logo
12/06
06/06
14/04
05/04
30/03
25/03
12/03
10/03
07/03
04/03
13/01
23/12
07/12
31/10
3 ...

Служба у ТЦК: військові комісари з бойовим досвідом

10-07-2023 11:176309

Служба у ТЦК: військові комісари з бойовим досвідом
Фото: bukinfo.com.ua

Успіх будь-якої військової операції, окрім хорошого плану, залежить від наявності достатньої кількості техніки, зброї та, найголовніше, навченого особового складу.

 

За час війни наша армія суттєво поповнилась технікою та зброєю. Але чи достатнього військових? 

На сьогодні, чимало досвідчених українських воїнів отримали важкі поранення в бойових зіткненнях та під обстрілами. Для них війна на передовій закінчилась, але служба продовжилась у територіальних центрах комплектування.

Повернувшись з передової, після поранень, Олег та Віталій розпочали виконувати мобілізаційні завдання в складі Сихівського РТЦК у м. Львові. Вони погодились поділитись своїм досвідом та відповісти на наші питання.

Віталій

Чим Ви займались до повномасштабної війни і як потрапили в армію?

До повномасштабної війни працював у будівельній гуртівні. До лав ЗСУ мобілізувався добровольцем 4 березня. В складі 1 стрілецького батальйону 24 бригади вирушив спочатку на Донеччину, потім – Луганщину. Влітку 2022 під Спірним внаслідок мінно-вибухового ураження отримав поранення та контузію. Після лікування та реабілітації певний час перебував у Яворові на пункті постійної дислокації. Та контузії почали нагадувати про себе і довелось знову лягати у  госпіталь. Хотів повернутись у рідний підрозділ, однак стан здоров’я вже не дозволяв. Так, 20 травня 2023 року скерували на службу до Сихівського РТЦК. 

Які випадки Вам запам’ятались найбільше за час служби в ТЦК?

Я вам скажу в загальному. Наші люди, як чоловіки, так і жінки позиціонують себе як великих патріотів, до моменту поки не побачать воєнкомів. Чоловіки одразу починають втікати, а жінки кидаються на нас з прокльонами.

В інтернет постійно викидують неправдиві відео і новини, через що в багатьох людей сформувалось хибне уявлення про мобілізацію й армію. Думають, якщо повістка, то одразу їдеш на нуль в саме пекло. Не заперечую, так було з початку війни – березень 2022, тоді потрібно було терміново закрити лінію фронту, часу навчати не було. Вчились у бою. Зараз усе по-іншому.

Багато ще залежить від регіону. В тих областях, де ступала нога «москаля» – Чернігівщина, Сумщина, Харківщина, там українських військових носять на руках, зустрічають, як героїв. На Заході Україні такого немає. 

У Львові нерідко трапляються такі, хто каже «якщо прийдуть сюди, піду воювати», але не розуміють, що вже буде пізно. Для того, щоб ворог якраз таки не прийшов, потрібно йти зараз. Поки є можливість підготуватись, навчитись.

Чому важливо проводити мобілізацію саме зараз?

Поки наші хлопці тримають фронт, важливо підготувати як можна більше людей. Якщо в якийсь момент ситуація зміниться, нам дуже потрібен буде навчений резерв. 

Також, само собою зараз дуже потрібна заміна для тих, хто там вже майже рік безвилазно. Їх терміново потрібно міняти свіжими силами. 

Крім цього, зараз до нас надходить велика кількість закордонного озброєння. Люди не можуть одночасно тримати лінію оборони й вчитись на новій техніці. Тому потрібні новобранці, які зможуть опанувати й надалі застосовувати закордонну зброю на полі бою.

Олег 

Як Ви потрапили на війну?

На початку війни, рятуючи свою сім’ю, до мене приїхав товариш з Харкова. Він розповів про те, що зробили орки з його 14-річною племінницею. Це був жах! У мене в самого три доньки. Після цього, я вже не міг всидіти вдома і дивитись на війну через телевізор.

Я відправився у військкомат, але через те, що була судимість, плюс троє неповнолітніх дітей, ніхто не хотів мене брати. Я три місяці оббивав пороги усіх можливих підрозділів у Львові. Буквально впрошував, щоб мене взяли, але всюди відмовляли. Богу дякувати, через 90 днів моїх ходінь і вмовлянь, мені запропонували піти у розвідку. 

Після військово-лікарської комісії до моєї дружини навіть перетелефонував військовий психолог: «Ви знаєте, що ваш чоловік іде воювати?», а дружина відповіла: «Так війна, батьківщина воює, а він мужчина. Як він вирішив, так і буде». Хоча до цього ми з нею дуже сварились, казала, що: «Все! Розлучення!!!». Та коли я вже пішов, вибачилась. Сказала, що думала, цим мене зможе втримати.

Так, я спершу потрапив у навчальний центр 49-го окремого батальйону розвідки. Через мою судимість і вік, усі спочатку поставились до мене скептично. Думали, що я буду відлинювати. Коли курс закінчився, начальник центру особисто потис мені руку. З 47 днів навчання, я пропустив лише один. 

Потім мене забрали у 14 бригаду. Ті, хто був там зі мною – це просто неймовірні люди. Коли я тільки потрапив туди, буквально на першому завданні на нас вийшов ворог. Це було в Соледарі у липні 2022 р. Нашу позицію намагались оточити кадирівці. Мені було страшно, це був мій перший бій. Я спершу розгубився. Не зрозумів, що робиться. Нас оточують, а хлопці поряд просто сидять і весело грають між собою в якість стрілялки на телефоні. Довелось взяти себе в руки, бо зрозумів, раз ці молоді пацани не бояться, то я просто не маю права на страх. Почали бігали й стріляти з різних вікон, а в кінці, всі разом ще додали їм з гранатометів. Потім контррозвідники розповіли про перехоплену розмову кадирівців: «Ми не будемо їх атакувати, їх там ціла рота!!!». А нас насправді було лише 18 чоловік. Більше нас кадирівці не оточували.

Цей командний дух дуже мотивував. Ну і гумор звичайно, без нього там ніяк. Усі як одна сім’я. Можеш бути знайомий з людиною два дні, але ти готовий віддати за неї життя.  

Як Вас поранили?

У вересні, при наступі на село Борщова в Харківській області я отримав поранення. Під час штурму потрапила куля 5.45 в праву руку. Був маленький отвір, думав, скоро заживе і продовжу воювати. А виявилось, що розроблена плечова кістка і пошкоджені нерви. Лікування тривало 8 місяців. 2 група інвалідності пожиттєво. 

У госпіталі професорка, яка мене лікувала, спочатку не могла зрозуміти, як, маючи перебиті нерви нижче плеча, я міг зігнути руку в лікті, але не ворушив пальцями й зап’ястям. Коли вона вже наважилась мене запитати, я відповів, що не знаю, але річ у тому, що з першого дня поранення, мусив їздити на механіці, а пораненою рукою перемикав передачі… може тому.

Де важче, в бою чи у ТЦК?

Розумієте, ми чоловіки, в нас інтуїтивно закладено, що ми повинні захищати. В бою, ти не тільки нищиш ворога, але й виконуєш свій головний обов'язок – захищаєш усе, з чим пов’язане твоє життя. І це дуже мотивує, навіть коли ти фізично виснажений, ти цього не відчуваєш. 

У ТЦК однозначно важче. Постійно доводиться спілкуватись з людьми, які переважно далекі від війни, і від того, що насправді відбувається на передовій, і загалом в армії. Потрібно майже кожному доводити очевидні речі. Про те, що батьківщину потрібно захищати, армії потрібні люди і звісно про те, що без мобілізації не може бути мови не те що про перемогу, але навіть про контрнаступ. Дехто розуміє і погоджується, але не завжди. 

Особливо пригнічує, коли починаєш спілкуватись з чоловіком, а замість нього відповідає жінка, і починає його захищати. Це абсурд. У мене питання до таких чоловіків, чи взагалі є совість. 

З радістю повернувся б на передову, якби дозволяло здоров’я. Але ми зараз тут, і в нас є завдання. Тож як би не було, але виконуємо його, бо розумію, що від цього також залежить наша перемога.  

Який випадок Вам запам'ятався найбільше, за час служби в ТЦК? 

Нещодавно зустріли хлопчину, вручили повістку і він разом з нами поїхав до ТЦК. По дорозі радісно так каже: «Ви знаєте, я вже декілька разів сам до вас приходив, але мене не брали, а тепер ви самі мене везете», і так тішився. Дуже приємно було з ним спілкуватись, більше б таких, може і війна швидше закінчилась.

Дякуємо нашим співрозмовникам не лише за відверту бесіду, алей за високу ціну, яку їм довелося заплатити за нашу безпеку та свободу.

Розмовляв Маркіян ВОЙТОВИЧ, Leopolis.news