо над цим, зокрема з психологом.

Яка роль відомого спортивного психолога Андрія Колосова, з яким ви працюєте, у здобутті медалі в Мінську?

На п’єдесталі стоїть лише спортсмен, але за його плечима – ціла команда: і тренери, і фармаколог, і психолог, і реабілітолог. Тобто в мене є команда осіб, яким я повністю довіряю і які всім серцем бажають мені перемог. Медаль, коли її одягаєш, напевно, відлунюється в серцях усіх членів команди. Я щиро вдячна їм за те, що вони мені допомагають, підтримують. І вони це знають.

Велика заслуга Андрія Колосова в тому, що і Василь Ломаченко, й Олександр Усик стали суперзірками. Твоя довіра до цього спеціаліста базується і на тих фактах, що він досягнув хороших результатів з іншими спортсменами?

Звичайно, коли бачиш, як фехтує Оля Харлан (олімпійська чемпіонка 2008 року з фехтування, п’ятиразова чемпіонка світу – авт.) чи боксує Василь Ломаченко, знаходиш щось спільного з ними. І це Андрій Борисович. Ми з ним співпрацюємо не так тісно, як хотілося б, не так багато часу проводимо разом, тому що він надзвичайно зайнятий, але зідзвонюємося, списуємося. Він дає мені певні настанови, підказки. Я прислухаюся до нього і вірю йому. Вірю, що він зможе мені допомогти перебороти себе і впоратися з хвилюванням.

Для спортсменки твого рівня, однієї з найсильніших у світі, майже п’ять років без перемог на чемпіонатах світу і Європи – погодься, доволі великий період. Можеш проаналізувати, чому не вдавалося стільки часу перемагати?

Якщо перемагала суперниця, значить, у той момент вона була краща. На все воля Божа, і моє від мене нікуди не втече. Моє завдання – максимально викладатися на тренуваннях. Я така людина, що, якщо роблю якусь справу, то віддаюся повністю – в плані емоційному, психологічному, фізичному. Жертвую часом, який могла би провести зі сім’єю, зі своїм сином. Уся віддаюся боротьбі та вважаю, що є якісь сили зверху, які це бачать. Прийде час – і вони оцінять усі мої зусилля.

Проте спорт – це цікава штука, тут є і частка фарту, і певне суддівство. Спорт цікавий і непередбачуваний. Сьогодні ти – лідер, фаворит, а завтра вже пасеш задніх. Ти живеш у такому ритмі, хочеш завжди бути першим і триматися на плаву, хоча це не завжди вдається. Але тебе тримає твоя мрія, ціль, бажання реалізуватися і досягнути того максимального успіху, який собі запланував.

Повернімося до Мінська. У чвертьфіналі ти зустрілася з представницею Росії Марією Кузнецовою, яка в підсумку стала бронзовою призеркою. Я розумію, що це спорт, та все ж… Вона – представниця країни, яка воює проти нас, як поєднуються на килимі такі речі?

На килимі про це не думаєш. Вона – така сама суперниця, як і всі інші. Я не можу виходити боротися з якоюсь агресією чи ненавистю. Звичайно, мені дуже боляче і прикро, що в нашій країні відбуваються такі речі, гинуть тисячі невинних воїнів, які захищають наш суверенітет. Така агресія з боку Росії, сусідньої держави, неприпустима. Але зайва агресія не можлива на килимі. По-перше, це неправильно, а по-друге, це не дозволить мені добре боротися. Я – професіоналка, уже вікова спортсменка (сміється) і вмію себе контролювати, знаю, що потрібно.

Півфінальна сутичка проти чинної чемпіонки світу з Болгарії Тайбі Усейн виявилася найскладнішою на Європейських іграх. Ти вже казала, що допустила тактичних помилок після того, як створила чималу різницю в очках (8:0 – авт.). Вирішила зекономити сили і на тихій хвилі довести сутичку до перемоги?

Я вийшла дуже налаштована. Навіть сама була здивована, наскільки була мотивована і мала велике бажання перемогти. Буквально на перших секундах я зробила свій прохід, провела атаку, і завдяки різниці очок сутичка завершилася достроково (за правилами, якщо різниця в 10 балів, то сутичка завершується достроково – авт.). Я вже раділа перемозі, але викинули челендж і після перегляду повтору в мене забрали два бали: там дійсно було все на межі килима. Сутичка продовжилася. Коли я піднялася, промайнула така думка в голові: а якщо зараз упаду і програю на туше?! Знаєте, так не можна думати (сміється)! Цей страх мене скував, стою і думаю, що я вмію найкраще. Пішла далі атакувати, і це була моя помилка. Мені потрібно було десь трішечки притримати коней, постояти, почекати. Суперниця нічого і не робила, я сама діяла, а вона на моїх помилках почала відігравати бали. Добре, що все склалося так, як склалося, і я таки перемогла 11:8. Тепер ми з тренером цю сутичку розбираємо по частинках, щоб на чемпіонаті світу такого не повторилося.

Як склалася фінальна сутичка з азербайджанкою Ельмірою Гамбаровою?

Цю суперницю я давно знала, вона тривалий час виступає на міжнародній арені, проте ще не мала вагомих перемог. Розуміла, що переможу, просто потрібно не зробити якоїсь помилки. Треба було вийти, чітко поборотися і закінчити сутичку так, як вона повинна завершитися. Я була спокійна, зробила свою атаку, взяла бали. Не відчувала від суперниці ніякого натиску, якоїсь небезпеки. Вирішила не форсувати події, завершити сутичку спокійно, з невеликим рахунком, щоб не допустити ніякої помилки. Перемогла з комфортним рахунком 4:0.

Ти кажеш, що є віковою спортсменкою. Такий висновок робиш з паспортних даних чи фізичні кондиції вже не такі, як раніше?

Я давня спортсменка, маю стаж (сміється). Так, час іде і на кожен вік свої принади. Я дійсно не така, як у шістнадцять. Нині почуваюся краще, ніж у шістнадцять! У тому віці був «ветер в голове, а я влюбленный», а тепер я вже сформована особистість, жінка. На мою думку, маю хороші погляди на життя, на спорт, на певні ситуації. Називаю себе старою, тому що маю великий стаж. Дійсно, я в збірній команді дуже давно, старожилка (сміється). Чому так себе називаю? Є дівчатка, які нині приходять у збірну і звертаються до мене на «ви». Мені так смішно, ніяково (сміється). Цього року мені виповниться 30. Прекрасний вік, почуваюся чудово, виховую сина, якому цього року буде шість. Намагаюся насолоджуватися кожним моментом свого життя, тому що воно одне.

 

Раніше мала величезне бажання перемогти, довести комусь щось. Це так затьмарювало, я навіть не насолоджувалася самим процесом. Тепер дійсно насолоджуюся тренуваннями, змаганнями. Кайфую, коли в мене на тренуванні виходить якийсь класний прийом, який ніколи раніше не вдавався. Сприймаю це як перемогу: як дитина, кричу тренеру, що в мене щось вийшло (сміється). Колись я так не реагувала, з часом навчилася.

Юлю, зізнайся, буває, що психологічно втомлюєшся від боротьби? Адже боротьба всюди, зокрема і вдома, де чоловік – твій тренер (Олександр Ткач – авт.), і розмов про неї не уникнути.

Спочатку нам було дуже складно притертися з тренером-чоловіком у цьому плані, щоб тренування не находило на сімейне життя. Але ми якось навчилися: хтось комусь уступить, хтось часом промовчить. Знаєте, медаль має два боки і це ми двоє. Ця медаль – це наша робота, тому що тренер для мене – і чоловік, і друг. Він підбирає мені тренування, керує процесом, усе аналізує. Моє завдання – виконувати той обсяг роботи, який він визначає, робити те, що він каже. І не ставити зайвих запитань. До мене доходить тільки те, що потрібно. Я не фільтрую вже – фільтр він (сміється).

Чи я втомлююсь? Я дуже втомлююся (сміється). Пам’ятаю, як поверталася у спорт після народження сина. Ми у Львові самі з чоловіком (я з Волині, він з Харківщини), не маємо тут нікого, кому можна було б віддати дитину хоча б на годину. Найбільша мрія тоді була, щоб хтось побув з дитиною, а я просто годину полежала. Якось їхала в автомобілі на тренування, біля мене сидів Андрій Ігорович (відомий львівський тренер Андрій Пістун – авт.) і я йому казала: моя дитина хоче, щоб я померла (сміється). Тому що мені було так важко! Син дуже погано спав і їв, а ще дворазові тренування… Я була, як у колесі. Мені здавалося, воно трісне – і я випаду з цього колеса життя і десь там залишуся. Але Бог дав сили, ми це перебороли і тепер синочок уже розуміє все, ходить з нами на тренування.

Приходжу з тренування, кажу йому, що ляжу на годинку відпочити. Хвала людині, яка придумала мультики, тому що вони дуже помічні батькам. Коли була вагітна, казала, що ніколи в житті не даватиму дитині дивитися мультики – я лукавила (сміється). Тепер мені вже не так складно. Допомагає мама, моя сім’я, чоловік-тренер, який мене розуміє і намагається відгородити від непотрібної інформації, зайвих думок, людей. Він створює для мене своєрідний кокон, щоб я добре почувалася. Коли ми готуємося до змагань, я справді, як у «домику» (сміється). Це дійсно допомагає підійти в найоптимальнішій формі до змагань.

Дуже люблю боротьбу, не уявляю себе без неї. Я все життя в цьому спорті і, коли мене питають, чим займатимуся, коли закінчу, мені здається, що ніколи не завершу (сміється). Тому, напевно, втомлююсь, але та любов до справи, якій ти віддаєш усю себе, перекриває втому. І щоранку прокидаюся з великим бажанням далі йти працювати і щоб усе-таки моя мрія здійснилася.

Розмовляв Василь ТАНКЕВИЧ, для Leopolis.news